Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Чому спадкоємиця частково знищеного більшовиками козацького роду так вільно спілкується з правонаступниками тих катів та грамотно пише папери до їх кривавої столиці? Та тому, що коли вона рвалася забути свій сором, котрий спіткав у київському НДІ, Соломія поняття не мала: куди саме потрапить?
Так, країну перебування вона знала, кордон перетнула правильно й приїхала до міста, де розподіляли службовців-контрактників по всій групі військ. Але вона не просила залишати її в штабі. Так чомусь вирішив кадровий працівник. Бачите думав, що дівчина потрапила «в масть». Мається на увазі, що штабні прибували сюди як правило з москви, Києва чи ленінграда. Було кілька полковників з Алма-Ати й Ташкента. Але виключно блатні й світитися вони не любили.
Суть «системи» розподілу тепер вимальовується чітко й можна прямувати далі. Тільки ж якби залишались годинки для відпочинку чи розваги! Бо з того часу, як бідолашна отримала свій номер «2355», до Соломії вишикувалася черга з охочих віддавати роботу саме їй і життя перетворилося на справжній кошмар.
Сумувати за домом чи мамою з бабусею дівчина наразі геть не встигала. Адже життя прямувало поміж купи чисел та друкованих рядків, суті яких вона не шукала. А дядьки все несли й несли ті «цілком таємні» байки.
Дні складалися в місяці й перший рік служби пролетів непомітно. Вже зовсім скоро Соломія Холод перетне кордон у зворотному напрямку, щоб зустрітися з рідними людьми та побути з ними аж тридцять діб заслуженого відпочинку разом.
Власне й тут дівчина освоїлася доволі добре. Вона одягалася як місцева, а ще говорила польською майже без акценту. В деяких крамничках її обслуговували, наче добру знайому. Тільки ж про це не можна знати дядькам, з великими зірками на погонах, бо заклюють!
А ще у Соломійки з’явилася польська родина, куди вона залюбки ходила в гості, на вихідні. Адже навіть у 2355-ї інколи випадало таке щастя, аби відпочити й не втратити розуму від тієї друкованої штабної дурні.
Панство щиро запрошувало дівчину до недільної служби в прекрасний костел, що височів посеред міста. Католики цю священну місію ніколи не пропускали. Всі, як одна, крамнички наглухо зачинялись, а поляки вдягали святкові одежі та родинами прямували посиділи на добротних лавках у храмі й послухати свого пастиря. Потім виходили й поруч з костелом, у цукерничці, купували неймовірно ароматні кулінарні шедеври та піднесено йшли додому куштувати їх.
Радянська службовиця мала шалене бажання потрапити до католицького храму, але настирливі очі спецслужб їй би цього точно не пробачили. Якось, наприклад, компанія контрактників вибралася подивитися новий фільм до польського кінотеатру. А звідти, не закінчивши перегляду, всі весело поїхали в автобусі до рідної військової комендатури.
В ті часи, навіть на чужій землі, совєти не соромилися влаштовувати облави та забирали заблукалих овець назад до стада! Ну, не можна «відданим служителям радянської армії тягатися вражими розпусними місцями». Але ж у будівлі, що називалася будинком офіцерів, до цього часу крутили «чапая». А вільнодумцям він до чортиків набрид!
Треба сказати, що була у тих, хто видряпався за поребрик попрацювати серед «своїх» на новій землі, легендарна страшилка. За різноманітні порушення, на кшталт торгівлі золотими виробами чи радянськими червонцями, ікрою та горілкою - у двадцять чотири години оформляли висилку до союзу. Не мало значення проштрафився вільнонайманий чи офіцер, та якщо у порушника не водилося могутніх захисників, летів той білим лебедем до рідного краю й не мав права перетинати кордон ще багато років.
Але кожного разу, коли відповідна служба готувалася до подібної операції, заробітчани гордо промовляли: «Батьківщиною нас не залякати»! Цей вислів звучав, як пісня з уст всіх, хто налажав десь випадково чи був підставлений. Причому однаково і в Південній групі військ (Чехія), і в Західній (східна Німеччина) також. О, ця неперевершена ЗГВ! Скільки книжок можна написати про «подвиги» військових в плані розкрадання державного майна перед виходом з Західної. Але залишимо ту працю комусь іншому.
Отже, дисциплінована та безвідмовно працьовита на службі й вільнодумна та щира до місцевих традицій і жителів Соломія Холод вже здається навчилася мати два обличчя. Ні, не такі гидкі, як зазвичай мають провокатори чи зрадники. А такі, як у мами Поліни Холод, коли вона читала партійну гидоту для бійців у Сибіру. Або як у бабусі Оксани, коли рятувала від смерті тих, хто може здав німцям її коханого Павла. Чи невтомно лікувала тих, хто заздрив і малював бридоту на стіні Яготинського клубу. Тих, що цькували вдень за закордонні посилки, а потім у пітьмі приходили та обирали собі дефіцитний товар.
Як у такому світі матимеш лише одне обличчя? Його мав козак Грицай та його дружина - чарівна Марічка. За свою прямоту й любов до волі вони загинули. Чи старший лейтенант Назар Холод, котрий чесно захистив керівництво, а воно дало наказ його оточеного підірвати? Всіх їх просто знищили ЗА ПРАВДУ і вони навіть не мають могил!
Тому, з часом, їх спадкоємці навчилися бути відносно гнучкими. Головне обов’язково тримати голову холодною, а серце палким. Зберігати баланс та не давати зруйнувати власний світ, щоб пам’ятати й наповнювати його такою необхідною ненавистю.
Зовсім забули про листи! Вони регулярно курсували тут майже так само, як скрізь по союзу. Як це працювало серед малих точок – не скажу. Але в штабному містечку був звичайний поштовий пункт, що займався кореспонденцією. На стіні висіла загальновідома поштова скринька. А рідня писала на конверті своїм служивим: «військова частина польова пошта №__». Ось і все.
В кімнаті гуртожитку, з часу, коли бойова Наташка влаштувала веселі проводи й поїхала додому, залишилося четверо. Тепер у Соломійки був власний куток з ліжком та навіть відсік у загальній шафі. Але дівчачі одежі геть не влазили туди! А ще треба було поскладати кудись купу косметики та подарунків, що контрактники купували упродовж року для рідні.
Ой тяжко буде прямувати додому! Соломійка не камінь і теж повелась та купила традиційний німецький сервіз «Троянда». Цей легендарний посуд, мабуть, і досі переходить у спадок рідні чи знайомим тих, хто коли-небудь служив у Європі. Звісно після товарів, що на свята присилав дядько зі Штатів, дівчина не брала тут все підряд. Але шкіряну курточку та котонові штани – носила з задоволенням.
Тепер її пухнасті коси стали трішки коротшими, бо серед цілодобової праці в канцелярії, Соломійка фізично не мала змоги доглядати за довгим волоссям. Наразі вона красувалася розпущеними локонами та зводила з розуму кожен взвод бійців, що геть не слухав грізні команди старшого і впевнено тримав рівняння строю на чарівну шатенку аж доки та не зникала з очей. Не дивлячись на приємність, до цього теж треба було звикнути, але то таке.
Головне, що в листі дівчина вже написала мамі з бабусею радісну звістку:
«Мої найрідніші! Готуйте пироги! Службовець Соломія Холод відбуває на Батьківщину для тридцятиденної відпустки. Я люблю вас неймовірно і з нетерпінням чекаю, коли знову відчую тепло ваших щирих душеньок у своїй».
