Раді Вас бачити!

Захар

Хуртовина починала ставати серйознішою. Дивлюся у дзеркало - авіатори виглядають по клоунськи, зате очей не видно. А мої очі зараз — це вирок.

Виїжджаю повільно з парковки. Пристроююсь у чергу бажаючих на виїзд. Під’їжджаю до пропускного пункту. Охоронець, що вийшов назустріч, ніби спотикається, впізнавши мою машину. Потім випростовується, швидко оглядається і підходить. Опускаю вікно. Охоронець довго дивиться на мене, наче вагається, потім киває і відходить до пульта шлагбаума. Але ж раптом із будки охорони вибігає ще один і швидким кроком прямує до мого авто.

Мій реактор у грудях гуде так, що ось-ось задимиться. Долоні мокрі, хоч руки крижані. Все, думаю, не встиг навіть за територію вирватись. Тут той охоронець, що мене перевіряв, вискакує йому назустріч. Поки вони розмовляють, активно жестикулюючи, мене починає трусити. Давно я не відчував такого напруження. Здається, навіть під дулом до скроні менше хвилювався, ніж зараз.

Вони разом обходять машину, зупиняються біля багажника. Я так сильно стискаю кермо, що пластик починає тріщати. Мені потрібен цей біль, щоб не зійти з розуму від напруження. Оглядаюсь через плече назад. Перший охоронець б’є по кришці багажника, продовжує щось пояснювати.

У цей момент пролунав якийсь глухий звук, і скло вітрини заправки розсипалося на кілька метрів. Не потужний гуркіт, але достатній, щоб навести паніку на пропускному пункті. Уся охорона виштовхалася надвір і, виконуючи попереджаючі постріли у повітря, побігла до місця події, що посіяло ще більший хаос. У метушні «мій охоронець» відкриває мені шлагбаум і жестом показує, щоб я не тупив і рушав. Натискаю на газ і рвуся з місця. Проїжджаючи пост, помічаю, як «мій друг» кидає у каналізацію маленький пульт-детонатор.

Виїхавши за межі території, зменшую швидкість, щоб не привертати зайвої уваги. Заїжджаю в місто — треба скинути машину. Залишаю її на парковці супермаркету. Наразі період Різдва, стоянка переповнена. Це дасть мені додатковий час, поки її знайдуть серед цієї купи інших автівок.

Оминувши будівлю супермаркету, пройшов ще один квартал, прямую до своєї орендованої машини і… застигаю, як вкопаний, не вірячи власним очам. Тягач, який зустрівся мені раніше дорогою до супермаркету, знову був тут. Але тепер рухався в протилежному напрямі, забираючи з собою непомітну чорну двомісну малолітражку, яка мала вивезти мене з міста.

Протягом кількох секунд стою  зовсім паралізований від того, що сталося. Із ступору виводять голоси працівників будівлі:

— Я ж казав тобі, що машину кинули. Вона тут вже три дні стоїть.

Повернувшись до реальності, розумію, що в мене не залишається виходу і часу також. Проте давно внутрішньо вирішив: нізащо не повернуся до в’язниці. Краще померти. Потрібно було імпровізувати щось прямо зараз.

Побіг за кут, по дорозі лихоманково вигадуючи хоч щось, що допомогло б вибратись з міста. Назустріч їхав автобус. На ходу витягую із смітника кимось викинуту газету і починаю відчайдушно розмахувати нею. Автобус загальмував і прийняв пасажира. Заховавшись за газетою як щитом і роблячи вигляд, що дуже захоплений якоюсь статтею, я протискуюся крізь балакучу купу студентів у кінець салону. Двадцять клятих хвилин цей черепашачий ящик повзе поміж забитими автами вулицями, зупиняючись на кожному куті й випльовуючи чергову порцію людей. До того часу в салоні лишилося з п’ятеро гомінких студентів — і ті, завидівши, мабуть, свою улюблену халупу з кавою, дружно посунули до виходу.

Вибору в мене не було. Вийшов разом зі студентами через задні двері й рушив до перехрестя — десь за кілометр звідси мала починатися траса. Залишалося сподіватися на попутку. І ще — встигнути. За пів години мене шукатиме вся поліція в радіусі ста кілометрів. А перший ідіот, що вирішить ловити машину, стане для них чудовим орієнтиром.

Сніг падав на волосся і лип до ніг. Схоже, почалася справжня хуртовина. Нахиливши голову, йшов уздовж траси. Повз проїжджали легкові й вантажівки, але їхні власники ігнорували голосуючого, і у мене почало виникати гнітюче передчуття невідворотної катастрофи. Так, машин було багато, але всі водії квапилися додому до того, як розгорнеться справжня пурга, і не збиралися зупинятися за жодної причини. Недалеко від перехрестя стояла старомодна кав’ярня, але на невеликій стоянці зараз були лише дві автівки — синій «Santa Fe» і коричневий фургон.

Підійшовши до будівлі,  і через велике вікно почав уважно розглядати відвідувачів кафе. Їх було всього четверо — самотня жінка і мати з двома маленькими дітьми. Мимоволі захотілося вилаятися. Обидві машини належали жінкам, а ті, напевно, нізащо не візьмуть попутника. Не зменшуючи кроку, я дійшов до припаркованих авто.

Я прекрасно розумів, що викрасти машину було б справжнім ідіотизмом — щоб виїхати зі стоянки, мені довелося б проїхати просто під вікном кафе. Подальший хід подій легко передбачити. Хазяйка машини негайно зателефонує в поліцію й повідомить про викрадення. До того ж із кафе буде добре видно, у який бік я поїду. Але, може, мені вдасться умовити одну з жінок підвезти мене за гроші?

А якщо її не переконають гроші, то напевне переконає пістолет.