Раді Вас бачити!

Олеся

Варто казати, що після сцени на АЗС Захар не дав Олесі жодного шансу здійснити ні другу, ні третю спробу?

***

Їхали довго. Захар напружений, і це відчувалося: обидва розуміли, що їх у будь-яку мить можуть зупинити або почати переслідувати. Вони наче рухалися над прірвою по тонкій волосині, яка могла обірватися в будь-яку секунду. Небо починало світлішати, а викрадач підказував, як безпечніше об’їхати той чи інший населений пункт.

Ще один привід хвилюватися — раптом не вистачить бензину? Ця машина, напевно, «жере» чимало.

— А я тобі кажу, що ми заблукали! Що це за ведмежий кут? Невже ти думаєш, що комусь могло спасти на думку будувати тут будинок? — нервувала Олеся, напружено вдивляючись у навколишній ландшафт, частково схований за сніговою завісою. Вони давно звернули з шосе й тепер їхали вгору вузенькою ґрунтовою дорогою, повною таких крутих поворотів, що навіть улітку вона б сто разів подумала, перш ніж ризикнути.

А зараз, коли колеса ковзали по крижаній землі, а через сніг неможливо було щось розгледіти далі кількох метрів,— це було просто самогубство. Здавалося, що гірше бути не може. Але варто Олесі було так подумати, як вони звернули на звивисту дорогу настільки вузьку, що кудлаті лапи ялин торкалися машини з обох боків, неохоче пропускаючи її вперед.

— Я знаю, що ти дуже втомилася, — сказав її пасажир. — Якби я міг бути до кінця впевненим, що ти не спробуєш вискочити з машини на ходу, я б обов’язково змінив тебе за кермом.

Проігнорувавши його репліку, вона тремтливо зіщулилася:

— Судячи з карти й письмових вказівок, ми їдемо правильно, але там не було ані слова про те, що нам доведеться дертися на майже прямовисну гору! Це ж усього лише машина, а не літак чи всюдихід!

Захар простягнув їй залишки кави, яку Олеся так передбачливо взяла ще на початку подорожі.

Взявши напій, Олеся вирішила більше нічого не говорити. За будь-яких інших обставин вона навряд чи втрималася б від захоплених вигуків щодо навколишньої величної природи, але тепер це було недоречно. Головне — змусити машину, попри сильнішу заметіль, рухатися у потрібному напрямку. Коли двадцять хвилин тому вони нарешті звернули на більш-менш пристойну дорогу, Олеся зрозуміла, що довгоочікувана мета їхньої подорожі близько.

— Сподіваюся, люди, які дали тобі цю карту, знали, що роблять, — сказала вона.

— Справді? — у відповідь пролунав насмішкуватий голос. — А я-то думав, що ти сподіваєшся на те, що ми заблукали.

Захар відверто розважався, і це остаточно розлютило Олесю.

— Я б зовсім не заперечувала проти того, щоб ти заблукав, але зовсім не хочу заблукати разом із тобою! Уже майже добу я їду якимись абсолютно неможливими дорогами! Я втомилася і… — вона урвалася, насправді перелякавшись при вигляді хиткого дерев’яного містка, який їм доведеться переїхати. Два дні тому була відлига, і те, що колись було маленьким струмочком, перетворилося на доволі бурхливу річку. — Ти впевнений, що ним можна переправитися? Вода в річці сильно піднялася і…

— Боюся, що в нас немає вибору. — У голосі Захара вчувалася тривога, і Олеся відчула, як її огортає панічний страх. Рішуче загальмувавши, вона заявила:

— Я ні за що не поїду через цей клятий місток.

Захар розумів, що зайшов надто далеко, щоби тепер повертати назад. До того ж їхати зворотною дорогою по засніженому серпантину було ще небезпечніше, ніж рухатися вперед. Тим паче, що під’їзди до будинку явно нещодавно розчищали. Наче Матвій здогадався, навіщо Захару знадобився докладний опис дороги до гірського будиночка, і зробив усе можливе, щоб полегшити йому шлях.

Хоча, безперечно, місток виглядав дуже підозріло. По бурхливій гірській річці пропливали вирвані з корінням дерева, і цілком можливо, що вони розхитали й без того ненадійну конструкцію.

— Вилазь! — раптом наказав Захар.

— Вилазити? Та я замерзну за кілька годин! Чи це входило у твої плани? Довезти себе майже до цілі, а мене залишити помирати в кучугурі?

Ці слова зробили те, чого не могли добитися всі її нескінченні дошкульні репліки — вони нарешті вивели Захара з рівноваги. З ледь прихованою люттю, крижаним голосом він наказав:

— Ти що, оглухла?! Я сказав — висовуй свою кляту тушку з машини! — І додав:

— Я переведу машину через річку. Якщо місток витримає, ти перейдеш пішки й приєднаєшся до мене на іншому боці.

