Раді Вас бачити!

Чи знала Полінка, що мама Оксана їй нерідна? Аякже! Куди в цьому світі без тих заздрісних довгоязиких Явдох, котрі нашіптують більшовицьким тварюкам про скарби вільних козаків? Так і на уроці з фізичного виховання одна не дуже вихована дівчинка якось скрикнула в бік однокласниці:

– Давай, кидай вже того м’яча, білогвардійська проститутко...

П'ятнадцятирічні діти весело розсміялися, та не такі вони вже й дурні. Мабуть, лише добропорядна Полінка поняття не мала: ким її обізвали. Але батьків обох дівчат викликали до школи й тоді Оксана не стримувала свій гнів. Вона наговорила матері кривдниці її доньки набагато гірших слів та покинула стіни навчального закладу, зла як ніколи.

Може вперше за багато років вона сама прийшла до Павла й спробувала дещо стриманіше розповісти йому, що відбулося. Доволі активний пропагандист нового строю, але дуже закоханий чоловік попрохав згоди провести Оксану додому.

– Пашо, чому це ти такий загадковий? Що я не знаю про Полінчин світ? Все, що відомо, миттю розказуй! – майже наказувала йому жінка. Тоді комуніст порушив багато правил та дістав з сейфа якусь теку. Він поклав до внутрішньої кишені складений вчетверо папір і попрохав:

– Ксюшо, пішли з цих стін. Надворі краще вести бесіду.

Закоханий хотів взяти її під руку, але Оксана відвела лікоть і вимагала пояснень.

– Добре, що знаю, розповім. Твої брати хоч і крутяться тут цілими днями, але ж тобі нічого не скажуть, бо бояться. А мені до рук потрапив один лист. Працівник охоронних служб їхав до Києва у справах. Та він мав доставити Поліні Грицай прощальне звернення її матері. Вона померла нещодавно, там у них...

– А як? Звідки хто знає: що вона Грицай і що вона у мене тут, за доньку? – отетеріло схопилася за серце Нещадим.

– Ксеніє! Ну, ти ж розумна жінка. Невже думаєш, що органам так важко дізнатися: де перебувають нащадки їхніх підопічних? Взагалі-то він не мав жодного права везти компромат, на їх самих, через пів країни. Та видно вона йому заплатила чи просто переконала? Цього я не запитував, а він не говорив. Полінка – розумниця і все зрозуміє. Вона повинна знати, що в неї залишилася лише ти. От якби ж іще й мені до вас приєднатися, я був би найщасливішим на землі...

– Добре, що ти хоч і з ними, але пам’ятаєш про совість, Павле. Залиш у спокої свої домагання і давай мені лист. Тільки я не можу зрозуміти: як та мала циндря могла прознати та ще й на всю школу молоти...

– Дуже просто. Її батько тут у нас завідувачем канцелярії працює. Не думаю, що події якось пов’язані, але він міг просто бачити папери, котрі ти оформляла на прийняття доньки. Тільки й по всьому. З ним поговорять та мала більше не видасть і пари з вуст. Це я тобі обіцяю. А ще бажаю тобі сили, щоб усе Полінці розповісти.

Тепер комуніст Павло передав Оксані лист і подивився на неї очима голодної побитої собаки, адже глибоко в душі він марив її коханням.

– Дякую. Ти вже йди. Та зроби так, щоб дівчинку не діставали дурні однокласники. Дуже тебе прошу, – тяжко зітхнула Оксана й пішла у двір, тримаючи на грудях дорогоцінний для її дівчинки папір.

Полінка сиділа за уроками та щось читала. Бідолашна, майже завжди спокійна жінка наразі вся тремтіла, бо поняття не мала, що написано у материнському прощанні. Читати вона не посміла й лише гаряче переживала за дитину, яка дізнається жахливу правду…

– Мамо, що? У тебе щось болить? – ніжні очі Полінки проникали в саму глибочінь серця Оксани. А та щиро обійняла свою дитину й прошепотіла:

– Ні, у мене все нормально. А тобі прийшов лист…

– Лист? Від кого? Звідки? – засяяли цікавістю сині озера Полінки.

