Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Захар. Через деякий час
Нарешті я повертаюсь до життя. Зі скрипом, важко… але все ж. Яке ж солодке повітря, коли його можна вдихнути на повні груди!
Переодягаюсь, тицяю навушники у вуха, ставлю таймер на годину. Заходжу на бігову доріжку. Вони стоять у два довгі ряди, розгорнуті один до одного «мордами». Навпроти мене — пуста. Виставляю нахил і дистанцію. Полотно їде, ноги йдуть на автоматі. Для початку треба просто ходити…
Баси дубасять ритмом, я на автоматі рухаю ногами, дивлюся на панель бігової. Погляд розтікається, я відлітаю у свої думки, намагаючись відновити деталі останніх днів перед контузією. Там усе мутне…
Екран бігової спалахує — мої п’ять кілометрів добігають кінця. Фокусуючи погляд, зависаю на білих наворочених кросівках, що йдуть по доріжці навпроти — за пару метрів переді мною. Піднімаю погляд, зустрічаю очі…
Спортивна блондинка, молода, але вже хижачка. Гострі вилиці, прямий ловецький погляд. Губи — бантиком… Хм… десь я ці губи вже бачив.
Усміхаюся. Швидше за все, перетиналися в коридорах управління. В «Арес» цивільні не ходять.
Дівчина йде на фінальний етап кардіо — тіло вже розігріте.
Підходжу й спираюся передпліччями на «морду» бігової.
— Привіт… — протягаю їй воду.
Мовчки бере, робить пару ковтків.
— Дякую.
— Я — Захар, — простягаю їй руку.
— Терещенко Юлія, — ледь помітно підморгуючи, каже вона, міцно потискаючи.
— Зрозумів… — усміхаюсь я, мружачись. Ось тут і спливло, звідки мені знайомі ці губки-бантики. Донька полковника. — Тоді майор Рубіжний.
Учора тільки майора дали… але вже приємно козирнути!
Дівчина уважно обшарює мене поглядом, в її очах бачу іскри, спрямовані на моє тіло. Я прекрасно знаю і вже звик, як на мене реагує жіноча стать. Але все одно щоразу приємно.
— Бойове? — кидає погляд на ногу, на яку я стараюся зайвий раз не спиратися.
— Мгм…
— Болить?
— Уже ні.
— Ну а раз ні, — каже вона, — ходімо, майоре Рубіжний, на ринг, — і зупиняє бігову.
— Навіщо?
— Складеш мені компанію в спарингу.
Вау…
Крутить стегнами в обтислих коротких шортиках, вона йде до найближчого пустого рингу, по дорозі зриває зі стіни червоні пальцеві рукавички для рукопашного. Цікаво…
Я зриваю такі самі, але більшого розміру, сині. Доганяю її і першим заскакую на ринг. Подав руку. Її долоня суха й гаряча. Повісивши рукавички на пружні канати рингу, дивлячись їй в очі, з усмішкою знімаю футболку, граючи м’язами.
Її погляд ковзає по моєму торсу, надягаючи рукавички. Від її прохолодної оцінки мені гаряче й лоскотно десь у потилиці. Яка стійка панянка… навіть бровою не повела!
До рингу підходить кілька чоловіків, з цікавістю дивлячись на нас. Тут це нормально.
— А якими це шляхами доньку нашого полковника занесло в зал до простих смертних? — намагаюся пожартувати.
— Якщо переможеш — скажу, — усміхається вона провокаційно, виставляючи вперед кулаки для привітання.
Грайливо штовхаю своїми кулаками в її і застигаю.
— Бокс? — піднімаю брову.
— Це вже як піде!
Хижо усміхаючись, вона б’є по моїх рукавичках, відштовхує їх і дає відмашку до старту. Ривком відхиляю руки, йду в оборону — мені цікаво подивитись на її атаку. Але замість удару вона різко сідає вниз, підчіпляє мене під коліно, і ми разом летимо на пружну підлогу рингу. Зараза…
Гнучко відштовхнувшись, підскакує на ноги. Дивиться на мене знизу вгору.
— Навіщо ти качав торс, майоре? Щоб падати гучніше? — підсміюється вона.
— Тоді готуйся, — усміхаюсь я, сам підскакуючи.
Дразливо пружно скаче в іншому кутку рингу, вибиваючи двійку в повітрі. Різкість на рівні! Рельєфні плечі з гарною мускулатурою обіцяють, що покласти її буде нелегко. Але я покладу…
— Падай краще сама, — підсміююсь я, наближаючись.
Десь на задньому фоні регочуть мужики.
