Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Не дивлячись на приємну особу, котра обіцяла їй допомогти в пошуку поховання чоловіка, Поліна не дуже вірила тим обітницям і просто жила заради доньки так, як колись це робили її рідні батьки або мама Оксана.
Та десь через місяць Погрібний зателефонував їй і спробував підтримати вдову в доволі дивний спосіб. Він запропонував сходити на гастрольний спектакль до Київського театру опери і балету.
Але ця пропозиція чомусь не сподобалася жінці. Вона відмовила майору в доволі незвичній для себе сухій та непривабливій формі й зареклася спілкуватися з ним. Та настирливий пан не збирався відступати. Через деякий час він організував поїздку жінок-вдів до Польщі.
Тоді Поліна Холод, як і мільйони інших громадян срср, ще не мала закордонного паспорта. Громіздка країна, що простягалася на безкраїх просторах однієї шостої частини суші не дуже вітала бажання людей заглядати за похмурий занавіс. Тому потрапити навіть на територію держави, що входила до так званого військового блоку «країн соціалізму» було досить важко.
На довгі десятиліття, своєю кривавою лапою, москва поглинула Східну Німеччину, Польщу, Болгарію, Румунію, Угорщину, Чехословаччину та Албанію. Періодично у цих країнах спалахували визвольні повстання, але совєти вводили танки й жорстоко придушували бажання до волі (Будапешт 1956, Празька весна 1968, не кажучи вже про постійні сутички біля Берлінської стіни). До речі, на квітень 1985 року Варшавський блок кремля налічував найбільшу в світі - восьмимільйонну армію. Та пізніше всі поневолені країни попросилися до складу НАТО.
Але повернімося до польського містечка Пулави, куди під своїм патронатом повіз майор Погрібний групу вдів. Щоб побувати на могилі свого коханого чоловіка Назара, попхалася в поїздку й Поліна Холод.
Та сподівання бідолашних жінок, що прагнули побачити хоч якийсь натяк на останню шану свого рідненького, не справдились. Їм продемонстрували звичайну братську могилу на міському кладовищі. Ту, яких по всій Європі розкидано тисячі.
Похмурого весняного вечора автобус перетнув кордон і перед очима знову замайоріли стяги кольору крові та серпи з молотами, котрі більшовики в сімнадцятому відібрали з рук трударів і користувалися виключно, як дешевою символікою.
Групі горе-туристок було запропоновано переночувати в готелі міста Львова. Вдови підкорилися. Десь після двадцятої години в кімнату на п’ять осіб постукали. Виявилося, що майор шукав Поліну. Вона ще не вляглася й нишком читала у кутку.
– Можна Вас на кілька хвилин? – ввічливо попрохав Погрібний і Поліні нічого не залишалося, як піти до дверей, в супроводі недвозначних поглядів досвідчених вдів.
Пан майор уже встиг привести себе до ладу й був більше схожий на мумію борця за свободу пригноблених. Дбайливо виголене обличчя ветерана дивувало свіжістю й непереборним бажанням сподобатися цілому світу.
– Слухаю Вас, – відізвалася Поліна та дивилася кудись повз військового. Щоб довго не маніжитись, чоловік нахабно вчепився в її плечі й спробував поцілувати. Він не очікував, що ця тиха, придавлена болем жінка може мати таку блискавичну реакцію й отримав гучного ляпаса та похитнувся до стіни.
Гордий представник панівної влади схопився за травмоване, чи скоріше осоромлене обличчя й навіть не знайшов, що сказати на свій захист. Але Поліна знайшла.
– Якщо це все, я піду спати й дуже вас прошу: більше ніколи не чіпати мене...
– Даруйте, я помилився, – ображено вимовив Погрібний та ще притримував долонею гарячу щоку.
– Ну ти крута, слухай! Такий орел бажав прислужитися молодій вдові, а вона відмовила, – з посмішкою сказала одна з жінок у кімнаті та Поліна нічого не відповіла. Вона лягла личком до стіни й тихо плакала.
Звісно їй було шкода себе, бо життя чомусь дарувало неймовірно багато біди. Замучені батьки, викинутий за межі доступності старший брат та назавжди втрачене ніжне й гаряче Кохання... За що? Чому саме їй призначалося стільки пекельних страждань? І зовсім нікому допомогти. Так, у неї є любляча названа мати, є наступниця роду Грицаїв – чарівна дівчинка Соломія. Але де взяти сил, щоб з гордо піднятою головою крокувати далі?
Їй забороняють навчати дітей і дозволяють лише тихо сидіти серед пилюки в бібліотеці. Вона молиться та бажає знайти хоч якийсь слід до могилки Назара, а натомість до неї лізе зі своїми хтивими бажаннями військовий, що вижив у клятій війні. Але досить жалітися! Завтра настане новий день і Поліна Холод буде готова продовжити призначений їй шлях.
До самого Києва з керівником групи вона більше не спілкувалась і розбіглися в столиці вони мовчки, лише ввічливим кивком голови.
А вдома Поліна, на диво, безладно та емоційно розказала про поїздку Оксані, не приховуючи домагань нахабного архіваріуса. Та Нещадим тільки пестила дочку в своїх обіймах і лагідно посміхалась:
– Полюшко, ну прости... Це я натякала хлопцям, щоб знайшли тобі поважного захисника. Ось він і розпустив хвоста, як той півень.
– Навіщо, мамо? Хіба нам погано разом? Я не хочу ніяких півнів. Вони мені всі гидкі. Я Назара кохаю! – плакала в добрих обіймах доросла жінка й відчувала таку безпорадність, наче їй знову десять років.
Та все змінилося, як зі школи прибігла Соломійка. Вона завжди випромінювала такий оптимізм, що заряджала ним усіх навколо. Сині мамині очі розсипали зірки, а чарівні татові губенята посміхалися так невимушено та щиро, що всі негаразди миттю танули.
Поліна мовчки притисла дитину до серця й відчувала, що її Назар поруч. Ось він вроджений дар добра й незламності! То навіщо їй було тягатися в дурну поїздку й залишати цей скарб без дбайливого нагляду?
– Ма, у тебе якісь проблеми? Ти скажи: будемо знову воювати разом! – продзвенів голос дівчинки, яку в школі теж кошмарили за «ворожі» посилки й листи, від дядька з Америки. Та маленька козацька квітка мала вроджені гени боротьби й навіть зараз пропонувала допомогу сумній мамі.
Поліна раптом пригадала, як з місяць тому Соломійка повернулася зі школи без теплої мохерової кофтини, що одягала поверх шкільної форми взимку. На запитання: «Де кофта?» Донька відповіла дуже просто: «Віддала Ніні, бо вона кашляє та зовсім не має чого одягти. Як трішки одужає – обов’язково поверне...»
Жінка дивилася тоді на своє диво й не могла знайти слів, щоб похвалити справжню наступницю роду Грицаїв. Вона й сама не встигла відчути могутню доброту своєї родини: працьовитого батька Марка та любов лагідної мами Марічки. Ліниві й безмозкі тварюки не дозволили їм зустрітися в цьому житті. Та хіба з такою спадкоємицею можливо чогось боятися? Адже ніхто не спроможний відібрати тепло у сонця, чи зупинити морські хвилі або заборонити квітнути весняній зелені...
Отак і жінки з незламного роду Грицаїв крокують страшним жорстоким світом, але знаходять світле Кохання, дарують тепло своєї душі іншим та трішки залишають собі, щоб були сили боротися.
