Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Як не горе – то біда! І треба ж було дитині народитися розумною та обрати професію, через яку її ще довгі роки на гарматний постріл не підпустять до перетину кордону. Мова йде про Соломію Холод, котра не тільки через родичів, а ще й через вивчення та дослідження нових технологій машинобудування тепер вважатиметься двічі «невиїзною»...
А науковий прогрес та новітні відкриття на одній шостій частині суші наразі просто зашкалювали. І дарували їх світові саме українські науковці, які у всі часи, вважалися одними з кращих. Це житомирянин Сергій Корольов (син вчителя) дав можливість світу користуватися штучними супутниками та довів, що людина готова до космічних подорожей, серед зірок.
Електрозварювання та телескоп, рентгенапарат і телебачення, а також електричний трамвай – все це винаходи великих Українців. Вже не кажучи про гелікоптер Ігоря Сікорського чи мостобудування Бориса Патона та жорсткий диск для комп'ютерів Любомира Романківа. Хіба можуть порожні балачки більшовиків, що тупцюють своєю кривавою площею уявляючи примарну «велич», перевершити такі неймовірні винаходи й досягнення Українського Народу?
Але даруйте, відволіклась! Якщо говорити про Соломію Холод, то вона зросла вродливою та геть безталанною. Адже в її роки бабуся Марічка вже народжувала діточок від коханого чоловіка Марка. А мама Поліна, не дивлячись на своє сирітство, переслідування, війну та голод вже покохала свого єдиного Назара та в холодному Сибіру народила її.
Ну, а ця розумниця цікавилась лише книжками та геть не користувалася перевагами своєї краси. Синьоока струнка мавка, метр сімдесят на зріст, що має тонку талію і гострий чоловічий розум привертала увагу десятків чоловіків, але відверто ігнорувала їх зітхання.
Дівчина захистила диплом та отримала, за розподілом, місце у відомому київському НДІ. Виявилося, що тут теж працюють молоді симпатичні науковці, які не можуть відвести замріяного погляду від красуні-практикантки. Та Соломію не цікавили ні танці, ні кіно й вона здається зовсім не здогадувалась про міцні чоловічі обійми...
Спочатку характерну ягодинську медикиню, бабусю Оксану та врівноважену бібліотекарку, маму Поліну влаштовував такий хід подій. Але навіть вони почали дещо перейматися фригідністю спадкоємиці. Жінки вже намагалися кілька разів поговорити про особисте, але Соломія поспішала на роботу до Києва й очі її блукали десь далеко серед новітніх ідей.
Зате Олекса Грицай, після повернення до Штатів, настирливо шукав можливість побачити рідних у своєму затишному домі, в передмісті Нью-Йорка. Йому було геть невтямки: чому громадянам срср не можна вільно пересуватися світом, як це роблять всі нормальні люди землі? Тільки ж у тих, що залишилися за поребриком крутиться зовсім інше запитання, а саме, як емігранту-перебіжчику вдалося проникнути тоді до «соціалістичного раю»?
Відповідь знаходиться десь у народному прислів'ї: «Не було б щастя, так нещастя помогло». Це про те, що після невдалого бізнесування серед афроамериканців Нью-Йорка, з важкими травмами Олекса потрапив до відомої Пресвітеріанської лікарні. А там, як і скрізь, до тяжкохворих приходили віряни аби підтримати стражденних словом Божим.
Так розгублений український парубок і познайомився з паствою Катедри Святого Володимира, що допомогла цілим поколінням українців залишитися людьми, здатними до любові та відповідальності, а найголовніше – зберегти свою ідентичність. Після одужання Олекса Грицай став вірним підданим святої церкви і йому випала честь потрапити на сповідь до митрополита храму.
Він не соромився й, весь у сльозах, розповів історію своєї знищеної родини. Тому як з’явилася можливість, керівник храму не забув про біль свого вірянина та вніс його у склад групи паломників, що вирушали до відомих святинь. А Спасо-Преображенський кафедральний собор Одеси, звісно був у тому переліку. Так і опинився Олекса на Батьківщині, щоб вклонитися церквам і побачитись з найріднішими людьми.
Під час зустрічі, за столом у ресторані, Поліна дістала з медальйона дорогоцінний скарб – останній лист їх чарівної мами Марічки, зі страшних холодних країв. Олекса перечитав кілька разів і його гладко виголені вилиці підсвідомо міцно стискалися. Тепер він знав, що на світі їх лишилося двоє. Замучені морозом двійнятка поховані невідомо де. Та й могилу батька не так просто віднайти через стільки років, серед більшовицького хаосу. Але вони точно шукатимуть!
Потім родичі зайшли до фотографа та зробили для Олекси знімок з листа, що він повезе з собою до Штатів, аби пам’ятати й ненавидіти дивний світ, в котрому залишає сестричку й племінницю. Як же вони бідолашні живуть поруч цих невгамовних виродків, що кричать на цілий світ про свої досягнення й перемоги? Хіба вбивати невинних та слабких – то перемога? Як на здоровий глузд, то ганьба й невиправний сором! Але поки він зобов’язаний відбути з делегацією до цивілізованих країв, що подарували йому пристойне життя й волю. Виходить, що Божі дива все-таки існують на землі!
А тепер інше прислів’я проситься в рядки: «Знав би де впадеш, то підстелив би...» Наразі воно про молодшого наукового співробітника НДІ – прекрасну Соломію Холод та керівника її дослідницького проєкту Остапа Шаповала. Чоловіка з усіх боків гарного й розумного та, на жаль, одруженого батька двох дітей.
Вона ще не здогадується: навіщо він такий уважний? Про все підкаже й допоможе. А Соломійка довірлива та щира, як Грицаї й Холоди разом узяті, й тому тягнеться до добра всім своїм чистим серцем. Ось тільки не про машинобудування думає поруч з нею закоханий науковець.
Вечоріло й заклопотані працівники НДІ розходилися по домівках. Та Соломійці ще годину пхатися потягом до Яготина. Але вона звикла, адже ніде не може бути так затишно й добре, як під одним дахом з мамою та бабусею.
– Остапе Григоровичу, я можу закінчити звіт про досліди з новим полімером завтра? Бо я не встигаю, – різко повертає голову Соломія й бачить його очі близько, як ще ніколи у житті. А вони такі чарівні та палкі й невблаганно роздягають її поглядом...
– Можеш, Соломійко. Ти можеш все, чого забажаєш. А я бажаю лише тебе... – шепоче Остап і обережно та все ближче схиляється до красивих губ дівчини, дарованих природою від тата Назара.
– Що Ви робите, Остапе? Так, не можна. Ні! – відсторонюється здивована практикантка.
Та яке там «ні», коли він владно стискає її талію у своїх гарячих обіймах, а молода талановита науковиця ще поняття не має, що таке чоловічий основний інстинкт. І про свій вона теж зовсім нічого не знає. Але здається наразі провідний спеціаліст інституту їй все докладно пояснить.
