Раді Вас бачити!

Олеся

За дві години Олеся з’їхала на узбіччя безлюдного шосе й потягнулася по термос. У горлі дерло, очі боліли від невиплаканих сліз, а в затуманеній голові знову й знову лунали жорстокі, болючі слова, сказані ним під час прощання:

«Жодних дзвінків і розмов, Леся. Усе має закінчитися разом із твоїм від’їздом. Між нами все скінчено!»

Руки тремтіли, і Леся насилу налила каву в кришку від термоса. Навіщо було так безжально висміювати її кохання? Особливо знаючи, що їй доведеться самій протистояти поліції й журналістам. Зрештою, він міг би просто проігнорувати її слова, якщо вже не захотів збрехати й сказати, що теж кохає її. Тоді в неї бодай було б за що вчепитися під час цього майбутнього болісного випробування.

«Ти не маєш жодних прав ні на що! І мені абсолютно не потрібна твоя допомога…»

Олеся спробувала ковтнути трохи кави, але горло судомно стиснулося, і вона ледь не захлинулася, відчуваючи себе ще нещаснішою. Попри те, що Захар так жорстоко посміявся з її почуттів, він чудово знав, що вона справді його кохає. Він був настільки в цьому впевнений, що дозволив собі поводитися з нею саме так напередодні її від’їзду. Він знав: вона все одно не видасть його. І мав рацію. Олеся й сама розуміла, що ніколи не змогла б зробити нічого, що завдало б йому шкоди.

До АЗС Леся дісталася значно швидше, ніж очікувала. Утім, це було зовсім не дивно — адже вперше вона долала цей шлях у заметіль. Точно дотримуючись Захарових вказівок, вона зупинилася на першому ж майданчику для відпочинку й зателефонувала додому.

Відповів батько.

— Тату, — сказала вона, — це Леся. Я вільна. Їду додому.

— Слава Богу! — схвильовано вигукнув він. — Слава Богу!

За всі роки, що Олеся прожила в Бережних, вона ніколи не чула в голосі батька такої тривоги й тепер відчувала пекуче каяття за все, що з її вини довелося пережити батькам і братам.

Більше ніхто з них не встиг сказати ані слова. У слухавці пролунав незнайомий голос:

— Пані Коваль, говорить слідчий Козаченко. Де ви зараз перебуваєте?

— У Хусті, на майданчику для відпочинку. Я вільна. Він… він залишив мене в машині із зав’язаними очима. Але тепер пішов. Я впевнена, що він пішов. Не знаю куди, але пішов.

— Слухайте мене уважно, — сказав лейтенант. — Поверніться до машини, замкніться зсередини й негайно від’їжджайте якомога далі від того місця, де він вас залишив. Коли дістанетеся найближчого людного місця, зателефонуйте нам. Ми повідомимо місцеву поліцію, і вони під’їдуть до вас. А тепер негайно повертайтеся в автомобіль, пані Коваль!

— Я хочу додому! — з непідробним розпачем вигукнула Олеся. — Я хочу побачити свою родину! Я не збираюся залишатися й чекати, поки за мною «під’їдуть»! Я зателефонувала лише для того, щоб повідомити, що вже їду додому.

Закінчивши розмову, Леся рушила до машини. Звісно, вона нікуди більше не телефонувала з «найближчого людного місця».

За дві години гелікоптер, який, очевидно, відрядили на пошуки непокірної заручниці, засік синій Santa Fe на центральному шосе й завис над ним. А вже за кілька хвилин з усіх боків почали з’їжджатися поліцейські машини з увімкненими маячками, утворюючи своєрідний кортеж, що супроводжував її до самого дому. Олеся підозрювала, що ці заходи вживалися не стільки задля безпеки колишньої заручниці, скільки для того, щоб не допустити втечі ймовірної співучасниці, перш ніж її встигнуть допитати.

Лише тепер вона з жахом усвідомила масштаб полювання, яке велося за ними обома, і цей «почесний ескорт» зовсім її не тішив. Коли вона під’їхала до батьківського дому, була вже друга година ночі, але попри це довкола кишіло репортерами, і щойно Олеся вийшла з машини, її осліпили спалахи фотокамер. Знадобилися зусилля трьох поліцейських і її братів, щоб прорватися до вхідних дверей.

