Раді Вас бачити!

Олеся

Із глибокого сну її висмикнув апетитний аромат смаженого м’яса, що долинав із кухні й просочувався до спальні. Прокидаючись, Олеся не відразу збагнула, де вона. Це ліжко здавалося надто вже велетенським, щоб бути її власним. Незнайома кімната освітлювалась тільки вузеньким промінчиком місячного світла, що пробивався крізь нещільно запнуті фіранки. Величезна кімната. Місячне сяйво.

Годинник на тумбочці показував 20:20. У кімнаті було доволі холодно. Так холодно не буває ні в Одесі, ні в Коблево, а отже, вона не у відпустці. Та й у готельних номерах ніколи не пахне свіжо приготованою їжею…

І в сусідній кімнаті явно хтось був.

Важкі чоловічі кроки…

Реальність накрила її раптово, змусивши рвучко сісти на ліжку й відкинути ковдру. Рівень адреналіну в крові різко підскочив. Вона ще не до кінця прокинулася, а мозок уже скажено працював, продумуючи можливі варіанти втечі. Але варто було зробити кілька кроків до вікна, як холод повернув її до дійсності.

Тремтячи в довгій чоловічій майці, яку натягла на себе після душу, Олеся згадувала почуті нещодавно слова: «Це абсолютно відлюдний дім… Ключі від машини в мене… Ти замерзнеш у якомусь заметі задовго до того, як дістанешся до шосе… Замки легко відкриваються будь-якою шпилькою… Ти можеш вільно пересуватися будинком…»

— Розслабся! — сказала вона сама собі, але тепер, виспавшись і трохи отямившись, знову й знову прокручувала в голові можливі варіанти втечі. На жаль, усі вони були абсолютно нереальними.

До того ж вона просто вмирала з голоду, а отже, насамперед треба було поїсти.

Одягнувшись, Олеся прискіпливо оглянула себе в дзеркалі. Дівчина залишилася цілком задоволеною побаченим у відображенні. У джинсах і величезному светрі, зовсім без макіяжу, з невкладеним волоссям вона навряд чи могла здатися бажаною комусь би там не було, тим більше чоловікові, чий «багаж досвіду», напевно, обчислюється сотнями красунь. Тепер Олеся могла бути абсолютно впевнена, що не викличе в ньому жодного сексуального інтересу.

Зробивши глибокий вдих, вона взялася за дверну ручку. Двері були відчинені. Хоча вона абсолютно точно пам’ятала, що замикала їх перед тим, як лягти спати.

Олеся сміливо ступила вперед і на мить завмерла, зачарована тим, що побачила. У каміні палав яскравий вогонь, його відблиски танцювали на вікнах і дерев’яних балках, що тримали високі стелі. На кавовому столику горіли свічки, відбиваючись у кришталевих келихах, поруч лежали білосніжні серветки.

Келихи, свічки, напівтемрява, тиха музика — ідеальний антураж для сцени спокуси…

Олеся відразу вирішила різко змінити настрій. Прямуючи просто до Захара, який порався біля духової шафи й тому стояв до неї спиною:

— Ми що, когось чекаємо в гості?

Обернувшись, він неквапно оглянув її з голови до п’ят, і щось у його лінивій усмішці змусило Олесю напружитися. У неї виникло абсолютно божевільне відчуття, що побачене йому сподобалося. Відчуття, яке одразу отримало підтвердження. Взявши свій келих, він трохи підняв його, ніби збираючись виголосити тост на її честь, і сказав:

— Дивовижним чином навіть у цьому безформенному светрі ти виглядаєш просто приголомшливо.

Запізно збагнувши, що після трьох років вимушеного утримання за гратами, Рубіжному напевне будь-яка жінка здаватиметься чарівною. Олеся обережно відступила назад.

— Мені найменше в світі хочеться виглядати приголомшливо для тебе. Напевно, мені краще перевдягтися у вчорашній одяг, навіть якщо він не зовсім чистий — з цими словами вона розвернулася й попрямувала назад до спальні.

— А ну стій! — майже грубо окликнув її Захар. Від його благодушних інтонацій не залишилося й сліду.

Олеся не наважилася б назвати себе ніжною фіалкою, яка непритомніє чи влаштовує істерику при вигляді грізного чоловіка, але при вигляді розлюченого Захара їй стало не по собі.

