Раді Вас бачити!

Надворі квітла весна, а в затишному домі Оксани Нещадим поміж тьох поколінь доброзичливих і веселих жінок, тепер було на диво зимно. Поліна з Оксаною, в думках, шукали та геть не знаходили причин відмовити доньку й онуку від дивного закордонного відрядження.

Вперта Соломія Холод вже підготувала й подала всі документи до четвертого відділу комісаріату, що займався якраз підготовкою цивільних спеціалістів у війська, котрі іменуються «тимчасово розміщеним контингентом».

Далі справа була за москвою. Важко уявити: який апарат розглядав ті стоси паперів, адже з усього радянського союзу до центру стікалися документи від людей, охочих хоча б на деякий час вибратися за межі «залізного занавісу». Соломію попередили, що відповідь буде не скоро та вона погодилася чекати.

А домашні теж не сиділи без діла та невтомно думали: як зупинити цю сучасну нездоланну втікачку. Якось ввечері Поліна відчула, що у доньки непоганий настрій і вирішила їй його зіпсувати.

Соломійка поралася на веранді, біля квітів у горщиках, а мати почала допомагати й підійшла до розмови здалеку:

– Як сьогодні пройшов день, моя зіронько? Ти тепер нічого не розповідаєш і мені сумно без твоїх дотепних жартів.

– З Остапом не бачилась, якщо це тебе бентежить. А від суму бабусю город рятує, то й ти спробуй. Жарти мої завжди були тупенькі, хоча ви чомусь сміялися, – зітхнула Соломія й випадково зрізала здорову гілочку з рослини на вікні. Зелень впала на підлогу...

– Ой! Чого це в мене руки такі кострубаті? Зараз поставлю в воду, корінчик і відросте, – як раніше щиро вимовила дівчина.

– Не відросте. Ти нас всіх по живому зрізала, доню. Навіщо? Хіба той чоловік вартий, щоб зламати наше родинне гніздо? – гірко вимовила Поліна.

– Та до чого тут він, мамо? Це ви мене тримаєте в клітці, наче пташку. Туди не йди, того не роби... А я літати хочу! Ти в моєму віці вже кохала, народжувала й виховувала мене. А я, під вашим пильним наглядом, почуваюсь якоюсь неадекватною.

– Та не дай тобі Боже зазнати моєї самостійності! Я у твоїх літах вже овдовіла й думала, що без Нього жити не зможу. Добре, що в нас така стійка бабуся й допомогла мені зрозуміти, що в мене є ти і треба рухатися далі... – безсило сіла на ослінчик Поліна й очі в неї стали порожні, але сухі. Всі свої сльози за Назаром вона давно виплакала й залишався лише невимовний біль.

– Тільки не починай, будь ласка. Ось послужу трохи та знайду тобі закордонного зятя, – кинула своє квітникарство Соломійка й обійняла матір.

– Кому послужиш, доцю? Вони прийшли й відібрали у нас усе. Нормальне вільне життя, твоїх дідуся й бабусю, моїх сестру і брата. Олексу на інший кінець світу загнали й він там бідує один, бо його наречену скалічили так, що вона не змогла зі страшним тягарем жити. Вони ж у нас навіть могилки рідних відібрали. Зрівняли з землею всю пам’ять. А ти їм служити хочеш? – раптом гнівно примружила очі Поліна Грицай і вони засяяли ненавистю, котра завжди схована десь у глибині душі вільної козачки.

– Мамо, але ж я донька свого тата! Тебе затьмарило горе й ти забуваєш, що мій батько теж носив форму радянського офіцера й загинув він за цю, нашу Батьківщину. За мене, якщо хочеш. Не можна всіх під одну гребінку чесати. Адже назад нічого не повернеш, тоді краще йти вперед! – важко сперечатись з розумними дітьми.

Поліна замовкла й опустила голову. Зараз донька, безневинно звичайно, нагадала яким красенем зустріла колись на Володимирській гірці студентка педтехнікуму свого курсанта і покохала навік. Вона знову бачила перед собою очі Назара. Ті, що намагались зігріти своїм сяйвом цілий світ. Навіть прізвище Холод не заважало йому дарувати тепло всім навколо. Таким жінка пам'ятатиме його до самої смерті. А потім вони зустрінуться, щоб буди разом завжди. Поліна весь час у це вірить... Ну, не вміють Грицаї кохати більше одного разу! Може це їх прокляття?

Але й здаватися також не вміють, доки живі. Коли Соломійка пішла спати, а невтомна медикиня припхалася з городу, сіли поговорити вдвох та почастуватися скромною вечерею.

– Посіяла аж дві грядки огірків! Цього року повинно вродити багато. Соломійка любить хрумати прямо з кущика... Ой, а чого це ти як з хреста знята? Що знову лаялися без мене? – натхненно рухалася жінка, ентузіазму якої можна було позаздрити або позичати.

– Ні, філософствували. Доня мені тут таку лекцію прочитала на теми обов’язку служіння Батьківщині. Навіть приклад навела, про Назара... – тяжко зітхнула вдова.

– От же ж мала зараза! Зовсім матері не шкода. Полю, та воно ще нічогісінько не розуміє про непоправні втрати. Надавали по сраці за того бабія, ось вона і мститься, як уміє. Та про подорож мріє, як про казку. А я чула, що та служба геть не цукрова вата, – після праці на городі за обидві щоки уплітала Оксана свіженький хліб з власним вишневим джемом.

– Слухай, мамо. А давай з неї зробимо інваліда? – випалила Поліна.

– Що? Полінко, я тобі точно випишу заспокійливих препаратів і будеш мені приймати. Що ти таке до голови взяла? – ледве не похлинулася молоком досвідчена лікарка.

– Та ні! Я ж не кажу, щоб насправді. Яка ти в мене все-таки чесна й прямолінійна. Ви, лікарі, можете все на світі: здорового хворим зробити або навпаки. Ну, знайди тих військових медиків, щоб забракували дитину до армії. Хіба це так важко? – навіть посміхнулася сумна Поліна.

– Не чекала від тебе такого! Добре, я подумаю та декому зателефоную. Але аргумент - такий собі. Дівчинка в нас нівроку, як кров з молоком. Хто на неї дивлячись подумає про болячки? – вже щось активно розмірковувала в голові Оксана.

Санінструктор Нещадим відпрацювала це питання з колегами, вздовж і впоперек, та ввечері відзвітувала доньці:

– Даруй, моя розумнице, але й тут я безсила. Шукали ми з друзями підходи до «незадовільного» стану здоров’я Соломійки та нічого не вийде. Комісію вона пройшла відразу. Тільки після медичних свідчень комісаріат допускає претендентів до подальшого оформлення паперів. А як звіти вже пішли до москви, то нічого не зміниш. Залишається єдиний варіант: насправді відірвати ніжки дитині. Тільки й тоді вона не зупиниться. Це просто ваш генетичний код: йди вперед і не здаватись, – знизала плечима бабуся Оксана.

– Саме так вона мені й сказала, мамо, – ще тяжче зітхнула Поліна і жінки змушені були піти спати. Адже доля вже визначила шлях Соломії Холод до чужих країв, у службове відрядження за межі срср.