Раді Вас бачити!

Вона вже тягнулася крихітними рученятами до тата з мамою. Весело сміялася й дійсно була схожа відразу на обох батьків. Дещо Соломійці дісталося від тата, а щось від мами. Та правду кажуть, що коли двоє неймовірно кохають - вони стають схожі навіть тоді, коли мають відмінні риси обличчя.

Багато творів у літературі починаються словами: «Йшов 1941 рік...» Як же важко повторювати цю фразу, але замовчати чи обійти не вийде.

От і зв'язківець далекої сибірської військової частини лейтенант Холод докладно чув з перемовин у мережах, що діється на кордоні тодішньої країни.

Назар намагався радісно дивитися на дружину й доньку, але прикидатися так і не навчився. Та й навіщо? Коли його Полінка – відповідальна та вдумлива і все розуміє без слів.

Тепер кожного разу, як вони зустрічалися у своїй кімнаті, жінка ставила доньку до саморобної колиски й кидалася на груди свого єдиного. Так вони стояли кілька хвилин і зовсім нічого одне одному не говорили. А що тут скажеш? Будь проклятий час і місце, що не дають їм можливості бути щасливими? Пара не озвучувала свій вирок, а мовчки слухала стукіт сердець.

Далі Поліна годувала свого воїна, потім він кілька хвилинок бавився з синьоокою Соломійкою, цілував її у татів носик і йшов на службу. Тільки одного разу Назар прийшов раніше за обід і його добрі люблячі очі стали невпізнанно темними.

– Полюшко моя! Війна... Сьогодні вранці німці бомбили наш з тобою дім, як і більшість великих міст країни. Не дали таки нам побути щасливими й прийшли. Та ми будемо битися за своє і за них, – сумно подивився Назар у колиску і його погляд знову став теплим.

Він ще не знав, що через кілька днів стане круглим сиротою. Важка німецька бомба потрапить прямо в дім, де мирно жили старші Холоди. Трохи пізніше, коли зовсім не залишиться сил чекати листів, Назар порушить військові правила та зв’яжеться з київськими друзями по спецзв'язку й дізнається, від колишнього однокурсника, цю страшну новину.

Він мучитиметься пекельним вибором, а потім попрощається з прекрасною родиною й напише рапорт про відправку на фронт. Та йому відмовлять, бо у віддаленій частині, куди заслали служити лейтенанта, як і в інших схожих на цю, велася колосальна робота з підготовки й формування підрозділів для відряджання кудись на передову. Тому поки Назар був потрібен тут.

А клята радянська пропаганда кричала з усіх носіїв інформації, що червона армія громить ворога, завдаючи йому значних втрат. І навіть за декілька днів до окупації Києва сталінські блюдолизи запевняли, що більшовики «ніколи» не залишать радянське місто... До першого вересня готували відкриття шкіл та навіть обіцяли відновити роботу цирку! От якби тих тварюк посадити на ланцюг у клітку та й показувати в цирку! Але поки не на часі.

Найстрашніше було, коли за вказівкою з москви у центральних районах Києва, на горищах неповторних історичних споруд Хрещатика, Володимирської, Лютеранської, Інститутської чи Прорізній - більшовики самі таємно заклали багато вибухівки. І в вересні 1941 року всі ті будинки були знищені у вогні та перетворилися на руїни.

Декілька післявоєнних поколінь читали у підручниках про злочини німецьких фашистів, щодо руйнації Української столиці. Було викладено багато гнівно підписаних знімків тих руїн та чомусь ніхто не демонстрував задокументовані архівні фото, де німці з пожежних рукавів, тушать вогнище на Хрещатику... Скільки ж іще свідомо спотворених фактів історії нашої землі трактуються так, як вигідно продажним історикам ?

Ніхто не стверджує, що німецький фашизм прийшов з добрими намірами. У вогні тієї війни загинули сотні тисяч безневинних жінок і дітей, що пішли до печей концтаборів, як плата за ленінське марення, під назвою «комунізм». Важко оцінювати хворий розум фанатиків тоді й тепер, але хто знає? Не з’явися на світ кривавий комуняцький режим, може й не створили б для боротьби з ним адольфа гітлера?

