Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
На платформу Київського вокзалу потяг з Бреста прибув вчасно. То був звичайний пасажирський рейс. Це зі Свідниці до Бреста офіцери з родинами та контрактники їздять службовим, а далі велетенською країною прямують вже самостійно – хто куди.
Соломійка здалеку вгледіла своїх рідненьких жінок, що з надією поглядали на кожен вагон. Вона витягла до коридору валізу та коробку з сервізом, але страшенно втомилася їх нести. Та ось якийсь гарненький чоловік підхопив її ношу до міцних рук й поніс на вихід. Мандрівниці нічого не залишалося, як вдячно піти слідом.
Коли приємний парубок поставив речі Соломійки на перон, бабусю з мамою, наче правець розбив. Адже роком раніше вони прощалися тут з розгубленою дівчинкою, а тепер бачать дорослу царівну. Тільки ж поруч з нею спортивний красень... Невже дитина взяла на душу гріх та промовчала, що таємно вийшла заміж?
Але коли парубок лагідно кивнув і пішов геть, обидві жінки полегшено зітхнули й кинулися обіймати її. Наразі щось гостре й гаряче заразом пронизало тіла та розлилося руками й ногами, а далі закипіло всередині й примусило серця нещадно битися...
Вся трійця плакала, як навіжена та не шкодувала сліз. Далі вони цілувалися й обіймалися знову. І коли перша хвиля шалених ніжностей залишилася позаду, зібрана лікарка підняла руку й скрикнула комусь:
– Гей, шановний! Прошу сюди!
Санінструктор Нещадим ще й досі не розгубила хисту керувати чоловіками у скрутний або вкрай радісний момент. Дядько-носій покірно розвернув свій широкий візок та попрямував до них. Він нагромадив закордонні сувеніри й повіз попереду, а Холоди-Нещадими швиденько потупцяли за ним.
Бабуся Оксана першою змогла нормально говорити й притуляла до себе ароматну внучку, зі словами:
– Привіт, принцесо! Яка ж ти гарна стала, ми відразу й не впізнали. Проводжали дитинку, а приїхала королева...
– Бабусечко, я та сама. Це просто лахміття вигляд змінило. Не плач, мамо! Бачиш, медицина стверджує, що я в порядку. А як ти? – пестила посивілу голову мами Соломійка й розуміла, що цей її вояж до Європи забрав у рідненької багато сил.
– Добре, донечко. Що мені станеться? Я тепер знову навчаю діточок. А вони не дають продихнути чи засумувати. Кожного дня з’являється новий сюрприз. А взагалі вони надихають. Господи, а нащо ти коси відрізала? – сумно поглянула мама за закордонний стиль доньки.
– Та вони відростуть, мамо! Роботи багато, не встигаю я за ними нормально слідкувати. А твої, як завжди, прекрасні. Тільки білі чомусь зовсім... Дивись, бабуня й та підфарбовує. Я там дещо привезла для догляду. Прошу вас: швидше везіть мене до своїх пиріжків. Я весь час у снах за ними сумувала, – чесно зізналася красуня й витирала слізки з синіх очей.
Щоб не пертися до Яготина приміським потягом, Оксана взяла таксі. Біля двору Соломійка вийшла з машини, від болю звела докупи брівки й геть без вагань щиро перехрестилася. Мама з бабусею перезирнулися й запідозрили, що дівчина набралася там якихось дурниць. Раніше вона такого ніколи не робила!
А спадкоємиця, як зачарована милувалася хатою й двором, садом і травою та згадувала все своє минуле життя, що промчало тут колись. Мозок раптом змалював рятувальницю-козу й сарай, де вони з мамою жили, коли повернулися з Сибіру. Пригадалося поїдання черв'ячків та лободи у 47-му. Як впала з груші й не могла дихати, а бабуня Оксана привела її до тями. Як часто вночі плакала мама, що тата вже ніколи не діждатися їй...
Але ж вони вижили й дихають поруч та пройшли через багато страхіть разом. Ось тільки вона приїхала до найдорожчих лише на тридцять діб, а вони бідолашні так постарішали! Але нічого. Жінки роду Грицаїв-Нещадимів мають у собі неймовірну силу і дівчина підвела гордо голову й тихо підказала собі: «У нас все буде добре!»
– Ти чому застрягла, малеча? Заходь, не соромся. Твій рідний дім дуже чекав нашу принцесу, – підтвердила думки Соломії бабуся Оксана й прочинила хвіртку, біля якої колись вперше поцілувалися батьки дівчини.
Далі жінки дружно накрили святковий стіл. Шкода, що не змогла Соломійка привезти польських смаколиків (не можна)! Та й зіпсувалися б ті фантастичні вироби кулінарних чарівників. Може колись вони всі разом туди поїдуть?