У домі на неї вже чекали двоє слідчих, але спершу Олеся їх навіть не помітила. Вона бачила лише своїх батьків, бачила любов у їхніх очах, відчувала тепло їхніх обіймів.

— Леся, — крізь сльози повторювала мама, притискаючи її до себе, — моє Лисеня. Моя маленька дівчинка.

Батько був стриманішим. Міцно обійнявши її, він лише кілька разів гаряче повторив:

— Слава Богу!

Лише тепер Олеся до кінця усвідомила, як сильно батьки й брати її люблять. Мишко й Женя, щоправда, намагалися жартувати з її «пригоди», але обидва виглядали змарнілими й виснаженими. І тільки тепер, поруч із рідними, бачачи знайомі, любі обличчя, Олеся нарешті дала волю сльозам, які вперто стримувала протягом двадцяти чотирьох годин. За останні десять років вона не виплакала й сотні сльозинок — хіба що в кінотеатрах, на сумних фільмах. А за цей тиждень виплакала сльози не лише за всі ті роки, а й наперед — на багато-багато років.

Довгоочікувану зустріч із рідними перервав світловолосий слідчий. Він вийшов уперед і заговорив спокійним, владним голосом:

— Перепрошую, що втручаюся, пані Коваль, але зараз дорога кожна секунда, тому ми хотіли б поставити вам кілька запитань і отримати на них відповіді. Мене звати Данило Козаченко — це я розмовляв із вами телефоном. А це, — він кивнув у бік ще одного похмурого чоловіка, високого й темноволосого, — Павло Руденко. Він веде справу Рубіжного.

Оксана Бережних вирішила, що настав час втрутитися:

— Давайте пройдемо до вітальної — там усім вистачить місця. Я принесу каву, чай і трохи печива, — останнє Оксана завжди вважала панацеєю від усіх бід.

— Перепрошую, пані Бережних, — твердо сказав Павло Руденко, — але, боюся, нам доведеться поговорити з вашою донькою наодинці. А вже вранці вона вам усе розповість.

Леся, яка в супроводі Мишка й Жені вже рушила до їдальні, почувши ці слова, різко зупинилася. Переконуючи себе, що ці люди ні в чому не винні, що вони лише виконують свою роботу, вона сказала без злості, але рішуче й твердо:

— Пане слідчий! Я, звісно, розумію, як вам кортить поставити свої запитання. Але моя родина теж дуже хоче почути на них відповіді й має на це навіть більше право, ніж ви. Тож я дуже прошу, щоб вони були присутні при нашій розмові. Сподіваюся, ви не заперечуватимете?

— А якщо заперечуватиму?

Після виснажливої дороги Леся зовсім не мала настрою сперечатися з ким-небудь, а тим паче з цими слідчими, один із яких зростом і темним волоссям так нагадував Захара, що в неї стислося серце. Тож вона лише втомлено всміхнулася — і ця усмішка вийшла навіть трохи теплішою, ніж їй би хотілося.

— Я все ж дуже прошу вас цього не робити. Я надто втомлена, щоб сперечатися.

— Гаразд. Думаю, ваша родина може бути присутньою при нашій розмові, — пом’якшився Руденко й якось дивно глянув на свого похмурого напарника.

Цей обмін поглядами був настільки швидким, що Олеся нічого не помітила. На відміну від Мишка й Жені.

Щойно всі сіли за стіл, слідчий Козаченко миттєво перехопив ініціативу:

— Ну що ж, пані Коваль, — доволі різко сказав він, — почнімо з самого початку.

Побачивши, як слідчий Руденко дістав із кишені диктофон і поклав його на стіл, Олеся відчула гострий напад страху. Але відразу ж нагадала собі, що Захар попереджав її про подібне — і навіть про значно гірше.

— Що саме ви називаєте «самим початком»? — запитала вона, вдячно всміхнувшись матері, яка поставила перед нею склянку молока.

— Нам уже відомо, що спочатку метою вашої поїздки, ймовірно, була зустріч з одним із меценатів фонду, — почав Руденко.

— Що ви маєте на увазі під словом «ймовірно»? — різко повертаючись до нього, обурилася Олеся.

— Заспокойтеся, пані Коваль. Вас ніхто ні в чому не звинувачує, — поспішно втрутився Козаченко. — Ми просто хочемо почути від вас, як усе відбувалося. Почніть із вашої зустрічі із Захаром Рубіжним.

