Раді Вас бачити!

Подружитися з панівною владою у жінок Холод-Нещадим якось не вийшло. І зовсім не тому, що вони загордилися своїми міжнародними зв'язками чи ходили одягнені, мов принцеси.

У цих представниць слабкої статі найрозвиненішими рисами були простота й щирість. А ще вони мали таку чоловічу силу волі, що ніяка прозора білизна не спокусить їх хизуватися своїми перевагами перед людьми.

Та це не завадило тим «людям» одного ранку вивісити на дошці оголошень, біля міського будинку культури, не афішу про приїзд столичного театру, а підлу карикатуру на «розпещених багатством буржуйок, серед всенародної біди»...

Десь так було написано у тому недружньому шаржі про Поліну Холод і Оксану Нещадим. Спочатку жінки розпочали, кожна окремо, свій звичайний робочий день. Та коли до бібліотеки, що знаходилася ближче до культурного закладу зайшли усміхнені читачі й почали про щось перешіптуватись, Поліна відчула недобре.

А лікарці Нещадим одна пацієнтка відверто підказала новину та навіть обурилася, щодо невдячності містян. Оксана набрала номер бібліотеки й попрохала доньку вийти подивитися на шедевр художника. І вдова офіцера Холода вийшла глянути.

На плакаті, серед не дуже талановитої мазанини, бібліотекарка побачила себе верхи на «чайці». Це таке авто зі смішними сріблястими крилами, котре дуже полюбляли тодішні найвищі державні діячі. Прихована буржуа була загорнута в хутра та обвішана прикрасами. А її двічі орденоносна фронтовичка мама - в темних окулярах, з дуже яскравими губами, стьобала нагайкою автомобіль та промовляла: «Помчали швидше, доню, з цих злиднів за океан!»

Перше, що спало на думку вихованій Поліні – це не просто зірвати те лайно з дошки оголошень, а розбити й дошку, і стіну клубу взагалі. Та вона тільки плюнула під ноги та й пішла розповісти про художній витвір мамі.

Нетерпляча до свавілля медикиня Нещадим відразу набрала Київ. У комітеті ветеранів вона мала друзів, що давно кликали однополчанку на зустріч. Вона нагадала їм, що донька Поліна часто плаче ночами, бо й досі не має жодної звістки про поховання загиблого чоловіка. А потім розповіла про вибрики заздрісної яготинської шантрапи.

Офіцери запасу порадили не перейматися та обіцяли доповісти куди треба про безпідставне знущання з беззахисних жінок...

– Е ні, браточки! Не треба мене захищати, мов школярку. Я сама знайду паскуду, котрій не вистачило краму з минулої посилки. Вони ж як ті шакали, бродять у пітьмі та виривають одне в одного з рук яскраві цяцьки. Дивитися на це гидко й соромно. Напевно закрию скоро ту «крамницю» для гопоти!

– Ксюшо, ти б приїхала поговорити віч-на-віч. Показала б нам свою доньку та онуку. Бо сидиш та лікуєш хворих на всю голову, а ми скучили й чекаємо! – сказав глухим голосом чоловік без ноги.

– Так, дійсно! Санінструкторе, будь ласка, приїзди... А ще захопи до Києва ті небачені дари та здай, заради Бога, до комісійного. Звісно від продажів отримаєш менші копійки, але це буде законно й не перечитиме твоїм високим моральним стандартам, – браво додав інший.

– Добре, хлопці, обіцяю подумати про зустріч з вами та про комісійний. Але, будьте такі ласкаві, нарийте хоч щось для Полінки. Мені вона нічого не каже, та я ж бачу, які муки приймає. Розумію, що на чужій території на ідентифікацію сподіватися марно, то хоч підкажіть їй якесь схоже місце. Заради спокою дитини, допоможіть! – тяжко зітхнула Оксана й розуміла, що бере гріх на душу, але бачити ті темні озера в колись яскравих зорях очей Полінки просто немає сил.

Здавалося, що моральні знущання місцевих партійних вискочок навіть дещо відволікли вдову Холод від страшних нічних видінь, де вона почала часто бачити Назара. Він приходив у її сни таким чарівним і жаданим, що інколи пронизливим криком Поліна лякала і матір, і доньку.

В розпачі нещасна прокидалася й відчувала, як сильно хоче туди, до Нього. Адже він кликав і чекав її. А тут, на землі, без нього порожньо й сумно. І коли б не юна донька та тепер ще й омріяна зустріч зі старшим братом – Поліна не злякалася б гріха та й заснула раз і назавжди, щоб прокинутися вже в ніжних обіймах свого Назара...

Підлі фантазії з дошки оголошень скоро зняли. Мабуть, розрахунок був не тільки познущатися з непокірних жінок, а ще й побачити як котрась з них, в агонії, рве листок на шматки. Та паскуди геть помилялися!

Якщо вже Полінка терпить у душі той страшний біль і тугу за Коханим, що їй малюнки злих створінь? А про Оксану взагалі говорити марно. Вона з легкістю могла подужати декого з чоловіків фізично, а ще її фронтовий гумор та гостре слівце – здолають будь-які гнилі наміри.

Тому коли до дня народження племінниці Олекса Грицай прислав нову ароматну коробку добра, жінки зібрали об'ємну валізу й повезли до Києва, в комісійний. Там офіційно здали товар та отримали на все відповідні квитанції. А потім санінструктор Нещадим, як обіцяла, повела доньку з онукою знайомитися з фронтовими друзями.

Скалічені, але веселі дядьки, сиділи під одним дахом з високим державним представництвом і тому могли поспілкуватися з сусідами по кабінетах на дуже делікатні теми. Але Оксана запевнила відставників, що з плакатами вже все вирішено й забуто, а на Полінку чекав сюрприз.

Коли фронтові побратими вже випили по коньячку й почали пригадувати окопну бувальщину, до кімнати зайшов офіцер років тридцяти п’яти. На його погонах була одна зірка, саме така, яку вперше бачила Полінка, коли вони з Назаром прибули служити під Іркутськ.

Він представився посередником у справах загиблих бійців за межами країни. Потім відкрив теку й почав показувати вдові воїна, де ймовірно той може бути похований.

– Пані Холод, справа у мене на особистому контролі та залишиться відкритою доки не отримаю результат. Ось мої зв'язки. Телефонуйте в будь-який час, навіть якщо це буде просто розмова, я з радістю вислухаю.

– Про радощі - це не до мене. Але я буду Вам вдячна за новини про загиблого чоловіка. Ви не сказали: кого мені запитувати при нагоді, – тихо відповіла Поліна і, дивлячись на цього спокійного та врівноваженого офіцера, згадала свого чемного Назара.

– Майор державного архіву Погрібний. Але для Вас - просто Орест, – знову ввічливо кивнув плечистий чоловік з пасмами сивини в акуратній стрижці. Тоді Оксана обережно підморгнула своїм братикам, бо їй здалося, що поміж цих молодих людей промайнула саме ТА дивовижна іскра.