Раді Вас бачити!

Вони могли стояти так вічно, але пронизливий вітер та несхвальні погляди «моралістів» змусили роз’єднати руки, сховати квіточки під шинель до гарячого серця і піти в бік кінотеатру Шевченка, нещодавно відкритого на Саксаганського.

Там сьогодні демонстрували «Олександра Невського», але Назару з Полінкою не було геть ніякого діла до того льодового побоїща на екрані. Хлопець не помилився, коли сказав, що поруч неї швидко зігріється. Затишку в прохолодному приміщенні не спостерігалось, та як піймав її шовкову долоньку до своїх рук, їх обох оповило жаром.

Назар забув про цілий світ і млів за дивом, що зітхає поруч. Відблиск золотавого волосся і привабливий профіль дівчини, у променях від екрана, не давали бідолашному нормально дихати. В думках він просив, щоб фільм тривав якомога довше і світло не вмикали взагалі!

Та клятий Невський здається всіх переміг і парочка знову опинилася на темній вулиці. Курсант не випустив руку Полінки зі своїх обіймів і поміж них сформувався такий могутній магнетизм, що більше не існувало ні людей, ні вулиці, ні холоду навкруги. Назар заговорив першим:

– Ти казала, що навесні закінчуєш навчання. Може це доля, бо я також випускаюся й чекаю на розподіл, для продовження служби. Багато наших мріють залишитися в місті. А мені тепер геть байдуже: куди зашлють. Просто я хочу туди поїхати з тобою.

– Що? Назаре, навіщо ти так невдало жартуєш? Я ж не кошеня, щоб мандрувати за кимось у торбинці, – образилася Полінка. – У мене теж є плани та й мама не відпустить.

– А я не жартую. І маму з татом твоїх обов’язково запитаю. Та хоч сусідів, тільки спочатку заміж тебе покличу. А як погодишся - буду найщасливішим на землі. Ти ж для мене на світ народилася... – збентежено відповів, вдруге бачений нею у житті, молодий чоловік.

Полінка мовчала. Вона або не знала, що йому відповісти, або вже погодилась. І через те Назар продовжив:

– Ти вибач, що я такий дурний. Але нічого з собою вдіяти не можу. Кажу як є. Якось дівчатами раніше не цікавився, все більше навчанням голову забивав. Я технічні дисципліни люблю. Вони мені з дитинства подобаються. А зв’язок - доволі об’ємна й цікава наука. Та коли тебе побачив серед вулиці, про все забув. Цілодобово кругом очі твої маряться, забути не можу і дуже втрати боюсь...

– Назаре, але ж ти нічого про мене не знаєш. А що, коли я заміжня або розлучена? Це тебе не лякає? – поставила провокативне питання закоханому курсанту Поліна.

– Ні-ні! Такого бути не може. Ти - як чисте небо навесні. Ясне, безхмарне і манить у свою височінь, – поетично заговорив Холод.

– Господи! Який же ти... – зойкнула Поліна.

– Скажи, який? Я хочу знати! – загравав до дівчини закоханий, а вона стала серйозною й кивнула:

– Добре, я розповім. Не можу від тебе приховувати. Я дійсно не така проста, як здаюся. Тобто не я сама, а мій світ. Я Поліна Грицай – донька заможного херсонського господаря степів, замученого більшовицькими тварюками за те, що Україну любив. А моя рідна мама – Марічка Грицай, вислана владою до Сибіру, разом з моїми братиком і сестричкою. Вони замерзли у вагоні, не добравшись до холодної катівні, а мама промучилася там ще п’ятнадцять років.

Мене вона врятувала, віддавши цигану, що працював у нас тоді. А вже роми довірили мене мамі-Оксані. З нею ми долали приниження й голод та дуже любимо одна одну. І в технікум мене не брали через «вороже походження». Але один добрий чоловік допоміг. Він депутат райради в Яготині й змолоду кохає мою названу маму. Тільки вона віддає все мені, а його до себе не підпускає.

Був у мене ще найстарший брат, та він безслідно зник в Одесі. Я не могла цього знати, адже ті події відбувалися, коли мені був лише один рік. Наш добрий друг якось дістав і приніс лист від мами. Вона відкрилася мені перед смертю. Звісно за документами я - Нещадим. Але ті, кому треба, про нас все чисто знають.

Тому навіщо я тобі своїм статусом «негідної» життя калічитиму? Ти ж точно вже комуніст, а мене навіть до комсомолу не приймають. Та про це я жалкую найменше. Ось бачиш: не пара я тобі, курсанте Холод...

Полінка тяжко зітхнула й скинула сльози, що стікали по розпаленому личку. Під час сповіді Назар то стискав її долоньку, то пестив у своїй руці. А як дівча притихло, зупинився і спокійно вимовив:

– Звісно з першого погляду твоєї життєвої біди я й уявити не міг. Але тепер ти стала мені ще дорожчою. Маленька дівчинка, що вижила серед подібних страхіть, зросла та стала прекрасною й розумною. Хіба ті діячі, що придумують закони твої нещастя пережили? Дякую, що повідала. Хлопці розмірковують, ніби далі Забайкальського округу нас не зашлють. І якщо ти поїдеш зі мною - стану найщасливішим на землі.

– А ти відповідь хочеш зараз почути чи я можу з мамою порадитись? – якось спокійно, наче вже була готова, реагувала на події Полінка.

– Можеш. Я й своїм розповім і наступної неділі з батьками тебе познайомлю. Вони у мене люди прості. Тато - залізничник, а мама - швачка. Це я в них - світла надія. Так мама каже. Вони хороші й тебе любитимуть, як рідну. Господи! Якось раніше, коли нам товкли, я геть не замислювався над тією «класовою різницею». Та й зараз не розумію її.

У цій бентежливій розмові парочка подолала на холоді вже мабуть з пів міста, але не відчувала втоми. Їм допомагала молодість та шалене прагнення зростися якомога міцніше в один непереможний світ.

Сьогодні Назар провів Полінку поїздом аж в Яготин й оберігав до самого будинку Нещадимів. Бідолашна Оксана не лягала спати, вона сиділа біля вікна і невтомно вдивлялася в сутінки. Та ось побачила через прозору фіранку, як статний чоловік у військовій формі зупинився з донечкою біля хвіртки. Він обережно нахилився й спробував поцілувати.

– Ні, Назаре, нас мама побачить! Прошу, не ображайся. Я дякую тобі, що не злякався «класового ворога». Для мене це дуже важливо. Ти так багато наговорив, але я обов'язково подумаю. А зараз пізно й тобі пора додому.

– Взагалі-то в гуртожиток училища, та байдуже. Я сьогодні з тобою в інше життя потрапив і повертатися не хочу. Добраніч, ясноока зіронько! Солодких тобі снів! – він миттєво нахилився та не відмовив собі в задоволенні обпекти вуста Полінки блаженним поцілунком.