Злякавшись різкої зміни його настрою, Олеся покірно повернулася, але продовжила обережно відступати назад.

— Випий трохи, — наказав Захар, простягаючи їй витончений келих на високій ніжці, наповнений вином. Другий келих він тримав у іншій руці. — Випий, хай тебе грім вдарить! — підвищив він голос. Але тут же, схаменувшись, додав уже значно м’якше:

— Це допоможе тобі розслабитися.

— З якого дива я маю розслаблятися? — не менш грубо відказала Олеся.

Попри вперто задерте підборіддя й обурливий тон, у легкому тремтінні її голосу Захар почув нотки страху, і його гнів та роздратування миттєво розтанули. За останні двадцять чотири години їхнього протистояння Олеся проявила стільки мужності й непохитної сили духу, що він мимоволі почав вірити: його не так уже й бояться.

Але тепер, придивившись уважніше, він помітив і синюваті кола під очима, і надмірну блідість. Лише зараз він до кінця усвідомив, через які випробування їй довелося пройти завдяки йому.

І ще він подумав про те, що перед ним просто неймовірна дівчина. Таке поєднання гостроти розуму, доброти й мужності — справді рідкісна суміш.

— Я лише попросив тебе розслабитися… — Захар трохи збавив оберти й винувато усміхнувся.

Остаточно збита з пантелику тією дивною ніжністю, що прозвучала в його голосі, Олеся розгублено відпила ковток вина. Швидше для того, щоб виграти кілька секунд і спробувати розібратися в хаосі власних почуттів.

Чоловік стояв усього за пів метра від неї, і його широкі плечі закривали пів кімнати. Олеся несподівано подумала, що поки вона спала, він, мабуть, устиг прийняти душ, поголитися й переодягтися, і тепер, у чорному светрі й таких самих штанах, Захар Рубіжний був значно привабливіший за будь-якого героя з її улюблених фільмів.

Спершись долонею об стіну біля її плеча, він знову заговорив, і в його глибокому, оксамитовому голосі звучала та сама дивна, незрозуміла ніжність:

— Мені дуже шкода, Лесю, що через мене ти опинилася в такій неприємній ситуації. Тебе, напевно, вдома чекають люблячі батьки, хороший хлопець твого кола, з яким у вас все чистенько й по любові. І ти, напевно, звикла отримувати величезні букети щонайменше раз на тиждень.

Ти дуже добра й ніжна дівчинка, а я та мразота, яка скористалася твоєю добротою. Але я не хочу, щоб ти мене боялася, гаразд? У мене немає рожевих поні за спиною, але я й не таке чудовисько, яким ти, напевно, мене зараз уявляєш.

Із величезним зусиллям відірвавши погляд від його обличчя, Олеся втупилась у багряне вино у власному келиху. Вона вже здогадувалася, що саме їй тепер доведеться почути, і боялася, що в такому дивному, напіврозслабленому стані справді повірить цій брехні.

— Подивися на мене, Лесю.

З дивною сумішшю страху і надії Олеся підвела голову й зустріла прямий, твердий погляд бурштинових очей.

— У мене є певне військове минуле. Під час останньої операції нас підставили, списали в могилу, навіть не розбирались. Я сам не знаю як, але вижив. І тоді на мене повісили всіх собак. Але я хочу, щоб ти знала — я не підставляв свою команду. Я б сам за них здох. Кожен із них був мені братом.

Мене засудили, щоб прикрити дупи нашим генералам. Мені би дуже хотілося, щоб ти повірила хоча б у ймовірність того, що я кажу правду.

На мить обличчя Захара перекосив такий біль і відчай, що Олеся було вже хотіла його пригорнути.

Дівчина відчайдушно опиралася все більшому сумніву щодо його винуватості, але раптом перед внутрішнім поглядом спливла сцена на мосту. Замість того щоб насильно втримати її в машині, він не просто відпустив, а ще й дав теплі ковдри на випадок, якщо міст таки не витримає й завалиться в крижану, бурхливу гірську річку.

Глибокий, красивий, хвилюючий голос продовжував:

— Зрозумій, для мене це перша нормальна ніч за останні кілька років… а якщо поліція вийде на мій слід, то, можливо, й остання в житті. Мені би дуже хотілося, щоб ти допомогла мені максимально наповнити її.

І раптом Олесі захотілося поступитися.

