Раді Вас бачити!

Спалені будівлі відновленню не підлягали, а тому на сімейній раді було вирішено навесні будувати нові клуні. Наразі лише поприбирали з двору залишки згарища, щоб хоч якось відірватися від сумної події.

Нові сорти жита й пшениці для посіву прийдеться купувати, а для годування тварин наявних ресурсів повинно вистачити. Звісно не вийде нічогісінько продати та й залишатись без запасів якось незвично, але нічого не вдієш, життя - штука непередбачувана.

А ще Грицаї керувалися думкою, що треба гідно приймати все, що Бог дає людині. Це в жодному разі не означало сліпої покори чи байдужості, навпаки родина вміла бути мудрою й витривалою. Тим більше, що скоро на них чекала неймовірна радість - поява нового життя на землі!

Під керівництвом одного талановитого старого майстра Марко змайстрував дуже гарну дерев’яну колиску. Він так завзято шліфував поверхні, що тепле дерево більше нагадувало дзеркало.

І Марічка своїми золотими рученьками виготовила всю дитячу білизну. Тонке полотно, урізноманітнене вибійкою з українським орнаментом, виглядало просто фантастично.

Звісно у херсонських чи миколаївських крамарів Марко міг накупити чого завгодно. Але створювати затишок для майбутньої кровинки самостійно – набагато миліше.

Всі, хто вибирався до міста, неодмінно купували й приносили для довгоочікуваного козака півника чи сопілку. Так дім Грицаїв поступово перетворювався на музей дитячої іграшки...

Ну, хіба що кухарка Явдоха та її недоброзичливий чоловік дещо випадали з цієї ідеальної картини. Ні, працювала жінка вправно і страви в неї виходили дуже смачні та колоритні. Але жовчна заздрість не давала їй спати вночі.

І дроворуб Гаврило мовчки брав сокиру й прямував до лісочка Грицаїв, щоб заготовляти дрова. Там він почувався добре, а людей чомусь не любив.

З огляду на пожежу, закоханий Олекса відклав сватання до сусідки. Він розумів, що затратне весілля для батьків не на часі. Та й куди поспішати? Через рік йому стукне вісімнадцять і тоді вони з Христинкою започаткують родину, достойну гордих козаків! На тому й постановили.

Надворі випав перший сніг і здається танути зовсім не збирався. Він все сипав і сипав, а тому конюхи отримали вказівку запрягати замість возів сани.

Окрім улюбленої хазяйської брички у Грицаїв було багато гужового транспорту. Навіть чудернацька чотиримісна карета, що залишилася Марку від батьків. Але вони з Марічкою обожнювали рідні простори та з молодих років ганяли верхи, чи на санях взимку.

Ось і тепер на господиню чекали гарні сани, усипані пухким сінцем. Залишалось діждатися бентежливого моменту, кинути на сіно теплих кожухів та шаленою трійцею коней летіти народжувати до знахарки.

Марічка терпіти не могла волосних чи губернських лікарів! І тому з радістю довірить це таїнство вправній повитусі Зарі. Так, не дивлячись на нещодавні страшні події, ніч пологів настала вчасно.

– Поки нас не буде: ти головний! А ми за це привеземо тобі братика, – збурено крикнув Марко та обережно поніс дружину до саней.

Його щасливі очі сліпили темну ніч. Грицай лагідно вкрив кохану і завзято свиснув. Слухняна трійця коней зірвалася з місця й помчала за ворота.

Олекса натхненно перехрестив батьків і прошепотів:

– З Богом! Чекатиму на братика чи сестричку та любитиму, як вас усіх.

Повитуха Зара славилася своїм вмінням вдало приймати на світ малюків по всій волості. Може тому, що кожна з майбутніх матусь була для неї важлива, наче перша.

Зара випхала Марка за двері та щільно зачинила їх. Дві навчені справі циганки традиційно приготувалися допомагати їй.

– Тужся, тужся, дорогенька! Лягай зручніше й слухайся. Тоді все буде добре... – всілася Зара поміж ніг породіллі та взялася за звичну роботу.

Марічка чіплялася за міцне руків’я та чимдуж намагалася виштовхувати нове життя на світ Божий, хоча це було геть непросто. Пройшов деякий час, доки вона відчула найстрашніший біль, пронизливо закричала, а потім мов солов’їний спів, повітря наповнив перший крик їх четвертої з Марком дитинки.

Крихітка волала з усіх своїх сил, сповіщаючи що вона почала свою земну дорогу. А Марічка полегшено зітхнула й притихла та побачила, що Зара тримає дівчинку... Та була зовсім мокра й маленька, але жваво борсалася в руках повитухи.

Зара протерла й сповила нову спадкоємицю роду Грицаїв та покликала з-за дверей змученого батька. Марко метнувся ближче й оповив свою чарівну Марічку вдячним щасливим поглядом.

Глянувши на те крихітне прекрасне диво, він миттю забув мрію про сина. Трепетним голосом, зі сльозами на очах, мужній козак прошепотів:

– Дякую тобі, моя рідна! Тепер у нас є Полінка.

Так Грицаї планували назвати новонароджену дівчинку. А я повинна розповісти шановному зібранню, що на світ з’явилася моя рідненька бабуся Поліна.