Раді Вас бачити!

Олеся

Катя засунула до духової шафи деко з маринованим м’ясом і здивовано глянула на миготливий сигнал камери домофона.

— Пані Гриценко?

Свідомо проігнорувавши запитання невідомого візитера, Катя перепитала:

— Хто говорить?

— Слідчий Павло Руденко, — нетерпляче відповіли з того боку. — Олеся Коваль у вас?

— Пане слідчий, — сердито сказала Катя, — погляньте на годинник. Зараз пів на восьму ранку! Ми з Лесею ще в халатах і зовсім не готові приймати гостей. Чому б вам не завітати у більш відповідний для візитів час — скажімо, годині об одинадцятій?

Вона розгублено втупилася в монітор, бо була готова присягнутися, що почула чийсь смішок.

— Попри невдалий час, я все ж змушений наполягати на зустрічі з Лес… із пані Коваль.

— А якщо я відмовлюся відчиняти? — вперлася Катя.

— У такому разі, — весело відповів Руденко, — боюся, мені доведеться зламати замок за допомогою мого службового пістолета.

— Якщо ви це зробите, — розлютилася Катя, неохоче натискаючи кнопку замка, — то вам краще одразу перезарядити його, бо до того часу, як ви підійдете до будинку, на вас уже дивитимуться дула двох розлючених жінок.

З цими словами вона пішла до кімнати за Лесею. Та згорнулася калачиком у кріслі й дивилася новини.

— Усе гаразд?

— Вони не мають жодного уявлення, де він зараз, — із неприхованою радістю повідомила подруга й, криво всміхнувшись, додала: — Щоправда, вони так само не знають, чи підозрюють мене досі у співучасті. Але, на їхню думку, моє мовчання і мовчання слідства є непрямим визнанням вини. До речі, нам уже час іти на кухню готувати сніданок?

— Саме час, — весело відповіла Катя. — Щоправда, до нас на сніданок несподівано завітав незваний гість.

Перехопивши здивований погляд Олесі, вона додала:

— Такий грубіян не заслуговує, щоб заради нього перевдягалися чи навіть зачісувалися.

— І хто ж це?

— Слідчий Руденко. До речі, для нього ти вже «Леся». Він щойно ледь не обмовився через домофон.

Учорашня розмова з подругою й кілька годин міцного, доброго сну майже повністю відновили сили.

— Це значно краще, ніж бути для нього в’язнем із номером на грудях, — похмуро пожартувала Олеся.

Саме в цю мить задзвонили у двері. Тугіше затягнувши пояс халата, Олеся пішла відчиняти.

Рвучко розчинивши двері, вона одразу ж відступила назад.

— Будь ласка, не стріляйте, — благально сказав Руденко, простягаючи руки.

— А ви подали непогану ідею, — відповіла Олеся, насилу стримуючи сміх. — Не позичите мені свій пістолет?

Павло широко всміхнувся, жадібно ковзаючи поглядом по стрункій фігурі дівчини, її каштановому волоссю, розсипаному по плечах, ясних очах і м’якій усмішці.

— Сон і відпочинок вам явно пішли на користь, — зауважив він, але одразу ж схаменувся й суворо додав: — Але не намагайтеся більше зникати. Я ж уже попереджав вас, що маю постійно знати, де ви перебуваєте.

Після ранкового випуску новин Олеся була в чудовому настрої. Усвідомлення того, що Захар у безпеці, надавало сил і дозволяло ставитися до всього зі спокоєм і гумором.

— То ви прийшли мене заарештувати чи просто прочитати нотацію? — весело поцікавилася дівчина.

— А що, ви порушили якісь закони? — у тон їй відповів Павло, заходячи слідом за нею на кухню.

— Ви поснідаєте з нами? — спитала Олеся, ігноруючи його запитання.

Обидві дівчини — у халатах, без макіяжу — були чарівні.

— Ви мене запрошуєте? — відповів він запитанням на запитання, широко усміхаючись.