А зараз вона вдихає аромат пирогів та бабусиних малосольних огірочків і їй геть непотрібні ніякі закордонні шедеври майстрів. Адже ці працьовиті ручки вміють створювати не гірші смачні скарби!
З розповіді Соломії про своє військове життя на чужій землі мама з бабусею дізналися, що їх дитина потоваришувала з польською родиною й вони щиро демонструють їй стиль свого життя на землі, загарбаній росією. Як виявляється, ті люди геть не ображаються на інші народи срср, бо розуміють, що вони теж поневолені.
Поляки розповідали українській дівчині про свої костели й дитячу Біблію. Красиву книжку, по якій католики навчають свою малечу вірити в Бога та не творити гріх. Ось тому Соломія, серед чужої віри, навчилася більше поважати свою і в цьому немає нічого дивного.
А далі на гостю чекала новина, якої вона й уявити не сміла! Жінки вислухали розповідь рідної дитини, а тоді сповістили, що її славний дід – загублений кровожерливими більшовиками серед херсонських степів, наразі почиває з миром на одному з київських кладовищ...
– Хороші мої, не лякайте, бо я не розумію... Як таке може бути взагалі? – поставила бабусину наливочку на стіл Соломія, хоч здавалося лише пригубила.
– Ні, внученько, у нас з головами все в порядку. Просто, мабуть, справедливість інколи гуляє світом та дарує диво. Якось взимку знадобилося мені везти хворого на Київ. Звісно особисто їхати було геть необов'язково, але він довго спостерігався у мене й дуже боявся операції. Ну, я й поїхала. А на зворотному шляху, ми вже майже повернули на Яготин, дорога була слизька страшенно. Повз промчав автомобіль і його почало крутити. Далі кювет і страхіття, що не пасує до цього столу. Звісно наш водій розвернувся й поїхав у бік пригоди, адже наша швидка була найближчою. Чоловік за кермом загинув, а жінка не могла дихати і я зробила їй інтубацію. Скоро їх забрали до Києва, а ми – попрямували додому.
Я майже забула про той випадок, а потім мені зателефонував такий високий чин, що я навіть злякалася. Думала... Не важливо! Він запитував: чим може віддячити за порятунок дружини? Ну, я й розповіла про твого дідуся Марка, що лежить десь серед степів, таємно похований бабусею Марічкою. Думала він сміятиметься, а він відповів, що треба почекати.
Ми з твоєю мамою розуміли, що сподівання марні. Та не пройшло й десятка днів, як мені знову зателефонували й запитали: що робити зі знайденим тілом? Якими методами вони шукали я не питала, бо й так знаю, що для людей того польоту неможливого немає. Вирішили, що нехай везуть до Києва на впізнання та порівняння ДНК.
Далі була страшна казка, але рештки дійсно належали твоєму дідусю Марку. Нам надали можливість обрати кладовище та поховати за всіма християнськими законами. Тоді ми з Полінкою знайшли кравця, котрий за малюнками та фото створив дуже гарний козацький одяг, саме такий як носили херсонські козаки і в ньому спочиватиме незламний козак Марко Грицай, тепер недалечко. Нам навіть дозволили взяти ще два місця. Там колись, дуже нескоро, ти зі своїми діточками поховаєш нас з Полінкою. Я не примазуюсь, але ж теж ваша родина.
– Доцю, а я поклала до козацької свитки матусине коралове кольє. Нащо воно мені в школі? І якщо вже залишилося з тих часів – нехай буде у нього. Маму Марічку серед сибірських кущів ми навряд чи знайдемо, навіть за допомогою державних діячів, а так вони з татом будуть поруч... Ми Олексі написали й він пообіцяв, що обов'язково приїде до батька на могилу, – гордо вимовила Поліна.
Наступного дня жінки вже були на кладовищі, біля могили Марка Грицая. Дивно, але влада дозволила встановити хрест українських козаків, чи може взагалі не розуміла, що то за споруда? Та сміливий засновник роду, з неба, цей дарунок слабких жінок точно оцінив! Хоча, якимось дивом доля поєднала таких, котрих зроду не назвеш слабкими.
Онука поклала дідусю на могилку красивий букет, що купила біля воріт за власні кошти, а потім довго пестила шовкову траву й мовчки говорила з тим, ким вона пишатиметься довіку. Мама Поліна й бабуся Оксана стояли позаду й тільки мовчки дивилися на дорослу дитину, що в чужій країні серед католиків, отримала неймовірно сталі поняття щодо своєї - християнської віри. Виходить, там дійсно живуть щирі й добрі душею люди.
