Раді Вас бачити!

Довго довелося чекати Назару Холоду розплати за батьків. Він так активно рвався захищати рідну землю, що почав порушувати військову дисципліну, неввічливо розмовляв з новим командиром та навіть деколи прирікався з Полінкою. Єдиною втіхою для нього залишалася чарівна донечка, яку він у вільний час не випускав з рук та вчив розмовляти, виключно українською.

Полінка вже так звикла до своєї роботи в бібліотеці, що інколи вдома вкидала кілька чужинських слів. Їй здавалося, що саме за це Назар буває роздратованим або сумним. А він, наче одержимий, хотів потрапити в діючу армію!

Восени 1943-го прийшла божевільно радісна звістка. Київ – столиця незламної квітучої України звільнена від фашистських загарбників! Так, місто дуже зруйноване й там ще повсюди мінування та справжні або приховані вороги, але радянська армія гонить фашистів у бік Європи.

В день, коли Назару Холоду в частину прибула заміна, він зрадів, наче прийшло свято. Хоча свято таки було. Маленька Соломійка підросла до трьох років і сьогодні в неї були іменини.

Донька військового зв’язківця та сироти репресованих козаків вже добре трималася на ніжках і вимовляла всі слова доволі чітко, а найдивніше, що вміла співати волелюбних та просторових козацьких пісень, яким навчала її мама.

Поліна сама шила для донечки одяг. Власне, вона перешивала щось зі свого нечисленного скарбу і в неї виходили гарненькі сукні. Кругле личко й сині очі та батькові ямочки на щоках, у поєднанні з барвистими рюшами, робили з дівчинки справжню принцесу.

Сьогодні, заради свята, мама приготувала що змогла з харчів, котрі видавали військовим за талонами. Та ось коли красива родина посиділа за святковим столом і поздоровила свою спадкоємицю цілунками й трофейною лялькою, Назар вирішив розповісти дружині новину. Полінка пестила на руках донечку й вони були схожі на мадонну з дитям. Чоловік огорнув їх обіймами й винувато сказав:

– Дівчатка мої, я маю для вас важливе повідомлення. Ось... – Назар поклав на стіл повістку. Він здавався таким піднесеним і гордим, а Полінка глянула й скрикнула так, наче в неї всадили ніж.

– Соколе, навіщо ж ти мене покидаєш? Я без тебе не проживу!

– Що ти таке кажеш, кохана? Я стільки років тримав у собі гнів і тепер радий, що зможу виплеснути його на нелюдів.

– Назарчику, але ж тебе можуть вбити! Що я їй скажу, як виросте? І де мені взяти сил дихати без тебе? – тремтіла усім тілом Поліна й дитинка, що поєднала їх навіки, теж заплакала.

– Полюшко, я тебе не впізнаю! А як же священний гнів до губителів нашої квітучої землі? Ти ж сама мені розповідала: як ненавидиш більшовиків. То хіба фашисти ліпші? – здивувався зациклений лише на ідеї відплати Назар.

– Проклинаю їх усіх разом, любий мій! І червоних, і коричневих. Бачиш, у них навіть щодо кольорів вподобання схожі, адже люблять проливати чужу кров. Якби не ця крихітка я пішла б з тобою мститися за наших батьків, та виходить наразі не можу. Прости, що дозволила собі бути слабкою... – витерла сльози горда козачка й підсвідомо взялася рукою за медальйон на шиї, котрий носила завжди при собі.

Там, всередині акуратно складений лист від рідної мами Марічки. Той, якого Поліна донесе до нащадків замученої родини Грицаїв. Такою вона бачила свою місію.

Звісно новиною про від'їзд на фронт коханого чоловіка й татка крихітної іменинниці свято було невиправно зіпсоване, але сім'я військовослужбовця Холода звикла до драматичних подій, серед короткого щастя.

Тому вони вклали донечку спати та провели свою останню незабутню ніч. Більше в житті Поліни Холод не буде жодного чоловіка. Так вирішила доля, а ще її стійкий козацький характер, котрий не зламати життєвими негараздами.

