Раді Вас бачити!

Захар. Через деякий час

Нарешті я повертаюсь до життя. Зі скрипом, важко… але все ж. Яке ж солодке повітря, коли його можна вдихнути на повні груди!

Переодягаюсь, тицяю навушники у вуха, ставлю таймер на годину. Заходжу на бігову доріжку. Вони стоять у два довгі ряди, розгорнуті один до одного «мордами». Навпроти мене — пуста. Виставляю нахил і дистанцію. Полотно їде, ноги йдуть на автоматі. Для початку треба просто ходити…

Баси дубасять ритмом, я на автоматі рухаю ногами, дивлюся на панель бігової. Погляд розтікається, я відлітаю у свої думки, намагаючись відновити деталі останніх днів перед контузією. Там усе мутне…

Екран бігової спалахує — мої п’ять кілометрів добігають кінця. Фокусуючи погляд, зависаю на білих наворочених кросівках, що йдуть по доріжці навпроти — за пару метрів переді мною. Піднімаю погляд, зустрічаю очі…

Спортивна блондинка, молода, але вже хижачка. Гострі вилиці, прямий ловецький погляд. Губи — бантиком… Хм… десь я ці губи вже бачив.

Усміхаюся. Швидше за все, перетиналися в коридорах управління. В «Арес» цивільні не ходять.

Дівчина йде на фінальний етап кардіо — тіло вже розігріте.

Підходжу й спираюся передпліччями на «морду» бігової.

— Привіт… — протягаю їй воду.

Мовчки бере, робить пару ковтків.

— Дякую.

— Я — Захар, — простягаю їй руку.

— Терещенко Юлія, — ледь помітно підморгуючи, каже вона, міцно потискаючи.

— Зрозумів… — усміхаюсь я, мружачись. Ось тут і спливло, звідки мені знайомі ці губки-бантики. Донька полковника. — Тоді майор Рубіжний.

Учора тільки майора дали… але вже приємно козирнути!

Дівчина уважно обшарює мене поглядом, в її очах бачу іскри, спрямовані на моє тіло. Я прекрасно знаю і вже звик, як на мене реагує жіноча стать. Але все одно щоразу приємно.

— Бойове? — кидає погляд на ногу, на яку я стараюся зайвий раз не спиратися.

— Мгм…

— Болить?

— Уже ні.

— Ну а раз ні, — каже вона, — ходімо, майоре Рубіжний, на ринг, — і зупиняє бігову.

— Навіщо?

— Складеш мені компанію в спарингу.

Вау…

Крутить стегнами в обтислих коротких шортиках, вона йде до найближчого пустого рингу, по дорозі зриває зі стіни червоні пальцеві рукавички для рукопашного. Цікаво…

Я зриваю такі самі, але більшого розміру, сині. Доганяю її і першим заскакую на ринг. Подав руку. Її долоня суха й гаряча. Повісивши рукавички на пружні канати рингу, дивлячись їй в очі, з усмішкою знімаю футболку, граючи м’язами.

Її погляд ковзає по моєму торсу, надягаючи рукавички. Від її прохолодної оцінки мені гаряче й лоскотно десь у потилиці. Яка стійка панянка… навіть бровою не повела!

До рингу підходить кілька чоловіків, з цікавістю дивлячись на нас. Тут це нормально.

— А якими це шляхами доньку нашого полковника занесло в зал до простих смертних? — намагаюся пожартувати.

— Якщо переможеш — скажу, — усміхається вона провокаційно, виставляючи вперед кулаки для привітання.

Грайливо штовхаю своїми кулаками в її і застигаю.

— Бокс? — піднімаю брову.

— Це вже як піде!

Хижо усміхаючись, вона б’є по моїх рукавичках, відштовхує їх і дає відмашку до старту. Ривком відхиляю руки, йду в оборону — мені цікаво подивитись на її атаку. Але замість удару вона різко сідає вниз, підчіпляє мене під коліно, і ми разом летимо на пружну підлогу рингу. Зараза…

Гнучко відштовхнувшись, підскакує на ноги. Дивиться на мене знизу вгору.

— Навіщо ти качав торс, майоре? Щоб падати гучніше? — підсміюється вона.

— Тоді готуйся, — усміхаюсь я, сам підскакуючи.

Дразливо пружно скаче в іншому кутку рингу, вибиваючи двійку в повітрі. Різкість на рівні! Рельєфні плечі з гарною мускулатурою обіцяють, що покласти її буде нелегко. Але я покладу…

— Падай краще сама, — підсміююсь я, наближаючись.

Десь на задньому фоні регочуть мужики.