Та полишимо філософію й повернемося до захопленого німцями Києва, де більшовики починали створювати підрозділи спротиву. Саме туди, за своїм добрим чоловіком пішла й сестра милосердя Оксана Нещадим. Адже Павло був дисциплінованим членом партії й виконував розпорядження своїх керівників.

В лісах навколо Києва наростав партизанський рух, що був кісткою в горлі нацистів і мав дозвіл підривати залізничні шляхи й мости, вести пропаганду серед населення столиці та схиляти по співпраці й боротьби якомога більше українців.

Тепер робота в Оксани була цілодобово. З міста та точок підриву поверталося багато скалічених бійців спротиву. Наче спеціально жінка мала прізвище Нещадим і тому нещадно, вибиваючись із сил перев'язувала, лікувала настоями й травами та допомагала відомому київському хірургу, що прийшов працювати до лісу, ампутувати роздроблені кінцівки й зашивати животи.

Одного разу Павло кілька діб не повертався з диверсійної операції в столиці. Оксана працювала, наче машина та підтримувала в серці надію, що він все-таки живий. З десятка підривників повернулися троє понівечених, але живих.

Вони принесли жінці страшну звістку. Павла, за наведенням одного провокатора, ще з кількома комуністами - німці схопили й показово стратили у середмісті столиці. А ще сказали, що замість інтернаціоналу біля шибениці він співав: «Ніч яка місячна...» Виходить не зовсім «почервонів» сміливий Яготинський депутат, та за час проживання з коханою жінкою встиг стати справжнім українцем.

Декілька разів Оксана поривалася з диверсійною командою до міста. Але керівник групи спротиву сказав, що застрелить її в спину, якщо жінка покине відповідальний медичний пост та попрямує вершити правосуддя за одну людину. Адже вона потрібна, щоб ставити на ноги набагато більше бойових одиниць.

Так і залишилася бідолашна на своєму медичному посту служити клятві Гіппократа та плакала лише тоді, коли з'являлася вільна хвилинка. Вона йшла до лісу, дивилася на зорі, розмовляла з Ним та дуже шкодувала, що не прожила в Його щирих обіймах всі ті роки, які Павло настирливо чекав.

Якось саме в таку щемливу мить Оксана почула дивний шелест з-за кущів. Вона присіла й побачила, що один добре знайомий всім партизанам чоловік обережно крадеться попереду й нахабно жестикулює німцям, що сунуть за ним. Він возив до лісу провіант та завжди був вихованим і «дуже патріотичним»...

Нещадим зняла чобітки й боса, не відчуваючи ніг, стрімко помчала знайомою стежиною до стану своїх. Вона забила у дзвін, що висів спеціально на такий випадок на дереві й щосили закричала:

– Підіймайтеся всі! Ворог зліва, зовсім поруч!!!

Далі почулися автоматні черги, та деякі чоловіки встигли вибігти з землянок на вулицю, вже зі зброєю. Головний впав за кулемет і розвернув «максима» в бік, указаний кмітливою жінкою.

Бій був запеклий. Медсестричка Оксана тепер вміла не тільки вправно перев'язувати рани. Тієї ночі, з ненавистю й натхненням, вона поклала кілька ворогів, а тварюку котра здала партизанський прихисток - хлопці зловили живим.

– Дозвольте мені! – попрохала Оксана і взялася в землянці за скальпель. – Я розпитаю в цієї гниди: за скільки він продав свою душу дияволу?

Знаєте, навіть тоді коли її зрадив і кинув вагітну посеред херсонського степу безвідповідальний хлопець, Оксана ще не була такою. А потім з чужою дитиною у неї з'явився материнський інстинкт і вона захищала та рятувала Полінку Грицай, як рідну. Віддала дочку заміж й тільки тоді дозволила розквітнути власному Коханню.

Але прийшов фашист і зруйнував світ усіх щасливих людей, а цей невіглас дозволив собі продатися за примарні обіцянки фріців. Поки хлопці закопували вбитих есесівців, медикиня дізналася все, що хотіла й навіть більше. Тепер партизани дякували їй, що вчасно «вийшла до вітру». А може то Павло з неба допоміг своїй Коханій?

Місце дислокації група спротиву оперативно змінила, а зрадника розстріляли, щоб не поганив собою українську землю. Так і жив, мщенням і вірою в справедливу Перемогу, нескорений зелений ліс навколо Києва.