Раді Вас бачити!

Здавалося, що невблаганний і жорстокий світ відійшов кудись далеко, а в цих холодних краях, не дивлячись ні на що, молода родина лейтенанта Назара Холода почувається, як ніколи, щасливою.

За неписаними законами, поняття «дідівщина» - є величиною змінною. І якщо людина поводиться гідно та не порушує встановлених правил, вона перестає бути об’єктом знущань окремо взятого середовища перебування.

Це зовсім не означає підкорятися чи лестити, достатньо виконувати покладені на тебе обов’язки й поводитися так, щоб ніхто не міг зіп’ястися на твою спину та уявити себе погоничем.

Незрозуміло чому, але військове містечко почало наповнюватися новими людьми. Солдати й офіцери прибували якось циклічно та вдалині наполегливо створювали навчальний полігон. На зазеленілих просторах тепер регулярно чулися постріли. Але вони зовсім не лякали Полінку, адже вона була невід’ємною частиною життя свого коханого командира. А навчальні стрільби для містечка – явище звичне.

І невеличкий жилий барак, в якому мирно прилаштувалася солодка парочка в очікуванні поповнення, вже весь кишів новими родинами. Якби Назар з Полінкою прибули служити лише зараз, то залишилися в кутку холодної казарми назавжди. Хоча нікого з офіцерів майор туди більше жити не запрошував. Виходить, перевіряв юне подружжя «особливо якісно».

Цікаве становище молодої дружини лейтенанта геть не завадило, їй впертій, довести командиру частини, що бійцям замість бити байдики на плацу та мірятися силою одне з одним, краще читати книжки.

Десь в закутку, випадково, Полінка знайшла купу класичної художньої літератури, обережно прибрала з книжок пилюку й прохала дозволу керівництва відкрити невеличку бібліотеку. Не дивлячись на те, що майор уважно вивчав особисту справу Холодів та знав, що дружина лейтенанта з «неблагонадійних», він дозволив Поліні працювати бібліотекаркою. Лише вимагав, час від часу, читати солдатам політінформацію з газет. Нічого не вдієш, дівчина погодилась.

Як же пишався своєю синьоокою квіткою сам Назар, розповідати марно! Треба просто бачити його шалено закохані очі, якими він дивиться, коли пестить кругленький животик і розмовляє відразу з двома найріднішими.

– Привіт, мої зіроньки! Як ви тут без мене? Я вже кілька годин не бачив мою чарівну родину і скучив страшенно, – схилявся на коліна він та обціловував дружині живіт. Потім притуляв її до свого серця й просив: – Лише один смачний поцілуночок для тата від мами.

Ще як побачила його у пітьмі на Печерську, Полінка чомусь відразу зрозуміла, що Назар саме такий. Від нього йшло тепло навіть на відстані. Це був не чоловік, а суцільне безмежне щастя.

Вона не знала свого доброго та розумного тата, але доля компенсувала їй ту втрату - Ним. Може вдвічі чи в сто разів, Полінка не рахувала. Але його, пронизливо закохані очі, для неї найдорожчі на землі.

А бійці в містечку явно готувалися до чогось важливого, конкретно та злагоджено. Скоро у військову частину прибули артилеристи й почали працювати з особовим складом, відбираючи вмілих для роботи з гаубицями.

Назар не розповідав вагітній дружині про всі новини, котрі знав зі своєї мережі. Та власне це й не потрібно було, адже військовий кур’єр тепер щодня привозив Поліні з Іркутська свіжі газети, а тому про наближення чорних часів вона знала не з чуток.

Та маленькому створінню, що росло в маминому животі було так само байдуже до страхіть ймовірної війни, як колись Полінці до більшовицького путчу, або червоних чи білогвардійських невігласів. Воно просто зростало й чекало старту свого шляху в цьому божевільному, завжди нестабільному світі.

