Раді Вас бачити!

Гарні у нас НДІ. Високі стелі, тихі коридори, пильні чергові...

– Пані Нещадим, це Ви телефонували мені? – почула Оксана з-за спини приємний чоловічий голос. Обернулася й побачила міцного симпатичного чоловіка, років сорока, з невеличкою досконалою борідкою та розумними карими очима.

«Так от які вони тепер - коханці молоденьких кретинок!» подумала Оксана про стрункого пана в білому халаті.

– О, так. Це я телефонувала Вам, пане Шаповал. Де ми можемо поговорити віч-на-віч? – закипала всередині Оксана, але поводилася підкреслено діловито та ввічливо.

– Прошу! Це зі мною, – кивнув співробітник НДІ суворій жінці, що пильнувала вертушку в науково-дослідному інституті так само грізно, як на будь-якому режимному об’єкті в срср.

Відповідальна за пост охорони покірно всілася на своє місце, а Остап шанобливо показав рукою шлях до свого кабінету. Всередині було затишно. Велике м’яке крісло, у кутку біля вікна, миттю привернуло увагу досвідченої медикині. Чомусь вона вирішила, що всі гріховні справи з її онукою відбувалися саме там. Від цього Оксані стало нестерпно гидко та враз захотілося професійно відбити цьому франту його чоловічу «гідність». Але ще встигне!

– Сідайте, будь ласка. Чесно кажучи, я не зрозумів суті Вашого візиту, – ґречно вказав господар на стілець біля столу й сів навпроти.

– Зараз поясню. Уявляєте, Соломія Холод – моя онука. А за сумісництвом – ваша коханка. Я нічого не наплутала, шановний науковцю?

Від такої короткої та неочікувано точної відповіді доглянуте лице Шаповала стало багряним і він засовався на стільці так, наче Оксана вже скалічила його. До цього Остап уважно вдивлявся в очі гості, але тепер сховав їх кудись під стіл.

– Я кинула прийом хворих у лікарні та тряслася годину в потязі, щоб спостерігати вашу сором’язливість, чи може скажете щось розумне на свій захист? – промовила Оксана іншим, тепер своїм стальним фронтовим тоном.

– Ви розумієте у чому справа...

– Ні, не розумію! – якби ж він тільки знав, як ненавидить ця дама безвідповідальних та підлих чоловіків, котрі вміють мовчки злиняти від вагітної дівчини серед херсонських степів. – Знаю одне: ви залишите мою внучку в спокої й забудете, як її звуть. З поважних причин, переведете до іншого проєкту й більше ніколи не наблизитесь до неї. Зробите саме це й нічого іншого. Бо не хотілося б діставати мою нагородну зброю, адже пекло фронту я пройшла не для того, щоб сісти за вбивство такого слизняка як ви.

За час її промови Остап Шаповал вставав, сідав, а як справа дійшла до погроз, чомусь побілів та здається збирався втратити свідомість...

– Ну-ну, не треба тут переді мною розігрувати лякливу гімназистку. Я не буду приводити до тями, хіба що гірше зроблю. Це я зумію точно! То що домовилися, Дон Жуане хрінів? – пропалювала ненависним поглядом горе-коханця лікарка.

– Я все зрозумів і виконаю. Я ж не знав, що...

– Чого не знав? Що існують закони моралі? Так про них з усіх усюд кричать, а тишком-нишком від гидоти все навколо ворушиться. Такої розпусти ніколи раніше не було. Невже війна людей настільки безвідповідальними зробила? Та що я тут розпинаюся? Бридко дивитися. Повідом свою гестапівку, щоб мене випустила і про цю розмову не забудь, – Оксана відкинула стілець та з останніх сил стримувалась, щоб не придушити виродка.

Вона йшла вулицею під квітучими каштанами, а перед очима стояв той пастух, що сподобався їй колись. Вона покрутила головою й намагалася думати про щось хороше. Побачила кондитерську, зайшла й купила щербету з горішками. Відламала крихту та взяла до рота. Посміхнулася. Ось тепер можна їхати лікувати хворих – з почуттям виконаного обов’язку! Як завжди.

Про цю її подорож до Києва знала лише Поліна. Маленькій Соломійці жінки нічого не сказали. Адже коханець дівчини міг виявитися складнішим чи настирливішим та почав би відстоювати «своє». Але цьому не знадобилося нічого доводити. Дали по руках і він зомлів. Знайде собі скоро іншу незайману дитину чи просто беззахисну. Скільки їх таких?