Олеся підняла на нього свої сяючі очі, і Павлові здалося, що вони зазирнули просто в його душу. Чомусь йому дуже захотілося, щоб вона побачила там якомога більше доброти й великодушності.

— А ви хочете, щоб вас запросили?

— Так.

Олеся всміхнулася променистою усмішкою, що Павло відчув, як його серце забилося вдвічі швидше.

— Тоді, — весело сказала вона, — сідайте й зачекайте, поки ми приготуємо.

Знявши піджак, Павло розстібнув верхній ґудзик сорочки й зручніше вмостився за столом. Олеся поставила перед ним чашку кави й повернулася до своїх справ. Мовчки спостерігаючи за дівчатами, прислухаючись до їхньої веселої балаканини, слідчий був цілковито зачарований. Йому здавалося, що він раптом опинився в казковій країні, де правлять дві прекрасні феї з розтріпаним волоссям в довгих халатах.

— Пане слідчий, — озвалася Олеся, не підводячи очей і зосереджено щось нарізаючи.

— Кличте мене Павлом, — попросив він.

— Добре, Павло, — виправилася вона, і слідчий подумав, що йому безперечно подобається, як звучить його ім’я з Олесиних вуст.

— Чому ви так на мене дивитеся?

Захоплений зненацька, Павло сказав перше, що спало на думку:

— Мені дуже цікаво, що саме ви там нарізаєте.

Довгий палець вказав на зелень на дерев’яній дошці, яка дуже нагадувала селеру.

— Ви маєте на увазі це? — спитала Олеся таким глузливим тоном, що в Павла не залишилося жодних сумнівів: його брехня не вдалася.

— Так, — відповів він, відчуваючи, як від сорому червоніє, мов школяр.

— Це петрушка.

— Слава Богу! А я злякався, що це селера.

Її сміх розсипався сотнями срібних дзвіночків.

— У вас дуже гарна усмішка, — сказав Павло, коли вона, відсміявшись, знову повернулася до нарізання.

Кинувши на нього швидкий погляд з-під густих вій, Олеся не втрималася й насмішкувато запитала:

— Як ви гадаєте, вона добре виглядатиме на фотографії в одному з ваших досьє?

Усмішка Павла зів’яла разом із гарним настроєм.

— Рубіжний намагався з вами зв’язатися, так? Тому ви вчора так раптово поїхали, нічого мені не сказавши, і приїхали сюди? Тому сьогодні зранку говорили про арешт?

Олеся закотила очі й весело розсміялася:

— У вас надто багата уява, пане слідчий.

— Чорт забирай! — сердито вигукнув Павло, різко зводячись із місця й підходячи до неї. — Не грайте зі мною в ці ігри, Олесю. Коли я ставлю запитання, я хочу отримати чітку й ясну відповідь.

Обернувшись до Катерини, він різко сказав:

— Чи не могли б ви залишити нас наодинці?

— Невже ви справді думаєте, що Олеся допомагала цій людині втекти з в’язниці? —Катерина свідомо проігнорувала звернення.

— Ні, не думаю. Принаймні поки що. Однак у мене є підозра, що вона не надто охоче допомагатиме нам знайти Рубіжного, навіть якщо матиме таку можливість.

— Людину не можна заарештовувати за те, чого вона не робила.

— Я не збираюся її заарештовувати! Хоча мені довелося чимало попрацювати, щоб остаточно впевнитися, що цього не спробує зробити хтось інший.

— Ви справді зробили це для мене? — у голосі Олесі водночас звучали і здивування, і вдячність.

Павло завагався, відчуваючи, як під поглядом її бездонних синіх очей безслідно тануть злість і роздратування.

— Так.

Олеся подивилася на нього з такою теплою й ніжною усмішкою, що він остаточно втратив голову.

Ліниво сьорбаючи гарячу каву, Павло думав про те, що сніданок минув просто чудово. Олеся його цілковито зачарувала. Тепер її ставлення до нього разюче змінилося: вона була теплою, щирою, усміхалася жартам і дразнила його, коли він знову починав поводитися як слідчий.

