Раді Вас бачити!

Наступний день Соломія прожила наче в тумані. Так довго готувалася та думала, що до всього готова, але то поруч з лагідною мамою й бойовою бабусею.

Зранку прийшла до комісаріату та по паспорту її пропустили до невеличкої зали, де вже сиділи більше десятка молодих людей. Це були дівчата, десь її віку й кілька хлопців, що весело гомоніли позаду.

Картина зібрання геть не нагадувала збір призовників строкової служби. Не було автобусів, музики й грізного дядька в формі, що намагається виструнчити розгублених хлопців. Навпаки, ця публіка просто випромінювала радість і бажання здихатися пут соціалістичної дійсності, хоч на кілька років.

Але коли до кімнати зайшов чоловік з погонами капітана – народ притих. Військовий по черзі викликав присутніх до столу і (не повірите) відбирав червоні радянські паспорти, а натомість вручав сині. Це була така ж книжечка з гербом союзу, тільки на ній викарбувані літери «службовий паспорт». В ньому лежало направлення й вимога для залізничної каси, на службовий проїзд залізницею.

Соломія сіла на місце й боялася відкрити дивний паспорт. Адже тоді вона дізнається: куди саме попрямує у новий світ, де проживе найдивовижніші роки свого молодого життя та зустріне... Стоп! Так не піде. Все повинно трактуватися поступово.

Далі капітан давав вказівки, як вони зобов'язані поводитися на території дружньої, але все-таки чужої держави. Ця його лекція зайняла десь біля години та «новобранці» здається не слухали її. Хтось із найсміливіших вже побачив своє місце служби в довгенькому папірці та був розчарований або не стримував переможного вигуку й шаленої радості.

Соломія сиділа за столом з тихою дівчинкою, років двадцяти. Вони з цікавістю поглядали одна на одну, а коли військовий їх відпустив, в коридорі дівча спитало:

– У тебе куди направлення?

– Та я не знаю. Були варіанти: Чехословаччина й Німеччина, але я чомусь боюся відкривати листок, – чесно відповіла Соломія.

– Тоді давай ти відкриєш мої папери, а я твої. Так буде не страшно. Мене Вірою звати, а тебе? – невеличка дівчина виявилася дуже дотепною й сміливою.

– Приємно, я Соломія. А давай!

Так вони й зробили та побачили, що обидві поїдуть служити до Північної групи військ. А якщо точніше, то на пересильний пункт до польського міста Свідниця. Подальший шлях у військовій групі будуть вирішувати місцеві кадровики. Так пояснював нещодавно інструктор.

Дівчата повернули одна одній папери й поїхали на вокзал за квитками. Вони готувалися простояти в довгій черзі, але згадали, що тепер службовці й пішли до спеціальної каси. Подали до віконця сині паспорти й вимоги та через кілька хвилин їм повернули документи з «копійчаними» квитками. Здавалося, що переваги нового життя вже діють.

Ввечері супутниці домовилися зустрітись на платформі й розійшлись. А вдома на Соломійку знову чекало море сліз, запечена курочка, бабусині домашні огірочки в дорогу та обіцянка, що на вокзал їх доставить службовий медичний автомобіль. Ніколи раніше Оксана Нещадим не дозволяла собі подібних порушень. Виходить, що перелік див починає накопичуватися з надзвичайною швидкістю.

– Бабуню, а може не треба брати швидку? Що як вона знадобиться комусь із хворих? – знизала плечима сумлінна онука, але бабця кивнула на матір та відповіла:

– Ти оту нещасну бачиш? Саме їй і потрібна буде швидка допомога. Вона ж через твій від’їзд ледве ноги волочить. А на станції є ще кілька машин. Та й не сезон наразі для хворих. Всі на відпочинку, десь в районі Сочі. Це лише ми з тобою, Соломинко, вирішили служити безвідмовно.

На маму Поліну дійсно було шкода дивитись. Вона весь час плакала й була схожа на тінь. Виходить бідолашна згадала: як проводжала свого судженого на фронт. Але ж наразі геть мирні часи й донька просто їде працювати! Та як їй це поясниш? Адже у Поліни Холод є страшний досвід та зовсім немає, окрім доньки, надії на майбутнє.

Час тягнувся неймовірно довго. Але, слава Богу, вже під’їхала швидка й Соломійка востаннє кинула оком на домашнє ліжечко та свою кімнату, а потім зітхнула й рішуче пішла з хати. За нею попленталася мама, а бабуня намагалася виглядати спокійною та веселою. Хоча її рішучий погляд також затьмарювали збурені промінці.

Київський вокзал! Хто не бачив його, в будь-які часи, нехає приїде й подивиться! Це така прірва людей і поїздів, а ще сліз і посмішок, плутанина й гамір та роз’ятрені зустрічами й розлуками душі тисяч людей землі. На додачу професійні щипачі та цигани (але вже геть інші), бо ці столичні, тупо заробляють на розгубленості недосвідчених пасажирів, котрі вперше в житті бачать таку перевізницьку кашу...

Брестський потяг прибув на платформу досить вчасно і Соломійка помітила вже свою супутницю Віру. Її проводжала велика родина: тато й мама, бабусі й дідусі, а ще молодший братик. На жаль, у нашої «заробітчанки» такої свити не було та Соломія до цього ставилася нормально, хоча звісно не відмовилася б відчувати за своєю спиною теж присутність великої сім'ї.

Високе синє небо Києва чомусь надулося й теж почало прощатися з від'їжджаючи веселим літнім дощем. Сонечко сховалося за хмарами й погода навіювала ще більший сум. Але Оксана Нещадим завжди була невблаганною оптимісткою. Вона обійняла обох дівчат руками й рішуче промовила:

– Все мої плаксиві! Дощик в дорогу – то на щастя! Цілуйтеся й розбігаємось, бо так і без відрядження залишитися недовго. Он пасажири всі вже зайшли. Та й вагоновожата своєю ключкою махає...

– Бабуню, прошу тебе, мамку бережи! Вона у нас якась квола останнім часом стала, – пригорнулася Соломійка до своєї мужньої бабусі Оксани та була геть не схожа на ту вреднючу дівчину, що не так давно з усіма сперечалася.

– Слухаюся, пані Холод! – звично приклала руку до сивої голови військова медикиня. – А ти, малеча, пильнуй за собою та пиши, як буде змога. Дурниць не роби й не сумуй. Все буде добре!

Далі вона, не криючись, тричі перехрестила Соломійку та легенько підсадила на сходи потяга. Тихо пригорнула до себе названу доньку й підморгнула так, наче їй самій двадцять п'ять років. Яка, на диво, достойна жінка була послана Богом підтримувати на світі рід Грицаїв!

А вагон поступово набирав швидкість і скоро місто закінчилося, а за ним і приміські садиби. За вікном потяга пропливали зелені поля, що змінювалися золотом пшениці й тільки небо вже припинило плакати та знову стало по-літньому блакитним і ясним.