Руки не піднімаються вдарити її. Тому я блокую кілька її точних швидких ударів, вгадую момент, коли збивається дихання, і в останній рух розгортаю торс так, щоб її кулак пролетів далі, утягуючи її інерцією за собою. Підніжка… Але, падаючи, вона знову встигає вдарити мене п’ятою під коліно, і ми знову синхронно падаємо на пружну підлогу. Підскакуємо цього разу одночасно і азартно сміємося. Вона відганяє розтріпані пасма з очей.

— Ну що ти там стрибаєш? — провокую її. — Іди сюди… в повний контакт. Я тебе не ображу…

— А я тебе — із задоволенням!

Стрибок вперед. Зігнувши в коліні, різко викидає ногу, відводячи корпус назад. Стопа дугою летить мені у вухо. Тіло реагує автоматично. Контрприйом… Трохи присідаю, перехоплюю й фіксую її ногу на плечі, ривком вгору роблю плавний підйом, не роняючи її головою вниз, а тримаючи болючим прийомом, дозволяю трохи пом’якшити удар і спочатку приземлитися на руку. Падаю сам на коліно, щоб розіп’яти. Дівчина хотіла, щоб я її поклав! Логічно ж приземлитися зверху!

І от тепер вона має піти в оборону, різко згорнувшись. Але помітно зволікає з контрнаступом. І я все ж таки завалююсь на неї зверху.

Не можу повірити, що вона прогавила! Дозволила…

Спостерігаю, як повільно й еротично вона смакує свої пересохлі, налиті кров’ю губи. Ооо… Я у захваті, інстинкти піднімають голову! Вдавлюю її в ринг і стискаю щелепи, щоб не впасти на ці провокаційні губи.

— Ну кайся, чого загубилася тут, донечко полковника?

— За тобою полюю, майоре.

— А-Хах…Смішно, проте зараховано. Ходімо поп’ємо кави, Юлія.

Закриваю очі, відкочуюсь…

Азарт і передчуття розливаються задоволенням з кожним скороченням серця по венах. Подаю їй руку, Юлія приймає. Дівчина запихалася, але в очах бачу тріумф. Хм… від її такого погляду волосся на потилиці стає дибки. Наче це я мишка, а вона кішка… усередині все наче піднялося в протесті.  А я своїм інстинктам звик довіряти… що ж, подивимось.

***

Юлія

Боже, який лапочка! Напружився майор, відчуває, що я знаю більше, ніж будь-яка випадкова дівка з його життя. Коли ти дурна, закохана ще й підліток, яка возвела чоловіка в ранг ідола, то весь час присвячуєш на збір інформації про коханого.

Якби ти знав, Захар, які подробиці твого життя я викопала, ти не був би таким безпечним і ласкавим зі мною. Але від цього кров бунтує ще сильніше.

У мене імена всіх твоїх коханок записані у файл, і коли я про них дізналася — хотілося б повиривати у них волосся, всім підряд, щоб ти на них не дивився. Я відслідковувала кожне згадування про нього. Секретарка татуся від заздрощів ладна облити їх багном разом із усіма їхніми «досягненнями». Моя позиція стажерки зараз для мене дуже зручна. У серйозні справи мене не залучають, роботою «донечку полковника» не завантажують, але при цьому є доступ до інформації.

А як дали Рубіжному майора, так багато хто одразу наче кислоти напилися. Одразу згадалися й усі його гріхи, і промахи. І що робив не за статутом, і як Захар має звичку порушувати правила. … Скільки ж у людях жовчі — аж моторошно подумати. І це ж чоловіки! Жіноча заздрість тут відпочиває.

Татко, тобто полковник Терещенко, закриває на все очі, поки що… поки Захар виконує всю саму неприємну роботу. Я не тішу себе ілюзіями, що мій татко — домашній котик. Він битий, досвідчений хижак. І якщо майор Рубіжний бодай трохи підніме голову — його погони миттєво відчують власний зорепад. І це ще найм’якший варіант.

Тож Захар мені ще й вдячний бути має за те, що мій вибір впав саме на нього. Що в сім’ю його ввести хочу.

Після тренування зайшли з Захаром у кав’ярню. Я вимкнула бойовий режим, знову стала милою і навіть дозволила собі трохи сором’язливості. Чоловік ж бо все-таки. Судячи зі списків його колишніх фавориток, усі вони були беззахисними вівцями, і це моєму майбутньому чоловікові дуже навіть подобалось. Ненадовго, правда. Але моя натура не дозволить мені прикидатися слабкою, хоча трохи м’якшати не завадило б.

***

Захар

Вийшовши з душу після тренування, відчував, що запал трохи стих, і ясність у голові повертається. Юля — дівчина вогонь, але з нею краще поводитись обережно. Нутром все ж таки чую — все не так просто з нею.