Як не готувалися молоді батьки до відповідального кроку та все одно бентежились і боялися. Історія знову повторювалась. Спочатку мама Марічка не бажала їхати до волосних лікарів, а тепер Полінка чомусь відмовлялася потрапляти до рук Іркутських медиків. Різниця була лише в тому, що Марко Грицай збирався везти свою чарівну Марічку взимку швидкими санями, запряженими трійкою скакунів. А Назар Полінку – у старенькому військовому «бобіку», влітку.

Так бібліотекарка з добрими синіми очима вирішила нікуди не їхати й довірила народження дитинки місцевій фельдшерці. Після того, як жінка допомогла їм вижити серед зимових холодів та дала можливість відчути власну домівку, смілива Поліна покладалася на її акушерські навички.

Відповідальна медикиня, на час таємничого дійства, замкнула всі двері свого блоку та суворонаказала до чортиків збентеженому таткові йти на полігон до пацанів і не заважати жінкам робити своє одвічне діло.

Бідолашна Полінка просто втрачала розум від болю, що наростав. Їй здавалося, якби поруч був Назар, все зробилося б набагато швидше. Адже муки вона переживає просто страшні, а дитинка все ще борсається десь там у животі та хоче її вірної смерті...

Хоча НІ! Ось вже той, кого вони з Назаром так нетерпляче чекали довгих дев’ять місяців – пошарпав трішки матусю й вирвався назовні. Та раптом виявилося, що то не Він, а маленька криклива Дівчинка...

Зі знанням справи, просто по «гарячих слідах» фельдшерка наклала Полінці кілька швів, але тій зовсім не боліло. Після всього, що вона пережила за декілька поточних годин, до тих зашивань породіллі не було ніякого діла.

А ще у неї на грудях лежало зовсім крихітне створіння, сопіло й дулося, замотане у руді стерильні пелюшки та з цікавістю вивчало маму. І Полінка теж вивчала свою доню. Вперше у житті вони дивилися одна на одну та поглядом споріднювалися навік. То ось що відчувала її ненька, коли вперше побачила сині очі своєї доньки!

Звісно малеча ще майже нічого не бачила, але намагалася довести, що прискіпливо слідкує за навколишнім світом, котрий був тепер і її також, а значить на дослідження його вона мала повне право.

Далі фельдшерка пішла до дверей і Полінка почула її звичний генеральський крик:

– Куда, папаша, без маски поперся! Надеть немедля, иначе выкину на хрен и не увидишь своих красавиц. Тебе что руки отсохнут маску надеть?

Полінка тихо посміхалась та лише притримувала посеред грудей свою спадкоємицю. Вона чула традиційне спілкування дружини майора з особовим складом і це її веселило. А далі вже, тремтячий від хвилювання, голос коханого:

– Красавиц? Тобто у мене тепер дві дівчинки? Дякую, пані Клавдіє! Ви подарували мені новий світ...

Назар заскочив до кімнати та впав перед кушеткою на коліна. Зараз його очі виглядали наче дві супернови. Це такі неповторні зорі, що загоряються лише тоді, коли чоловік вперше бачить народжену коханою жінкою дитинку.

– Доле моя синьоока, ДЯКУЮ ТОБІ! Які ж ви гарні та неймовірно схожі! – Назар припав до пальців руки дружини й тихо пестив вустами та плакав тихими сльозами щастя, такими вперше у житті.

– Назарчику, але ж вона на тебе схожа. Губки й носик - точно твої, – прошепотіла Полінка, бо в неї все тіло так боліло, що нормально говорити поки не могла взагалі.

– Може й так, а може й ні. Головне, що ви у мене є на світі. А ще я прошу тебе: нехай вона буде Соломією. Так мені приснилося.

– Холод Соломія Назарівна - дуже красиво звучить. Я згодна, коханий мій, – ніжно посміхнулася Поліна.

До страшних багаторічних подій залишалося зовсім мало часу, але крихітна Соломійка була частиною незламного роду Грицаїв, що звикли приходити у цей світ напередодні найбільших земних потрясінь.