Вранці він обійняв її міцно й вимовив:

– Як повернуся, зробимо з тобою величезну родину. А якщо ні – кохатиму серед віків і зустрінемося в іншому світі. Може він буде кращий, ніж цей, що на землі.

Змахнув долонею на прощання і зник у військовому автобусі, що повіз нову партію захисників на допомогу виснаженим серед окопів солдатам.

Спочатку Полінка отримувала листи з-під Мінська і Львова, а далі вже була Польща. Кохання до жінки і лють до ворога Назар викладав так щиро, що його листи не гріх процитувати на будь-якій з політінформацій. Інколи Полінка саме так і робила, читала уривки для майбутніх бійців.

Та ось після Любліна настала німа тиша. Вона вперто чекала, потім прохала зв’язківців та командира дізнатися хоч щось про старшого лейтенанта Назара Холода. Але їй відповідали, що він як і всі, знаходиться при виконанні завдань зі знищення ворога.

А насправді її коханий воїн вже лежав у братській могилі серед чужоземних степів. Як загинув Коханий бібліотекарки Поліни Холод і тато крихітної Соломійки? Про це вони дізнаються через роки. Та й не планував Назар стати героєм, просто інакше не зміг.

Був звичайний важкий бій. Сили нерівні, а фашисти все лізли та не хотіли відступати. Коли зв'язок затих, він попрохав друзів прикрити й поповз під вогнем до сусіднього бліндажа. Треба терміново попередити керівництво, щоб виводили генерала, прибулого на передок. Адже без допоміжних сил - оточення неминуче.

Для порятунку начальства знайшовся щільний артилерійський вогонь, під який потрапив Назар Холод. Вибратися вже не вийде, бо він серйозно поранений і стікає кров’ю. Тоді воїн дістав з нагрудної кишені мокре від крові фото Полінки з донькою, поцілував та сховав назад. А далі дав свої точні координати... Ще мить і кілька снарядів залишили на тому місці велику вирву. Здавалося навіть ворог притих.

Ну, а як дійшла справа до нагороди - тилові політпрацівники довго сперечалися між собою. За перелом того бою та врятованого генерала дати зв'язківцю медальку чи все-таки орден? Адже в його родині є «ворожий» елемент!

Та щоб вони пропали зі своїми нагородами! Хіба залізячка в коробці поверне «неблагонадійній» коханого, а маленькій дівчинці тата? Того, що поклав життя аби ці відгодовані пики рядилися: герой він чи ні?

Коли Поліні Холод принесли похоронку, вона більше не пішла до бібліотеки. Просто зібрала доньку та вузлик речей і залишила командиру ключ від дверей щасливого помешкання. Дивно, але той не спиняв її розмовами про необхідність і далі служити Батьківщині. Навпаки викликав водія, котрий відвіз тиху вдову на вокзал. Так і поїхала вона тепер у бік дому без свого сіроокого легіня. Мабуть, то доля або прокляття жінок роду Грицаїв: втрачати Кохання на самому його злеті...

Важким та довгим шляхом прямувала жінка з дитиною до рідних країв. А як добралася в Яготин, то побачила, що від дому мами Оксани не залишилося й сліду. Невеличкий сарайчик був «живий». Туди вони з донькою і в'їхали.

Скоро до Полінки почали заходити сусіди та подарували їй козу, що осиротіла після смерті господині. Адже дитині потрібне поживне молоко, городу немає, а надворі стає зимно.

Та одного разу, коли Поліна доїла козу, вона почула голос і ледве не втратила розум.

– Донечко! Господи, невже це ти, моя неймовірно дорога дитина?

Поліна не повірила вухам і обернулась. Перед нею стояла струнка жінка у військовій формі. Сиві коси вибивалися з-під пілотки, а на грудях купа нагород та нашивки про поранення.

Так це була Оксана Нещадим - ще одна незламна українка, що пройшла через важку втрату та пекло війни й була комісована аби підіймати народне господарство у рідному Яготині.

Жінки вчепилися одна в одну, та забувши про цілий світ, тихо плакали. А на порозі сараю стояло синьооке диво, що продовжить славний козацький рід і здивовано дивилося на маму та якусь тьотю, котру тепер завжди величатиме бабусею.