– З дитинства. З неба. Я піду. Ти читай. Я буду за дверима. І дуже сподіваюся, що ми залишимося такими ж…

Оксана вручила папір і вискочила за двері, з риданнями. А Полінка здивовано розгорнула сторінку і вперше та востаннє у житті побачила красивий почерк чарівної Марічки.

«Донечко моя кохана, привіт! Не викидай листа відразу, прочитай його і зрозумій. Колись у нашої родини був блаженно прекрасний світ. Ми любили працю і людей, а потім прийшли вони…

Востаннє я бачила тебе дванадцятимісячну, коли передавала нашому конюху – цигану Гожо. Він гідний чоловік. Не злякався і врятував мою крихітку від смерті. Я Марія Грицай – твоя кровна мама, а тато – курінний козак Марко Грицай, щедрий господар херсонських ланів.

Він був закатований до смерті більшовицькими виродками за те, що віддав не їм, а на справи незалежної Батьківщини зароблені тяжкою працею скарби. Він помер у мене на руках і поховала я його під нашою коміркою, в будинку біля села Мамаївка Олександрівського повіту. Сподіваюся, що там він і лежить. Ще в тебе були брат і сестричка, але коли нас відправили сюди, вони навіть не доїхали до місця і я не уявляю, де їх могила?

Та є у тебе ще найстарший брат – Олекса. Наша надія й оберіг роду. Того дня, коли цигани тебе рятували, він повинен був приїхати до них. Скільки я тут прожила, день і ніч молилася Богу, щоб він залишився живим. Я намагалася та нічого про нього не дізналась. Про тебе мені сказали, що жива-здорова і потрапила до жінки, котра любить і береже тебе як рідну.

Мені на цьому світі мало залишилося мучитись. Піду до тата, він мене давно кличе і я дуже хочу бути з ним. А ти поважай свою названу маму, бо вона достойна, коли леліє мою синьооку красуню.

Живи довго й щасливо, а ми з Марком завжди будемо бачити тебе з небес. Я знаю, що ти виросла дуже гарною і нехай тебе знайде щастя, гідне роду Грицаїв. Прощавай, моя маленька зіронько, я любитиму тебе з інших світів. Цілую й обіймаю, мама Марічка».

...Полінка не відчувала тіла. Вона знову й знову продивлялася рівненькі, наче вирізьблені рядки, а сльози стікали на кофтинку й не могли ні додати, ні відняти нічого в цю мить.

То ось яке в неї коріння? А ці гидкі мужики, виходить, кати її батьків? Тільки ж мама Оксана вона ні в чому не винна! Вона героїня, що дала свій дім, любов і захист. А ще принесла оцей дорогоцінний лист. Не викинула, не сховала. А подарувала справжній світ і тепер вона - Поліна Грицай знає своїх предків, рід і дім… За таке вона ще більше любитиме й поважатиме свою названу маму. А вже як ненавидітиме все життя отих - цього не передати!

– Мамо! Де ти? Йди сюди! – покликала Поліна, трепетно склала лист та розуміла, що ця реліквія з нею назавжди. Її вона покаже й читатиме своїм діткам колись. А хто таке зробив з її родиною: будуть навіки прокляті!!!

Оксана обережно ступила до дверей. Вона витерла сльози та уважно подивилася на дочку. А Полінка кинулася в її обійми, притислася всім тілом і прошепотіла:

– Дякую тобі! Виходить у мене є родина. Ні, не була, а є і завжди буде серед світів. А ти моя ріднесенька ненька, назавжди. Придумаймо: куди надійно сховати цей лист. Я повинна виконати заповіт мами та показати його нащадкам.

Ось так в середині останньої шкільної чверті Поліна Грицай-Нещадим дізналася про своє дорогоцінне коріння.