Кав’ярня зустріла шумом і знайомими обличчями. Стіни з графітового бетону, бар з матового скла. Гарно. Пахне свіжозвареною кавою, в залі кілька екранів транслюють бокс. Звук глушить дорога акустика, але гул все одно висить — багато з наших тут використовують спорт як спосіб вирішити особисті питання.

Поки привітався з колегами і перекинув пару слів з барменом, Юленька вже встигла провернути своє — і якимось дивом у її розпорядженні опинився найзатишніший столик на двох. Панорамне вікно з одного боку і колона з іншого відділяли це місце від загальної тисняви.

Чорт, оце вона спритна. Усміхнувся, спостерігаючи за моторною дівчиною. Така всюди пролізе — вся в батька.

Коли підходжу, вона вже сидить — нога на ногу, пальці барабанять по столу. Прекрасна амазонка якось швидко перефарбувалася у ніжну лілію. Віями змахує, щічки порожевіли, але очима стріляє так, що руку відсмикнути хочеться. Сидить — чекає, коли пастка клацне.

Такі люди небезпечні: у них завжди своя гра.

Сідаю проти неї. Бармен приносить каву.

— У вас тут красиво, — каже вона, оглядаючись.

— Не «у вас», — поправляю. — Тут усі свої.

— Ну от, — усміхається. — Значить, я вже своя.

Помічаю, що вона слухає всіх одночасно.

— Значить, ти теж тут тренуєшся? — питаю, розслаблено закидаю руку на сусідній стілець.

— Іноді. Подруга порадила, — невинно знизала плечима Юля.

— Дивно, раніше не бачив тебе.

—Ти ж нещодавно після відрядження, правда? — відмахується рукою Юля, кокетливо усміхаючись.

— Звідки знаєш? — моя усмішка напружено застигла.

Юля зрозуміла, що ляпнула зайве. На мить її очі перелякано забігали. Але секунда і обличчя знову стало безтурботним. Вона трохи схилила голову, ніби вибачаючись.

— Чула краєм вуха. У нас же усі все обговорюють.

Бреше. Жодне «краєм вуха» не знає так точно, звідки і коли я повернувся.

Роблю ковток ароматного американо, дивлюся на неї з-під вій.

Сидить рівно, не метушиться. Контролює кожний жест. Навіть ложечку кладе точно по центру блюдечка.

Хижачка, що вирішила прикинутися домашньою кицею.

— І як практика? — питаю. — Татусь тримає залізно?

Вона сміється.

— Тато — то окремий фронт. А ти, між іншим, справив на нього враження. Він тебе дуже хвалить і ставить за приклад перед іншими.

— Та ну? — усміхаюсь я. — Полковник не та людина, яку легко вразити.

— Він казав, що ти надто розумний, щоб бути просто підлеглим.

Ось тут щось у мене клацнуло всередині.

Полковник такого при ній не сказав би. Не та людина. Значить, рила під нього.

— Ви з батьком часто обговорюєте підлеглих? — піднімаю брову.

Вона усміхається куточками губ.

— Тільки тих, хто достойний.

Завіса. Усмішка — як лезо: блискуча, холодна, напружена.

— А ви, Юлія, як вважаєте, я достойний?

Вона робить паузу, помічаючи, що я перейшов на «ви». Нервується. Правильно, дівчинко, не треба з мене ідіота робити. Продовжує, одразу приймаючи правила гри:

— Думаю, так. Занадто багато людей вас бояться. Показово, що ви сильний.

Наче комплімент, а звучить як загроза. Ну що ж, Юленько, відкриваємось?

— І ви вирішили полювати на сильних?

— Не люблю слабких, — вона підносить чашку до губ. — З ними нудно.

Сміється, але в очах жодної іскри сміху. Лише холодний блиск. Ось і припливли, майоре. Щастить тобі на баб, як потопельнику.

Відкидаюсь на спинку стільця, роблю вигляд, що розслабився.

— Обережніше, Юлія. Полювання — справа небезпечна. Іноді здобич кусається.

— Я умію бути обережною, майоре.

Пауза. Я допиваю каву.

— Ну що, «донечко полковника», дякую за бій. Було весело.

— І смачно, — киває вона на чашку. — Повторимо?

— Якщо пощастить.

Встаю, не чекаючи її. Вона простягає руку — легке, тепле потискання, надто впевнене.

— До зустрічі, майоре.

— До зустрічі, Юліє. Тільки… — я трохи нахиляюсь, щоб вона почула лише мене. — Не раджу за мною полювати. Непотрібна тобі ця  здобич. М’ясо жорсткувате.

Вона тихо сміється.

— Перевіримо.

Виходжу в прохолодне повітря. До самого виходу відчував погляд у спину — як холодна хвиля піднімається від хребта вгору.

Маніячка з очима янгола.

Таких треба відсікати відразу, бо потім задушать.