Від цих думок Павла відірвав голос Олесі:

— Я розмовляла з нашим директором, і він дозволив мені з завтрашнього дня повернутися до роботи, але лише за умови, що журналісти не заважатимуть. Катерина каже, що єдиний спосіб позбутися їх — зібрати всіх разом, зробити докладну офіційну заяву про те, що зі мною сталося, а потім відповісти на їхні запитання. А що ви про це думаєте?

— Я думаю, що ваша подруга цілком має рацію. Відверто кажучи, я й сам збирався порадити вам саме це.

Думка про те, що їй доведеться публічно захищатися, страшенно налякала Олесю.

— Ви навіть уявити не можете, як мені неприємно, що натовп зовсім незнайомих людей ставитиме мені запитання й вимагатиме пояснень у тому, що їх зовсім не стосується.

— Я вас розумію, але, на жаль, вибір невеликий: або зустрітися з пресою зараз, на ваших умовах, або дозволити їм і далі переслідувати вас усюди й публікувати будь-які вигадки, які тільки спадуть їм на думку.

Олеся ще трохи повагалася й нарешті, важко зітхнувши, погодилася:

— Гаразд. Я так і зроблю. Але краще б мене одразу розстріляли.

— Хочете, я буду поруч із вами? Можливо, вам знадобиться підтримка.

— Ви справді зробите це для мене?

«Чи зроблю я?» — кисло всміхнувшись, подумав Павло. Та заради неї він був готовий на все: вбити дракона, вступити в сутичку з левом, зрушити гори… Чорт забирай, він уже навіть погодився мити посуд.

— Я… я навіть не знаю, як вам віддячити, — просто сказала Олеся, намагаючись не помічати, як сильно він нагадує їй Захара.

— А як щодо того, щоб повечеряти зі мною в середу?

— У середу? — жахнулася Олеся. — Ви що, збираєтеся бути тут до середи?

Дракон, якого Павло хотів убити заради неї, раптом заревів і вишкірив зуби. Лев розреготався. А гора виросла просто перед носом — величезна й непорушна.

— Я знав, що це вас потішить, — спробував віджартуватися він.

— Ви мене неправильно зрозуміли, — вибачливим голосом сказала Олеся, поклавши руку йому на плече. Було видно, що вона щиро шкодує про свою нестриманість. — Правда. Просто річ у тім, що я… я ненавиджу, коли за мною шпигують. І коли мене допитують — навіть якщо це робите ви.

— А вам ніколи не спадало на думку, що Рубіжний може повернутися по вас і що тоді ваше життя опиниться в небезпеці? — запитав Павло, мимоволі м’якшаючи. — Раптом він вирішить, що йому бракує вашого товариства? Або того відчуття безпеки, яке він мав, утримуючи вас біля себе? А якщо йому здасться, що ви більше не лояльні до нього, і він захоче вам помститися?

— А якщо ця пательня, яку ви так старанно поліруєте рушником, раптом вирішить стати дзеркалом і повиснути на стіні у вітальні? — насмішкувато заперечила Олеся, виразно даючи зрозуміти, що вона думає про його безглузді припущення.

І в цю мить Павлові раптом відчайдушно захотілося, щоб Рубіжний неодмінно зробив щось, спрямоване проти неї. І якнайшвидше. Тоді він міг би врятувати її від покидька й водночас довести, що мав рацію. З якихось зовсім незрозумілих йому самому причин Павло був абсолютно певен: Рубіжний повернеться по Олесю. Або спробує з нею зв’язатися. На жаль, Данило був із ним категорично не згоден. Насміхаючись із «інтуїції» друга, він казав, що якщо сам Павло остаточно втратив голову, то це зовсім не означає, що те саме сталося з Рубіжним.

— То як щодо вечері в середу? — не припиняючи витирати посуд, поцікавився Павло.

— Я не можу. У середу й п’ятницю в мене вечірні заняття.

— А в четвер?

— Вважайте, що ми домовилися, — відповіла Олеся, придушивши черговий сплеск відчаю через те, що поліція збирається тримати її під наглядом так довго.