Руки не піднімаються вдарити її. Тому я блокую кілька її точних швидких ударів, вгадую момент, коли збивається дихання, і в останній рух розгортаю торс так, щоб її кулак пролетів далі, утягуючи її інерцією за собою. Підніжка… Але, падаючи, вона знову встигає вдарити мене п’ятою під коліно, і ми знову синхронно падаємо на пружну підлогу. Підскакуємо цього разу одночасно і азартно сміємося. Вона відганяє розтріпані пасма з очей.
— Ну що ти там стрибаєш? — провокую її. — Іди сюди… в повний контакт. Я тебе не ображу…
— А я тебе — із задоволенням!
Стрибок вперед. Зігнувши в коліні, різко викидає ногу, відводячи корпус назад. Стопа дугою летить мені у вухо. Тіло реагує автоматично. Контрприйом… Трохи присідаю, перехоплюю й фіксую її ногу на плечі, ривком вгору роблю плавний підйом, не роняючи її головою вниз, а тримаючи болючим прийомом, дозволяю трохи пом’якшити удар і спочатку приземлитися на руку. Падаю сам на коліно, щоб розіп’яти. Дівчина хотіла, щоб я її поклав! Логічно ж приземлитися зверху!
І от тепер вона має піти в оборону, різко згорнувшись. Але помітно зволікає з контрнаступом. І я все ж таки завалююсь на неї зверху.
Не можу повірити, що вона прогавила! Дозволила…
Спостерігаю, як повільно й еротично вона смакує свої пересохлі, налиті кров’ю губи. Ооо… Я у захваті, інстинкти піднімають голову! Вдавлюю її в ринг і стискаю щелепи, щоб не впасти на ці провокаційні губи.
— Ну кайся, чого загубилася тут, донечко полковника?
— За тобою полюю, майоре.
— А-Хах…Смішно, проте зараховано. Ходімо поп’ємо кави, Юлія.
Закриваю очі, відкочуюсь…
Азарт і передчуття розливаються задоволенням з кожним скороченням серця по венах. Подаю їй руку, Юлія приймає. Дівчина запихалася, але в очах бачу тріумф. Хм… від її такого погляду волосся на потилиці стає дибки. Наче це я мишка, а вона кішка… усередині все наче піднялося в протесті. А я своїм інстинктам звик довіряти… що ж, подивимось.
***
Юлія
Боже, який лапочка! Напружився майор, відчуває, що я знаю більше, ніж будь-яка випадкова дівка з його життя. Коли ти дурна, закохана ще й підліток, яка возвела чоловіка в ранг ідола, то весь час присвячуєш на збір інформації про коханого.
Якби ти знав, Захар, які подробиці твого життя я викопала, ти не був би таким безпечним і ласкавим зі мною. Але від цього кров бунтує ще сильніше.
У мене імена всіх твоїх коханок записані у файл, і коли я про них дізналася — хотілося б повиривати у них волосся, всім підряд, щоб ти на них не дивився. Я відслідковувала кожне згадування про нього. Секретарка татуся від заздрощів ладна облити їх багном разом із усіма їхніми «досягненнями». Моя позиція стажерки зараз для мене дуже зручна. У серйозні справи мене не залучають, роботою «донечку полковника» не завантажують, але при цьому є доступ до інформації.
А як дали Рубіжному майора, так багато хто одразу наче кислоти напилися. Одразу згадалися й усі його гріхи, і промахи. І що робив не за статутом, і як Захар має звичку порушувати правила. … Скільки ж у людях жовчі — аж моторошно подумати. І це ж чоловіки! Жіноча заздрість тут відпочиває.
Татко, тобто полковник Терещенко, закриває на все очі, поки що… поки Захар виконує всю саму неприємну роботу. Я не тішу себе ілюзіями, що мій татко — домашній котик. Він битий, досвідчений хижак. І якщо майор Рубіжний бодай трохи підніме голову — його погони миттєво відчують власний зорепад. І це ще найм’якший варіант.
Тож Захар мені ще й вдячний бути має за те, що мій вибір впав саме на нього. Що в сім’ю його ввести хочу.
Після тренування зайшли з Захаром у кав’ярню. Я вимкнула бойовий режим, знову стала милою і навіть дозволила собі трохи сором’язливості. Чоловік ж бо все-таки. Судячи зі списків його колишніх фавориток, усі вони були беззахисними вівцями, і це моєму майбутньому чоловікові дуже навіть подобалось. Ненадовго, правда. Але моя натура не дозволить мені прикидатися слабкою, хоча трохи м’якшати не завадило б.
***
Захар
Вийшовши з душу після тренування, відчував, що запал трохи стих, і ясність у голові повертається. Юля — дівчина вогонь, але з нею краще поводитись обережно. Нутром все ж таки чую — все не так просто з нею.