Олеся не стала чекати повторення наказу. Смикнувши светр, вона вибралася назовні, але замість полегшення відчула цілком недоречне у такій ситуації почуття — їй стало соромно за власний страх, і вона по-справжньому злякалася за Рубіжного.

— Якщо міст не витримає, постарайся знайти брід, — сказав він, простягаючи їй пальто і два пледи. — На цій горі є будинок, у якому є телефон, їжа і все необхідне. Ти зможеш перечекати там заметіль і покликати на допомогу.

Спокій, з яким він промовив «якщо міст не витримає», приголомшив Олесю. Вона зрозуміла, що Захар Рубіжний анітрохи не цінує власного життя. Адже якщо міст упаде, він разом із важкою машиною піде на дно без жодного шансу на порятунок.

Притримавши дверцята, вона сказала:

— Якщо щось подібне станеться, я кину тобі мотузку або якусь гілку, щоб допомогти вибратися.

Двері зачинилися, і, судомно притискаючи до грудей ковдри й пальто, Олеся спостерігала, як, трохи пробуксувавши, «Santa Fe» рушив уперед.

Затаївши подих і бурмочучи прокльони на адресу цього впертюха, вона йшла слідом. Кинувши переляканий погляд на бурхливу свинцеву воду річки, Олеся спробувала визначити її глибину. Але коли майже триметрова жердина вислизнула в неї з рук, так і не діставши дна, страх переріс у справжній панічний жах.

— Стій! — закричала вона, намагаючись перекричати завивання вітру. — Ми ж можемо залишити машину на цьому березі й піти далі пішки!

Але навіть якщо він і почув її крик, то не звернув на нього жодної уваги. Натужно ревучи мотором, машина продовжувала просуватися вперед. Міст загрозливо заскрипів, і Олеся відчайдушно закричала:

— Не треба! Зупинись! Міст не витримає! Вилазь! Негайно вилазь із машини…

Але було вже запізно. Розсікаючи бампером сніг і час від часу пробуксовуючи, її «звір» уже повільно повз по дерев’яному настилу. Міцна, маневрена машина робила свою справу.

Пригорнувши ковдри до грудей і не помічаючи скаженої заметілі навколо, Олеся, затамувавши подих, стояла й спостерігала за тим, чого не могла запобігти, як ніколи гостро відчуваючи власну безпорадність.

Лише коли машина разом зі своїм божевільним водієм торкнулася протилежного берега, вона змогла перевести подих. І одразу ж її охопив новий напад люті. Цій людині знову вдалося налякати її до смерті! Тому коли Олеся благополучно перейшла на інший берег і залізла в машину, від її попереднього настрою не лишилося й сліду.

— Гадаю, вдалося, — обережно посміхнувшись, сказав Захар.

— Не тіш себе ілюзіями, тепер у мене є шанс поховати тебе особисто, — єхидно прокоментувала вона, метнувши в нього нищівний погляд.

Кілька хвилин потому, коли вони минули черговий поворот. На великій галявині, оточеній величними соснами, стояв розкішний будинок, зведений із каменю та натурального кедра, з великими заскленими терасами.

Олеся не змогла стримати здивованого вигуку:

— Але хто міг побудувати тут таке диво? Якийсь мільйонер-відлюдник?

— Людина, яка, судячи з усього, високо цінує власне усамітнення.

— А власник цього будинку знає, що ти збираєшся використовувати його як укриття?

— Ти ставиш забагато запитань, — сказав Захар, під’їжджаючи до дому й виходячи з машини. — Але на останнє можу відповісти — ні, не знає. — Відчинивши дверцята з її боку, він простягнув руку: — Виходь.

— Це ще навіщо? — спалахнула Олеся й глибше втиснулася в сидіння. — Ти ж обіцяв, що як тільки ми дістанемося місця, я зможу бути вільною.

— Я збрехав.

— Знаєш, а я навіть не здивована. Це була б катастрофа, якби ти раптом виявився порядною людиною.

Увесь день вона намагалася відігнати від себе думку, яку їй підказував елементарний здоровий глузд: він збирається тримати її поруч якомога довше. Бо що швидше вона опиниться на волі, то швидше влада дізнається про його схованку. І це точно не входило в інтереси Рубіжного.

— Олеся, — спокійно вимовив Захар, — не варто ускладнювати й без того складну ситуацію. Тобі доведеться провести тут кілька днів. Повір, це не найгірше місце на землі.

Він висмикнув ключі із замка запалювання й рушив до будинку.

Кілька секунд Олеся сиділа нерухомо, ковтаючи сльози безсилля й злості — на ситуацію, на себе. Потім таки відчинила дверцята, вибралася з машини й пішла за ним.