По-перше, вона все ще відчувала себе страшенно втомленою і була просто не здатна продовжувати їхню безкінечну словесну дуель.

По-друге, вона вмирала з голоду.

А по-третє, вона смертельно втомилася від постійного страху й більше не хотіла боятися.

— Що ти маєш на увазі під словом «наповнити»? — обережно спитала.

— Розмову, — пролунала несподівана відповідь. — За останні роки я встиг забути, яке це задоволення — невимушено спілкуватися з розумною жінкою.

Правда, я встиг забути й про те, що таке нормальна їжа, камін, місячне світло, яке ллється крізь вікна без ґрат, хороша музика й гарненькі пані, — сказав він і, усміхнувшись, додав, причому в його голосі з’явилися м’які, улесливі нотки:

— Якщо ти погодишся на перемир’я, я згоден узяти на себе роль кухаря.

Після того, як він цілком недвозначно назвав її гарненькою жінкою, Олеся трохи засумнівалася, але потім вирішила, що це був просто нічим не зобов’язуючий, але щирий комплімент.

Зрештою, їй пропонували провести вечір у спокої, забувши хоч на трохи про страх, а її змученим нервам це було просто необхідно.

Та й що може статися, якщо вона погодиться виконати його прохання? Принаймні шкоди це вже точно нікому не завдасть. Особливо якщо він і справді невинуватий.

— Отже, готувати будеш ти? — почала вона жартівливий торг.

Зрозумівши, що Олеся готова погодитися, Захар кивнув, і його суворе обличчя осяяла білозуба усмішка, від якої з її пульсом почали коїтися якісь дивні речі.

— Добре, — сказала вона й, попри ухвалене рішення триматися відсторонено, у відповідь теж не змогла стримати усмішки, — але за умови, що прибирати зі столу й мити посуд теж будеш ти.

Захар ледь стримав сміх і з геть серйозним виглядом кивнув ще раз:

— Це, звісно, дуже жорстка умова, але я згоден. Сядь кудись, поки я закінчу готувати вечерю.

Олеся слухняно вмостилася на одному з високих шкіряних табуретів біля стійки, що відділяла кухню від вітальні.

— Розкажи мені про себе, — попросив Захар, дістаючи з духової шафи печену картоплю.

Олеся зробила ще ковток вина для хоробрості.

— А що ти хочеш дізнатися?

— Ну, для початку щось найбуденніше, — відповів він, не відриваючись від справи. — Ти сказала, що не заміжня. Ти розлучена?

Олеся заперечно похитала головою:

— Я ніколи не була заміжня.

— Заручена?

— М-м… з Віктором ми обговорювали таку можливість.

— А що тут обговорювати?

Поперхнувшись вином, Олеся придушила нервовий смішок і сказала:

— Мені здається, це питання навряд чи належить до розряду «найзагальніших».

— Можливо, ти маєш рацію, — широко всміхнувся Захар. — То що ж затримує ваше весілля?

На свій великий подив, Олеся відчула, як червоніє. Її збентеження відверто забавляло Захара. Але відповіла вона спокійно й розважливо:

— Ми хочемо остаточно переконатися в тому, що підходимо одне одному. Що наші цілі й погляди на життя збігаються.

— Судячи з усього, ви просто тягнете час. Ти живеш із ним?

— Поки що ні, — обурено відказала Олеся й помітила, як її співрозмовник ледь підвів брови, ніби почув щось дуже кумедне.

— Ти живеш із якоюсь подругою?

— Ні, я живу сама.

— Отже, тебе ніхто не шукає, ніхто не переймається тим, що ти затримуєшся? — констатував Захар, підливаючи їй вина.

— Я впевнена, що шукають і дуже хвилюються. Причому багато хто.

— Ну хто, наприклад?

— Наприклад, мої батьки. На цю годину вони вже напевно божеволіють і обдзвонюють усіх, кого тільки можуть, розпитуючи про мене. Причому перша людина, якій вони зателефонують, буде мій брат Женя. Крім того, мене шукає старший брат Мишко. Адже я поїхала на його машині. Можеш не сумніватися: зараз уже всіх поставили на вуха.

— Твій брат Мишко — це той, що будівельник?

— Ні, — насмішкувато відповіла Олеся. Тепер настала її черга розважатися. — Це той, що поліцейський.