Кав’ярня зустріла шумом і знайомими обличчями. Стіни з графітового бетону, бар з матового скла. Гарно. Пахне свіжозвареною кавою, в залі кілька екранів транслюють бокс. Звук глушить дорога акустика, але гул все одно висить — багато з наших тут використовують спорт як спосіб вирішити особисті питання.
Поки привітався з колегами і перекинув пару слів з барменом, Юленька вже встигла провернути своє — і якимось дивом у її розпорядженні опинився найзатишніший столик на двох. Панорамне вікно з одного боку і колона з іншого відділяли це місце від загальної тисняви.
Чорт, оце вона спритна. Усміхнувся, спостерігаючи за моторною дівчиною. Така всюди пролізе — вся в батька.
Коли підходжу, вона вже сидить — нога на ногу, пальці барабанять по столу. Прекрасна амазонка якось швидко перефарбувалася у ніжну лілію. Віями змахує, щічки порожевіли, але очима стріляє так, що руку відсмикнути хочеться. Сидить — чекає, коли пастка клацне.
Такі люди небезпечні: у них завжди своя гра.
Сідаю проти неї. Бармен приносить каву.
— У вас тут красиво, — каже вона, оглядаючись.
— Не «у вас», — поправляю. — Тут усі свої.
— Ну от, — усміхається. — Значить, я вже своя.
Помічаю, що вона слухає всіх одночасно.
— Значить, ти теж тут тренуєшся? — питаю, розслаблено закидаю руку на сусідній стілець.
— Іноді. Подруга порадила, — невинно знизала плечима Юля.
— Дивно, раніше не бачив тебе.
—Ти ж нещодавно після відрядження, правда? — відмахується рукою Юля, кокетливо усміхаючись.
— Звідки знаєш? — моя усмішка напружено застигла.
Юля зрозуміла, що ляпнула зайве. На мить її очі перелякано забігали. Але секунда і обличчя знову стало безтурботним. Вона трохи схилила голову, ніби вибачаючись.
— Чула краєм вуха. У нас же усі все обговорюють.
Бреше. Жодне «краєм вуха» не знає так точно, звідки і коли я повернувся.
Роблю ковток ароматного американо, дивлюся на неї з-під вій.
Сидить рівно, не метушиться. Контролює кожний жест. Навіть ложечку кладе точно по центру блюдечка.
Хижачка, що вирішила прикинутися домашньою кицею.
— І як практика? — питаю. — Татусь тримає залізно?
Вона сміється.
— Тато — то окремий фронт. А ти, між іншим, справив на нього враження. Він тебе дуже хвалить і ставить за приклад перед іншими.
— Та ну? — усміхаюсь я. — Полковник не та людина, яку легко вразити.
— Він казав, що ти надто розумний, щоб бути просто підлеглим.
Ось тут щось у мене клацнуло всередині.
Полковник такого при ній не сказав би. Не та людина. Значить, рила під нього.
— Ви з батьком часто обговорюєте підлеглих? — піднімаю брову.
Вона усміхається куточками губ.
— Тільки тих, хто достойний.
Завіса. Усмішка — як лезо: блискуча, холодна, напружена.
— А ви, Юлія, як вважаєте, я достойний?
Вона робить паузу, помічаючи, що я перейшов на «ви». Нервується. Правильно, дівчинко, не треба з мене ідіота робити. Продовжує, одразу приймаючи правила гри:
— Думаю, так. Занадто багато людей вас бояться. Показово, що ви сильний.
Наче комплімент, а звучить як загроза. Ну що ж, Юленько, відкриваємось?
— І ви вирішили полювати на сильних?
— Не люблю слабких, — вона підносить чашку до губ. — З ними нудно.
Сміється, але в очах жодної іскри сміху. Лише холодний блиск. Ось і припливли, майоре. Щастить тобі на баб, як потопельнику.
Відкидаюсь на спинку стільця, роблю вигляд, що розслабився.
— Обережніше, Юлія. Полювання — справа небезпечна. Іноді здобич кусається.
— Я умію бути обережною, майоре.
Пауза. Я допиваю каву.
— Ну що, «донечко полковника», дякую за бій. Було весело.
— І смачно, — киває вона на чашку. — Повторимо?
— Якщо пощастить.
Встаю, не чекаючи її. Вона простягає руку — легке, тепле потискання, надто впевнене.
— До зустрічі, майоре.
— До зустрічі, Юліє. Тільки… — я трохи нахиляюсь, щоб вона почула лише мене. — Не раджу за мною полювати. Непотрібна тобі ця здобич. М’ясо жорсткувате.
Вона тихо сміється.
— Перевіримо.
Виходжу в прохолодне повітря. До самого виходу відчував погляд у спину — як холодна хвиля піднімається від хребта вгору.
Маніячка з очима янгола.
Таких треба відсікати відразу, бо потім задушать.
