Раді Вас бачити!

Юля

Вітаю у групі сучок! Мені двадцять два, і в мене немає проблем.

Є лише обмеження.

Обмеження номер один — тато. ПОЛКОВНИК. Усі великі літери. Люди при ньому змінюються в обличчі, витягуються струнко і раптом згадують слова «дисципліна» та «довіра». Я ці слова чую з дитинства, як інші чують «спати пора». Тато дуже мене любить. Настільки, що не дає дихати. Настільки, що в моєму дні давно не залишилося кисню.

Обмеження номер два — оточення. Вояки, вояки, вояки… Їхні дружини, їхні друзі, їхні заступники. На дачах — про бойові виходи. На банкетах — про «високі заслуги». На сімейних вечерях — про честь, обов’язок і «ми за тебе хвилюємося, дівчинко».  Дайте мені хоч один вечір, де не треба бути ідеальною донечкою і можна забути про етикет.

Але я ж «татова донька», я спостережлива і теж уже дещо навчилася. Як стати невидимкою для охорони, як змусити татка прийняти потрібне мені рішення. Врешті я трохи лукавлю — я цілком пристосувалася до такого життя й навчилася брати з нього найкраще.

Подружки літають на острови раз на місяць. У них усе просто: новий переліт, новий колір купальника, новий чоловік під купальник. Я теж умію — міняти, забувати, не озиратися. З якогось моменту я збилася з рахунку. Тіла, обличчя, дорогі годинники, однакові обіцянки. Усі вони здавалися важливими до ранку. Ранок — найкраща перевірка на сенс. Сенсу не приходило.

Тато оплачував мої фокуси мовчки, доки це було безпечно: навчання, танці, автошкола, навіть благодійний фонд імені мене самої, де я з’являлася двічі на рік — для фото. Один необережний крок за межу «безпечно» — і в дім в’їжджали нагляд і правила. У мене є особистий водій, особистий тренер, особистий «не особистий» телефон із прослуховуванням. Смішно? Мені — не дуже.

Лише в одному я поки що програла. Татусь спав і бачив, як донечка після університету продовжить заробляти зірочки в сімейну скарбничку. Тут ухилитися не вдалося. Ось тому я й сиджу зараз, у цьому сірому костюмі. У м’якому шкіряному кріслі, поруч із татом, поки він влаштовує прочуханку підлеглим.

Майор читає звіт, я рахую тріщини на лаковому покритті… Хочеться позіхнути. Чергові «високі заслуги перед Батьківщиною». Я можу вести цю хроніку із заплющеними очима.

Окрім його помічників, у кабінеті ще четверо бійців спецпідрозділу. Я бачила сотні таких. І жоден не затримував мій погляд довше, ніж на три секунди. Зиркають на мене з цікавістю, усміхаються нахабно. Я всміхаюсь у відповідь — тим самим обличчям «мені все подобається, дякую, я в захваті». Хочеться закотити очі. Ну-у-у-дно!

Уже думаю відпроситися в туалет і зникнути. Навіть поклала акуратно руку татові на лікоть.

Раптом двері розчиняються — і заходить ВІН.

За безглуздим пластиром і окулярами-хамелеонами я спершу його не впізнала. Мій супербой сильно засмаг, через що шрам на його обличчі став ще помітнішим. Формова сорочка лише підкреслювала величезні руки-канати. Без обручки. Потім — на поставу. Усе решта зникає.

Капітан помітив мою увагу й зняв окуляри. У темних полум’яних очах промайнуло щось мені поки не зрозуміле. Він ледь кивнув.

Мене наче вдарило струмом. Горло пересохло. Пальці холодні. Я сміюся всередині — і не можу видихнути. Пробачте за пафос, але в мене аж лопатки звело.

— Капітан… Рубіжний Захар.

Я опустила очі, розуміючи, що дивлюсь на нього надто довго.

У моїй голові — клац, і я раптом прокидаюсь. Усі інші чоловіки, що були «до», одразу зменшуються до розмірів пластмасових солдатиків, яких ставлять на торти.