Поклавши руки на стіл, Олеся постаралася остаточно заспокоїтися й говорити якомога рівніше й без емоцій.

— Я зупинилася перекусити в невеликому кафетерії біля шосе. Не пам’ятаю, як він називався, але легко впізнаю його, якщо побачу. Коли я вийшла звідти, йшов сніг, а біля моєї машини навпочіпки сидів високий темноволосий чоловік. Колесо було спущене. Він запропонував мені свою допомогу…

— Ви помітили, що він був озброєний?

— Якби я це помітила, то, напевно, не запропонувала б підвезти його.

— У що він був одягнений?..

Година змінювала годину, а запитання сипалися й сипалися одне за одним…

— Пані Коваль, ви ж не можете зовсім нічого не знати про те, де розташований цей будинок! — обурювався слідчий Руденко, розглядаючи її, мов якусь комаху під мікроскопом.

Його владні інтонації знову нагадали їй Захара в хвилини роздратування — і чомусь це викликало дивне зворушення.

— Я ж казала вам, що всю дорогу — і туди, і назад — у мене були зав’язані очі. І, будь ласка, називайте мене просто Олесею. Це значно коротше й зручніше, ніж «пані Коваль».

— За той час, що ви перебували поруч із Рубіжним, вам не вдалося з’ясувати, куди він зрештою прямує?

Олеся заперечно похитала головою. Здавалося, це запитання вона чула вже щонайменше раз.

— Але ви хоча б намагалися з’ясувати, куди він прямує?

Олеся знову похитала головою. Принаймні це запитання було чимось новим.

— Будь ласка, відповідайте вголос — ми ведемо аудіозапис розмови.

— Добре, — сказала Олеся.

Тепер їй уже здавалося, що він зовсім не схожий на Захара. Молодший, гарніший, але в ньому не було й сліду тієї внутрішньої теплоти, яка була притаманна Захару.

— Я не питала його, куди він прямує, бо знала, що все одно не отримаю відповіді. Мені ж було сказано, що чим менше я знатиму, тим…

— …тим у більшій безпеці він буде, так? — накинувся на неї Руденко. — Ви ж не хотіли, щоб його заарештували?

Запала коротка пауза. Слідчий чекав, постукуючи кінчиком кулькової ручки по столу, а Олеся дивилася у вікно на натовпи репортерів, що снували навколо дому, й не відчувала нічого, крім смертельної втоми.

— Я вже казала вам, що він урятував мені життя.

— Але ж Захар Рубіжний зробив вас своєю заручницею, не кажучи вже про те, що він утік із в’язниці, де відбував покарання за серйозний злочин.

Відкинувшись на спинку стільця, Олеся дивилася на нього зі сумішшю зневаги й безнадії.

— Я ні на мить не вірю в те, в чому його звинувачують. А тепер, шановний слідчий, — продовжила вона, проігнорувавши застережливий погляд Мишка, — я хочу попросити вас спробувати поставити себе на моє місце. Уявіть, що це ви — мій заручник. Вам нарешті вдалося втекти. Ви ховаєтеся від мене, а я думаю, що ви впали в напівзамерзлу річку. Спостерігаючи за мною з укриття, ви бачите, як я підбігаю до струмка й пірнаю в крижану воду. Я пірнаю знову й знову, вигукуючи ваше ім’я, а потім, зазнавши поразки, вибираюся на берег. Але замість того, щоб сісти на снігохід і поїхати додому, лягаю в сніг, розстібаю сорочку, яка вже починає вкриватися кригою, щоб швидше замерзнути, і…

Олеся замовкла, щоб перевести подих, і цим негайно скористався Руденко.

— До чого ви мені все це розповідаєте? — здивовано запитав він.

— Я хочу, щоб ви відповіли мені на кілька запитань. Після того, як ви це побачите, чи зможете ви й далі вірити, що я здатна на ті злочини, в яких мене звинувачують? Чи намагалися б ви витягувати з мене інформацію, знаючи, що це може обернутися проти мене й призвести лише до моєї смерті, перш ніж я зможу довести свою невинуватість?

— А що, Рубіжний збирається це зробити? — за тоном Руденка й тим, як різко він нахилився вперед, було видно, що це запитання його надзвичайно зацікавило.