З цими думками пані Нещадим доїхала додому й стрімкими кроками зайшла до лікарні. Звісно вона давно могла вийти на заслужений відпочинок, але що Оксана робитиме зі своїм непереборним відчуття обов’язку на городі? Тому вона залишалася терапевтом і другом для своїх хворих, а вони довірливо тягнулися зі своїми проблемами до неї.

Коли знайшлася хвилька перепочити, Оксана покрутила диск і набрала бібліотеку. Вона доповіла доньці про зустріч з тим столичним ідіотом і вони домовилися мовчати про все та ні словом не прохопитися вдома дитині. Нехай все відбувається, наче саме по собі.

Ось тільки Соломія – дівчина розумна та підсвідомо відчує зміни. Звісно той козел, з усіх почуттів, найбільше відростив інстинкт самозбереження, а ще зрозумів, що бабуся його ніжної коханки жартувати не вміє. Значить все повинно устаткуватися. Так сподівалися дві дорослі наївні жінки.

Та через кілька днів в домі Нещадимів розгулялася нова буря. Безвідповідальний і боязкий самець, що не вміє тримати хазяйство в штанях, виконав обіцянку й перевів Соломійку геть зі своїх лабораторій на інший поверх. Тільки там досліджували якісь камінці, а допитливій дівчині це було геть нецікаво. Вона намагалася поговорити з Шаповалом та він коротко відповів, що їх «співпраця» завершена.

Зовсім не маючи досвіду в розплутуванні складних потаємних вузлів буття Соломійка деякий час вагалася та блукала серед здогадів. Але реагувати на раптові зміни їй допомагали спадкові гени.

– Хто з вас побував у інституті? Ти чи ти? – збурено скрикнула Соломія, як тільки зайшла до хати.

– Я йому точно яйця відстрелю... – тихо просичала Оксана та лагідно посміхнулася внучці:

– Соломинко, про що це ти?

– Ма, ну скажи ти їй, що вона ніколи не вміла прикидатися. Що їздила мене звільняти? І тобі це вдалося. Але ж хто просив? Хіба я ваша піддослідна миша? Остап сказав, що я назовсім покинула проєкт. А мені там було цікаво! – пронизливо кричала, вся в сльозах, Соломія.

– Ну, про твою «цікавість» ми вже чули і я її припинила. Так, я їздила й бачила те «диво». Він боягуз, яких мало, Солю. Хоча саме це, як правило, головна риса хтивих мудаків. Перепрошую! Але ж немає сил не назвати речі своїми іменами, – без викрутас зізналася бабуся Оксана.

– Ясно. Ну що ж, ви зробили по-своєму. А я зроблю по-своєму. Я вже була у військовому комісаріаті й почала оформляти папери. Поїду світ за очі. Не хочу бачити ні вас, ні цього дурного вдавано щасливого світу. Обридло все!!! – здається сьогодні у родині був вечір зізнань та відкриттів.

– В сенсі? Який військовий комісаріат? Куди ти зібралася? Хіба в тебе є військовий квиток чи був призов, про який я не чула? – нічогісінько не розуміла стара медикиня, а Поліна й поготів лише водила очима то на матір, то на доньку й відчувала себе тупою куркою.

– Бабуню, ну не демонструй свої дитячі якості! Тобі це не личить! Все дуже просто: я збираю документи на контракту службу в радянській армії. Звісно через ваших предків мене перевірятимуть у сто разів прискіпливіше, але я доб’юся, щоб ви більше не бачили мене. Будете опікати одна одну...

Тепер у Поліни боляче заскрипіло серце. І не тільки через те, що дитина намагається ненавидіти найрідніших, завдяки якомусь розпусному виродку, а й через те, що вона вперше сказала «ваших» предків! Хіба її найдобріший тато Назар або замучені дідусь та бабуся заслуговують на це? Та й взагалі дитина збирається з дому невідомо куди.

– Солю, тобі не соромно? Предків не обирають. І взагалі: що ти робитимеш у тій армії? Не розумію, – стримано сказала Поліна.

– Ой, мамо! Ти ж там у своїй пилюці, серед книжок, політінформацію читаєш. То хіба так важко здогадатися, що нашій західній гілці армії потрібні прачки чи друкарки? Головне, вибратися звідси геть! – стояла на своєму вперта дівчина, та наразі її вроджені якості грали не на користь родині. Але якщо вже наступниця роду Грицаїв щось задумала – зупинити її може лише смерть. Ця істина нездоланна.