Його бурхлива реакція медом огорнула її серце.

— Поліцейський?! — Захар зробив великий ковток вина й саркастично поцікавився:

— А твій батько, припускаю, суддя?

— Ні, він столяр.

— Із-поміж усіх жінок України, — з похмурим гумором продовжив Захар, — я ухитрився викрасти сестру поліцейського. Уявляю, який шум підніметься по телебаченню, коли дізнаються, хто ти така.

Приємне відчуття того, що тепер і йому доведеться хоч трохи понервувати, п’янило більше, ніж вино. Кивнувши, вона радісно підтримала:

— Усі законослухняні громадяни полюватимуть на тебе з рушницями й собаками.

Потягнувшись до пляшки, Захар долив собі рештки вина й осушив келих одним ковтком.

— Це дуже обнадійливо, — похмуро сказав він.

Але почуття власного тріумфу дуже швидко розвіялося, витіснене жалем за зниклою легкою веселістю, з якої починалася їхня розмова. І Олеся судомно намагалася вигадати щось, що могло б повернути той настрій, але нічого кращого за питання:

— А що в нас на вечерю?

Це питання перервало не надто радісні роздуми Захара, і він знову повернувся до плити.

— Нічого особливого, — відповів він Олесі. — З мене кухар так собі.

Щоб хоч чимось зайняти себе, доки він закінчував вечерю, вона стала розглядати його широкі плечі й спину, обтягнуті чорним светром. Вони були спокусливо міцними.

В’язниця.

Олеся десь читала, що туди справді потрапляє дуже багато невинних людей, і раптом відчула, що їй страшенно хочеться, аби Захар Рубіжний виявився саме з таких.

Не озираючись, він сказав:

— Сядь на диван. Я все принесу туди.

Олеся кивнула й злізла з табурета, відзначивши, що другий келих вина явно подіяв: вона надто розслабилася. Захар ішов за нею з тарілками в руках.

Вона сіла на диван, і він поставив на журнальний столик дві тарілки: на одній лежав соковитий, апетитний стейк і рум’яна печена картоплина.

Натомість на тарілці, яку він поставив перед нею, сумно красувалася лише неохайно висипана з консервної бляшанки купка тунця. І все. Жодних овочів, жодної зелені.

Після всіх гастрономічних очікувань ця неапетитна гірка здалася прямою образою. Дівчина гнівно зиркнула на Захара.

— Хіба не це ти хотіла? — невинно поцікавився він. — Чи, може, віддаси перевагу стейку? Я про всяк випадок приготував два.

Ця хлоп’яча витівка, заразлива усмішка й сміливі очі змусили Олесю щиро розсміятися.

— Знаєш що, — Олеся намагалася говорити якомога серйозніше, попри жваві іскри в очах, — я ще можу пробачити тобі викрадення й залякування. Але пропонувати мені тунця, коли сам збираєшся їсти стейк, — це вже занадто.

Захар помітив, як засвітилися її очі й пом’якшав голос, коли вона говорила про свою сім’ю. Стараючись за будь-яку ціну не дати їй замовкнути, він поставив наступне запитання:

— А що ти робила в місті того дня, коли ми зустрілися?

— Я поїхала туди до спонсора щодо проєкту фінансування моїх підопічних — жінок, які страждали від домашнього насильства. Спонсор достатньо впливовий, щоб просунути мій проєкт, і я змогла б отримати гроші на освітній курс для моїх дівчат.

— Тобі це вдалося?

— Так, підписана угода вже в мене.

— А чому ти взагалі вирішила почати такий проєкт? — наполегливо розпитував Захар. Йому чомусь страшенно не хотілося, щоб вона замовкала. Поставивши останнє питання, він зрозумів, що нарешті знайшов правильну тему.

Олеся всміхнулася своєю фантастичною усмішкою й охоче відповіла:

— Я люблю дітей і не можу дивитися, як через помилки батьків вони можуть лишитися без дому. Тільки через те, що мама не має достатньо впевненості в собі, щоб почати свій шлях самостійно.

— Я знову бачу іскри надії на майбутнє в очах цих жінок, які були абсолютно згаслими, коли нам нарешті вдалося вирвати їх з-під гніту тиранії. Вони повірили мені й довірилися. І я відчуваю гордість за їхню сміливість і відповідальність — довести обіцяне щасливе майбутнє до кінця.