Раді Вас бачити!

Час летить невблаганно швидко та ось вже позаду бентежливі миті знайомства з батьками, фінал навчання і скромне домашнє весілля. Всі пам’ятають, як мама Марічка вручила цигану донечку, разом з залишками коштовностей, що могли б допомогти Полінці вижити.

Дивно, але роми не привласнили дитячий скарб, а передали разом з Полінкою дівчині, котра через власну біду випадково потрапила до них і зголосилася стати названою мамою малечі. Та стала справжньою, бо любила й захищала дівчинку, точно не гірше за рідних батьків.

Оксана не посміла проміняти спадок Полінки на хліб у 33-му. Вона раче згинула б, ніж продалась за харчі! Вірила, що виживуть. Знала, що згодиться. Та коли прийшов щасливий час віддати свою синьооку красуню заміж за щирого легіня - відкопала у садочку посаг (придане) та вручила його Полінці.

Байдужа до скарбів дівчина здивувалася й не розуміла: навіщо їй ті коштовності? Хоч то були крихітні залишки від спадкового посагу чарівної Марічки, котрі більшовицькі дикуни не помітили та не встигли винести. Золотий медальйон з секретом, невеличке коралове кольє та сережки, що зняла Марічка з себе, коли прощалася з крихітною донькою навік.

Можливо це добре, що люди не знають наперед своєї долі? Адже за вікном і на календарі закінчується 1939 рік. І після весілля та щемливого прощання на вокзалі в Києві, Полінка з Назаром вже не перший день прямують безкраїми просторами цієї дивноствореної країни на Схід.

Розумний випускник Київського військово-інженерного училища зв’язку лейтенант Назар Холод, наче в воду дивився, коли натякав своїй коханій про Забайкальський військовий округ. Там, згідно з чіткою рознарядкою, чекає на нього під Іркутськом перше місце служби.

Та він так ніжно пригортає до грудей свою тендітну лебідку, що навіть якби цей неквапливий, забитий народом потяг віз його на Марс - Назар все одно залишався б найщасливішим серед чоловіків.

Власне все, чого бажав, він досяг. За плечима інженерна освіта, а поруч - прекрасна кохана жінка, про яку він тільки мріяти міг! Так хочеться аби їх щастя тривало вічно! І Бог з ними отими натяками, що світ стоїть на порозі катастрофи... Ну, так дійсно в Німеччині до влади прийшли ультраправі та й у Європі відбуваються зовсім нехороші речі. Але ж розумні державні діячі точно не допустять небажаних подій.

Такі думки снували в голові щасливого військовослужбовця, а всі погані він проганяв якомога далі й пив з Полінкою чай, щоб зігрітися у холодному та непривітному вагоні. Ще кілька марудних днів і вони прибудуть на місце. А поки залишається мріяти про краще та близьких, що зосталися у столиці.

На весіллі Полінка не полишила задуму поєднати маму з дядьком Павлом. І в неї вийшло! Оксана намагалася чинити спротив, але в таку неповторну мить і під наливочку, дядько Павло зробив своїй давній мрії сміливу пропозицію. За святковим столом жінка погодилася стати його дружиною...

– Чому ти посміхаєшся, моя зіронько? – пригорнувся щокою до голівки коханої Назар. – Знаю, що стомилася й ніжки затекли. Скоро станція, вийдемо на повітря. А там і доїдемо колись.

– Все добре, Назарчику. Просто згадала очі мами Ксюші, коли дядько Павло їй пропозицію у нас за столом робив. Думала, що вона вперта знову відмовиться. А ні, погодилася таки! – замріяно зітхнула Полінка й лагідно тулилася до його серця.

Довгим і виснажливим виявився той шлях молодих до місця, але вони його подолали й під’їхали якоюсь попуткою до військового містечка та вийшли біля сірих, позначених червоними зірками воріт.

Старший зі взводу охорони довго роздивлявся новачків, а потім покликав командира частини.

– Лейтенант Холод для подальшого проходження служби прибув до місця призначення, – відчеканив Назар і віддав честь якомусь товстому дядькові, з однією зіркою на погонах.

– Здравия желаю! Вольно, лейтенант! Майор Нестеров и твой непосредственный командир. Читал я личное дело, читал… С такими высокими показателями мог бы проситься на точку в подмосковье или ленинград. Да вижу, что ты ради этих синих глаз куда хочешь поперся бы, – обмацував нахабним поглядом Полінку з ніг до голови незнайомець.

Звісно Назара його поведінка не аби як зачепила та Холод - людина військова й дещо розумівся на субординації. В лавах радянських військ подібні нахаби траплялися і вдома, в Києві, тільки там вони були в меншості й старанно приховували своє дикунство під личиною білої вівці. Тому поки Назар змовчав.

– Ну, вот что... Где этот? Дневальный, что б тебя! Проводи парочку в казарму, да организуй им шторку с брезентухи и чаем напои, с дороги! Места-то у нас не жаркие поди. Не обессудьте, мадам, хоромы для Вас не уготовили, – тепер зухвало розвів руками майор і Полінка миттю зрозуміла, що це через неї служба Назарчика буде важкою, а їх життя - страшним. Але ж Кохання все переможе і вона просто опустила погляд, щоб не бачити тих гидких очиць.

На крик начальства прибіг солдат у чоботях гармошкою. Від нього гидко несло махоркою й дьогтем. Вицвіла шинель та шапка-вушанка недбало схилена на бік демонстрували повну невідповідність ідеальній виправці, котру бачила Полінка на випускному, в училищі Назара.

В Києві стрій військових інженерів вишикувався тоді так ідеально, що дух перехоплювало. А цей горе-служака більше нагадував п’яничку або дебіла. Звідки ж дівчині було знати, що саме такі приходили колись, щоб забрати до катівні її тата? З тих часів ця «армія» геть не змінилася! Хіба що розрослася та набула державного статусу на окремо взятій величезній території землі.

Коли молодята занурились у пітьму довгого кам’яного приміщення отой неймовірно гидкий аромат тільки наростав і здавалося висів у повітрі. Вони прямували за бійцем у сутінках нескінченного коридору, де поодинокі ліхтарі освітлювали стелю в плісняві. Тепер Полінка щиро шкодувала, що взагалі народилася, на горе своєму судженому.

Далі перед ними відкрилося величезне прохолодне приміщення й там довгими рядами стояли односпальні панцерні (з залізною сіткою) ліжка, вкриті сірими жорсткими ковдрами. Солдат пошукав очима щось і зрадів:

– А, вот он, черт побери! Брезент завалялся... Товарищ лейтенант, помогите мне прицепить разделительную стенку для вас, вон в том углу? – виховано попрохав він Назара. А тому нічого не залишалось, як поставити валізу на підлогу й піти в брудний куток облаштовувати тут перше родинне гніздечко.