— Це збираюся зробити я, — ухилилася від прямої відповіді Олеся. — Але ви так і не відповіли на моє запитання. Після того, як ви побачили, що я намагалася врятувати ваше життя, чи стали б ви витягувати з мене інформацію, знаючи, що це призведе щонайкраще до мого арешту, а щонайгірше — до смерті?

— Я б, — відрізав Руденко, — вважав своїм обов’язком виконати громадянський обов’язок і подбати про те, щоб небезпечний злочинець, а тепер ще й викрадач, був переданий до рук правосуддя.

— У такому разі, — спокійно сказала Олеся після кількох секунд мовчання, протягом яких уважно вивчала чоловіка навпроти, — я можу лише побажати вам якомога швидше знайти донорське серце. Бо свого, судячи з усього, ви не маєте.

Слідчий Козаченко вирішив, що настав час втрутитися, і з усмішкою, такою ж улесливою, як і його голос, промовив:

— Думаю, на сьогодні цього цілком достатньо. Адже всі ми на ногах відтоді, як ви зателефонували вперше.

Сонні члени родини Бережних почали підійматися з-за столу.

***

Слідчі Козаченко й Руденко приїхали до цього невеликого містечка зі столиці й уже цілий тиждень мешкали в маленькому мотелі на околиці.

Всю дорогу від дому Бережних вони не промовили ані слова. Лише коли седан нарешті загальмував перед їхнім котеджем, Данило заговорив:

— Вона щось приховує, Паш.

— Ні, ти що, — насупився Руденко. — З нею все гаразд. Я не думаю, що вона щось приховує.

— У такому разі, — саркастично зауважив Данило, — тобі варто почати думати головою, а не тим органом, який узяв над тобою гору з тієї самої миті, як ця дівиця витріщилася на тебе своїми очиськами.

Відірвавшись від споглядання облупленої білої фарби на дверях кімнати, Павло різко обернувся:

— Що ти, чорт забирай, маєш на увазі?

— Я маю на увазі, — з відразою процідив Данило, — що ти запав на цю дівку з тієї самої хвилини, як почав збирати інформацію про неї в цьому містечку. Щоразу, коли ти дізнавався про неї щось хороше або розмовляв із тими її матерями-одиначками, ти танув, наче сентиментальна панночка. А сьогодні, щойно вона осудливо глянула в твій бік, ти одразу втрачав темп, і доводилося починати все спочатку. Ти симпатизував їй навіть тоді, коли бачив лише фотографію, а сьогодні, коли вона постала перед тобою наяву, твоя об’єктивність узагалі полетіла до біса.

— Яку нісенітницю ти верзеш?

— Нісенітницю? Справді? — скривився Данило. — Тоді, може, ти поясниш мені, чому тобі так кортіло дізнатися, чи спала вона з Рубіжним? Вона двічі сказала тобі, що він її не ґвалтував і не примушував до стосунків жодними іншими способами. Але тобі цього виявилося замало! Як це ти ще не наважився прямо запитати, чи вона спала з ним добровільно. Мене ледь не знудило, коли ти попросив її описати білизну на його ліжку, аби ми могли знайти фірму-виробника і через неї вийти на власника цього будинку!

Руденко зніяковіло подивився на нього.

— Що, це було настільки очевидно? А як ти думаєш, її рідні помітили?

Козаченко зневажливо фиркнув:

— Та звісно, помітили! Мила, лагідна пані Бережних уже почала мріяти про те, щоб ти вдавився одним із її печив. Та розплющ очі! Олеся Коваль — не янгол. У дитинстві в неї були приводи до поліції…

— А якщо чесно, Даниле, скажи, — тихіше мовив Павло, — ти коли-небудь бачив такі дивовижні очі, як в Олесі Коваль?

— Ага, — насмішкувато буркнув Данило. — У мультфільмі про Бембі.

— Бембі — оленятко. І очі в нього карі. А в неї… в неї вони сині й сяють, мов коштовне каміння. У дитинстві в моєї сестри була лялька з такими самими очима.

— Ні, я не можу повірити власним вухам! — скривився Данило. — Ти хоч сам розумієш, що несеш?

— Заспокойся, — зітхнув Павло. — Якщо ти маєш рацію і вона справді допомагала Рубіжному тікати або якщо в нас з’являться вагомі підстави підозрювати, що вона щось приховує, — я перший витрясу з неї все, що тільки можна. І ти це знаєш.