Щось говорять про зрив операції, який бюджет було витрачено. Татусь показово махає шаблею, роздає вказівки: кому — голову з плечей, кого — помилувати. За Капітана Рубіжного заступається. Навіть нагородити зібрався.

Руки самі тягнуться до телефону. Відкриваю нотатки, пишу: «Захар Рубіжний». Ставлю палаюче серце. Потім стираю сердечко. Смішно? Може й так. Але я серйозна, як ніколи. У мене рідко буває «надовго». Так ось зараз — надовго.

До нього підходять, вітають, коротко стискають плече. Він відповідає коротко, без зайвих слів. Сміється з чужих беззубих жартів. З його команди — той рудуватий, стріляє очима до мене, як заведений. Ідіот, справді думає, що це я до нього липну? Облизнись, зайчику, я не для тебе цю квітку берегла. Поруч ще двоє: один із хрестиком на шиї, інший — з колючим поглядом. Вони — як зграя. Але вожак — мій.

Полковник Терещенко підіймається, щоб особисто потиснути руку герою. Я одразу підскакую слідом. Підходжу близько, зупиняюсь на відстані запаху.

— Отже, той самий Рубіжний? — кажу, усміхаючись, а в самої чомусь піджилки тремтять. — Гордість спецпідрозділу, зірка всіх оперативних зведень. Про вас тут легенди складають.

Він повертається до мене. Погляд ковзає, зупиняється. На секунду я бачу, як він оцінює і насмішкувато всміхається. Я бачу, що серйозно мене не сприймає, зважаючи на те, чия я донька. Але я лише усміхаюся ширше: «Не квапся вішати ярлики, капітане. Ми ще подивимось, хто буде просити пощади».

Він не намагається бути люб’язним чи милим. Він взагалі нічого не намагається. Ніяких «підтримати гру», «розважити», «по правилах». І від цього хочеться ще — більше його уваги, тільки для себе. Але на мене більше не дивляться. Я не ображаюся. Я давно вже не дівчинка.

Я просто розумію: зараз мені зробили подарунок. Показали ціль. Це — бажання, наркотик. Чисте, як лід.

Він — мій майбутній чоловік!

Думки іноді приходять, як наказ. Без варіантів. Наче я — теж армія, просто з іншими знаками відмінності.

Відходжу до столу. Чую, як рудий, що зветься Максом, домовляється про відновлення тренувань із Захаром.

Потрібна локація залу.

Спрямовую пильний погляд на цього зайчика. Клює. Розпливається в усмішці, киває — який же він милий. Підходжу до нього, виписуючи вісімку стегнами.

— Скажіть, будь ласка, де тренується ваш командир? — м’яко, ніби питаю рецепт чизкейку.

— Командир? — він невдоволено морщить чоло, добирає слова. — По-різному. Бокс — в одному, залізо — в іншому. А тобі навіщо?

— Цікаво.

— А… — він чухає підборіддя, хижо прищурюючись. — Ну то в «Аресі» найчастіше. На набережній.

— Дякую.

Виходжу так, ніби просто спитала адресу гарної кав’ярні. У нотатки заноситься нове: «Арес. Набережна. 3 поверх». Я ставлю крапку, потім ще одну. Я люблю крапки. Крапки — це плани.

— До зустрічі, красуне, — долітає веселий голос Макса. — Не загубись між залами на тренуваннях, у нас із новенькими суворо.

Озираюся через плече. Він стоїть, із широкою посмішкою, долоня в кишені, друга тримає футляр із нагородою. Легкий, упевнений у своєму магнетизмі. Смішний, але я поки не буду його засмучувати.

— Постараюся не запізнитись, — відповідаю з усмішкою у відповідь.

Тато знаходить мене поглядом від дверей, підіймає брову. Я киваю йому «все добре», хоча «все добре» — занадто маленькі слова для того, що зі мною сталося.

Я дивлюся на своє відображення у вікні. Бачу там не нудьгуючу дівчинку з бездоганним макіяжем. Бачу мисливицю. Ну нарешті!

Телефон вібрує. Подруги шлють фото з якогось острова — кокос, океан, чиїсь тіла. Я ставлю лайк, не відкриваючи. Острови зачекають. Мене чекає  — континент.