— До речі, щодо пресконференції, — раптом сказала Катя, різко переводячи розмову в серйозне русло й звертаючись до Павла за порадою, — де її краще провести, о котрій годині й кого слід повідомити, що вона відбудеться?

— Треба подзвонити братові Лесі, Мишкові. Ми все організуємо. Орієнтуйтеся на обідню пору, — відповів Павло, вдягаючи піджак. — А вас, пані Коваль, — обернувся він до Олесі, — я міг би зараз відвезти додому. Вам потрібно як слід підготуватися до того, щоб постати перед усією країною.

— Навіщо ви її лякаєте? — дорікнула йому Катерина. — Вона й так налякана.

— Я зовсім не налякана, — несподівано для всіх, і навіть для самої себе, сказала Олеся. — Те, що відбувається, абсолютно абсурдне й украй неприємне, але в цьому немає нічого страшного. Я нікому не дозволю залякати мене.

Павло схвально всміхнувся, але від коментарів утримався, сказавши лише:

— Піду прогрію машину, поки ви вдягатиметеся. — Катерино, — додав він із лінивою усмішкою, — дякую вам за чудово проведений ранок і прекрасний сніданок. До зустрічі на пресконференції.

Коли за слідчим зачинилися двері, Катя повернулася до Олесі й прямо заявила:

— На той випадок, якщо ти не помітила: цей слідчий — дуже оригінальний молодий чоловік. І він без тями від тебе. Це видно неозброєним оком. До всіх своїх інших чеснот він ще й високий, темноволосий, страшенно привабливий і дуже, дуже сексуальний…

— Припини, — перебила її Олеся. — Я не хочу про це слухати.

— Чому?

— Бо він просто до ікоти нагадує мені Захара, — просто відповіла Олеся, знімаючи фартух і прямуючи перевдягатися.

— Але між ними є й деякі дуже суттєві відмінності, — не відступала Катя, підводячись слідом за нею. — Павло не злочинець, не тікав із в’язниці і, замість того щоб розбивати тобі серце, робить усе щоб захистити тебе й допомогти.

— Я знаю, — зітхнула Олеся. — Ти маєш рацію в усьому, крім одного: Захар теж не злочинець. І перш ніж остаточно викинути його з голови й із серця, я збираюся дещо зробити.

— Що, наприклад? — занепокоєно поцікавилася Катя, заходячи за нею до спальні, де Олеся провела минулу ніч.

— Я збираюся подбати про те, щоб усі дізналися, що я думаю про його обвинувачення. Можливо, якщо мені вдасться добре виступити перед пресою, це вплине на громадську думку і влада буде змушена переглянути його справу.

— І ти збираєшся зробити це заради нього — попри те, як він із тобою повівся?

Широко всміхнувшись подрузі, Олеся рішуче кивнула.

— Мало того, я ще збираюся найняти детектива, щоб у всьому розібратися. І, можливо, я зможу допомогти йому виправдатися.

Катя рушила до дверей, але, взявшись за ручку, зупинилася, обернулася й зі зітханням сказала:

— Якщо вже ти твердо вирішила сьогодні виступити в ролі адвоката Захара Рубіжного, то моя тобі порада — постарайся виглядати якнайкраще. Це, може, й несправедливо, але більшість людей воліє не стільки слухати жінку, скільки дивитися на неї.

— Дякую за пораду. Я неодмінно нею скористаюся, — відповіла Олеся. Чітка мета, яку вона собі визначила, допомогла заспокоїтися, і тепер голова працювала як ніколи ясно. — Може, ще щось порадиш?

Катя заперечно похитала головою.

— У тебе чудово вийде й без моїх порад, бо ти маєш найголовніше — щирість. І всі це відчують.

Олеся майже не слухала, що говорила подруга. Вона була цілком поглинута обдумуванням свого виступу. Зрештою дівчина вирішила, що спокійно й серйозно розповість про те, що з нею сталося, — це допоможе налаштувати аудиторію на користь Захара, а потім, коли журналісти почнуть ставити свої запитання, різко змінить тактику.

Вона буде веселою, усміхненою, розкутою.