Раді Вас бачити!

Найпекучіші рани лікує час та важка праця, яка не залишає місця спогадам і жалю. Так і дві українські жінки, що колись були чужими одна одній – тепер знову стали рідніші рідних. Зловісна війна забрала у них коханих чоловіків, але залишалася світла пам’ять та маленька весела дівчинка, що не давала дозволу на сум.

Травневим квітучим днем до світу прийшла перемога над фашизмом. Так записано в численних документах та умовах між державами, що почали ділити території й заслуги.

Але двом настирливим одиначкам, з невеличкого містечка, було геть не до урочистостей. На господинь чекав город, коза та новий, ще незакінчений дім, котрий разом з іншими почали розбудовувати вперті містяни, дякуючи невгамовній Оксані Нещадим.

Після партизанського загону, коли вона втратила Павла, жінка попросилася на фронт. Її сміливості та відвазі часто дивувалися загартовані чоловіки. Серед бою Оксана прямувала в саме пекло й тягнула поранених у бліндажі та працювала цілодобово, не знаючи жалю до себе. Спочатку в неї була проста ціль: загинути на полі бою. Але якась суперсила дивовижно оберігала її та не давала помирати.

Далі санінструктор Нещадим все ж дістала поранення та була відправлена в тил. Але після одужання, вона тренувалася до виснаження й доводила, що може повернутися у стрій. Її бажання виконали. І знову неймовірна звитяга та винахідливість, що допомагали медикині повертатися до польового госпіталю з врятованими бійцями. Однополчани жартували, що «оторва заговоренная»... А може то Павло охороняв свою Кохану з небес?

Після другого поранення стало тяжко волочити на собі непритомних чоловіків й Нещадим остаточно відправили в запас. Навіть вдруге представили до високої нагороди, аби тільки здихатися цієї божевільної «хохляндтки». Так фронтовики, за очі, називали її. Бо якби сказали прямо, то самі б залишилися без очей. Оксана знала, що їй нічого втрачати, тому ставала все відчайдушнішою й безкомпромісною.

Тільки коли побачила її – свою названу доньку й дізналася, що зятя вже немає на світі, але є спадкоємиця роду Грицаїв; то взялася за організаційну роботу так скажено, що з подібним послужним списком та нагородами її миттю висунули на голову райради. А містяни, котрі знали цю стрімку й безвідмовну пані – руки підняли одноголосно.

Тепер депутатка частенько доводила до сказу поважних київських працівників, бо відчиняла двері до їх кабінетів майже ногами. За необхідності відстояти свої вимоги, Оксана не шукала гнучких слів, а коли чогось не давали для потреб громади – переходила на мову, що вивчила серед чоловіків в окопах та геть не соромилася її...

До нового навчального року залишалося мало часу, але стараннями гарячої голови напівзруйнований старий клуб вже майже відбудували. Кілька вчителів-переселенок погодилися працювати з діточками. А ще тепер не було жодного сумніву, що «неблагонадійна» для більшовиків Поліна Холод прийме першачків і вміло навчатиме їх арифметиці й письму, виключно українською мовою.

Щодо крихітки Соломії, вона теж не відставала від мами й бабусі. Це диво почало читати у неповних п’ять років. Вона завжди хвостиком прямувала за своїми дорогими родичками та випромінювала оченятами всі барви небес, доки ще небачених херсонських степів.

Тяжко, як і всі українці, жила яготинська громада в післявоєнні 46-47 роки. Літня посуха, що офіційно прирівнювалася до стихійного лиха, небаченого за останні п'ятдесят років, та жахливі побори вбивали й без того знищені господарства. Розграбовані осередки сільськогосподарських угідь фізично не могли подужати вимоги зарозумілої й деспотичної влади.

І знову пішли в хід старі методи виживання: трава, ховрашки, кора дерев та чай з сушених гілочок кущів. Маленька Соломійка дуже схудла й була схожа на іграшкову тінь, бо козу довелося зарізати, щоб не здохла та поділити на декілька місяців поживну їжу. А далі стало зовсім сутужно.

Щомісячний спецпайок Нещадим не ховала під подушки. Вона особисто розносила його найслабшим сусідам, не заради іміджу чи депутатського рейтингу, а тому, що давала присягу: захищати життя людей. І те, що в її в кишені лежав партквиток, зовсім не заважало. Ніхто не стверджує, що серед них всі були тварюками. Хоча процент нормальних людей - звісно дуже низький! Ось, наприклад, обидва її брати спочатку примкнули до нахабних більшовиків, а потім намагалися співпрацювати з німцями та за таку неврівноважену поведінку, були розстріляні своїми ж червоними друзями...

І знову діткам стало не до навчання. Та й Поліна чомусь дуже заслабла в холоди. Вона так пронизливо кашляла, що Оксана десь дістала кізяків і принесла, щоб робити дочці припарки. Господи! Скажи на милість: скільки ще разів цю багатостраждальну козачку рятуватимуть відходи життєдіяльності тварин? Спочатку під ними її вивіз і врятував циган Гожо, а тепер бідолашній попустило від тяжкої застуди, саме через них.

Та коли по громаді пройшла чутка про канібалізм, десь у сусідньому селі, Оксана взяла з сейфа дозволену їй зброю, дільничого інспектора і поїхала на місце події. Чутки виявилися правдою й жінку забрали до відділку міліції. Та їй було байдуже, бо нещасна втратила розум... Кого, окрім божевільної, не дорахувалися в тій родині, розповідати не буду.

Просто скажу, що нелюдський режим приніс вже на той час українському народу стільки горя та біди, що ніякі прийдешні покоління не змиють смертних гріхів ні зі своїх ницих душ, ні з рук, що підписували звірячі директиви.