Холод пронизував до кісток. Вітер різав щоки, заметіль кидала в обличчя крижані голки. Вона йшла слідом, намагаючись ступати точно в глибокі сліди, які залишив Рубіжний. І з кожним кроком, розмазуючи сльози відчаю по щоках, сміялася з себе — такої жалюгідної. Ти ж хотіла пригод? Ось вони, отримуй-розпишися!

Масивні вхідні двері були зачинені. Захар натиснув на ручку сильніше. Двері не піддавалися.

— І… і що теп-п-пер? — спитала Олеся, відчуваючи, як у неї починають цокотіти зуби. — Що т-ти зб-збираєшся р-робити?

Насмішливо глянувши на неї, він відповів питанням на питання:

— Ти коли-небудь займалася мережевим маркетингом? — побачивши в її очах повне нерозуміння, уточнив — Ну, Оріфлейм там чи продаж пральних засобів? Вони ж вчать, як потрапити до клієнта в дім навіть без його згоди?

— Ха-Ха…Розумний, значить?! Ні, — огризнулася Олеся. — Ти ж злочинець, а не я.

— Абсолютно вірно, але ти забуваєш, що засудили мене за вбивство, а не за крадіжку зі зламом.

Олеся з подивом спостерігала, як він обмацує руками всі виступи та сходинки ганку.

— Ти що, так знімаєш собі поганий настрій? — усе ще нічого не розуміючи, єхидно поцікавилася вона.

— Ні, пані, — тим самим тоном відказав Захар, прощупуючи черговий край сходинки, — я шукаю ключ.

— Жодна нормальна людина, яка може дозволити собі побудувати такий дім і прокласти до нього дорогу від самого підніжжя гори, не сховає ключ під килимком! Ти даремно витрачаєш час.

— Боже, яка ж ти занудна! — роздратовано відповів Захар, не припиняючи пошуків.

— Занудна?! — Олеся аж задихнулася від обурення. — Спершу ти крадеш мою машину, робиш мене заручницею, погрожуєш убити, брешеш на кожному кроці, а потім ще маєш нахабство критикувати мій характер?!

Її гнівну тираду перервали. Захар нарешті витяг із чергової купи снігу матово блискучий предмет, у якому Олеся одразу впізнала ключ. Відчинивши замок, він із перебільшеною люб’язністю розчахнув перед нею двері й уклонився жартівливим поклоном:

— Гадаю, ми вже обоє погодились, що стосовно тебе я порушив усі можливі правила, тож не варто розвивати цю тему. Чому б тобі замість цього не увійти в дім і трохи не освоїтися? А я поки дістану з машини наші речі. Постарайся розслабитися, — додав він. — Відпочивай. Насолоджуйся краєвидом. Уяви, що ти у відпустці.

Відповіддю йому був черговий лютий погляд:

— У відпустці?! Я — заручниця, і не надійся, що хоч на хвилину я про це забуду!

Проігнорувавши гримасу безкінечного страждання на обличчі Захара, Олеся гордо підняла голову і ввійшла до будинку.

Здавалося б проста, але розкішний інтер’єр цього гірського притулку коштував його власнику цілого статку. Із велетенської центральної кімнати шестикутної форми три двері вели у спальні. Височенний дерев’яний звід тримали балки з грубо тесаного кедра, а гвинтові сходи вели на антресолі, заставлену книжковими шафами. Через чотири засклені стіни відкривався неймовірний вид на гори.

Олеся мимоволі подумала, який же тут має бути краєвид у ясний сонячний день.

У будь-який інший час вона була б зачарована й заінтригована цим незвичайним, неймовірно красивим домом — подібного вона в житті ще не бачила. Але зараз вона була настільки виснажена й голодна, що лише одним оком оглянула все це багатство й пішла на кухню.

Шлунок обурено забурчав. Вона обережно відчинила одну зі шафок і, на своє велике полегшення, знайшла цілий склад консервів. Вирішивши швиденько зробити сендвіч і піти спати, Олеся несміливо потяглася за банкою тунця, але в цей момент відчинилися двері чорного ходу — й увійшов Захар.

— Можу я сподіватися, — спитав він, обтрушуючись від снігу, — що, крім усього іншого, маю справу ще й із гарною господинею?

— Ти хочеш спитати, чи вмію я готувати?

— Саме так.

— Не для тебе. — З цими словами Олеся поставила банку назад і зачинила дверцята шафки. Шлунок обурено забурчав.

— Господи, треба ж бути таким стервом! — потерши закоцюблі руки, Захар підійшов до термостата й увімкнув його на повну, потім попрямував до холодильника й відкрив морозильну камеру.

Крадькома зазирнувши через його плече, Олеся побачила гори відбивних, якісь дивні пакети й безліч коробок із овочами. Коли Захар потягнувся за шматком курячого філе, Олеся відчула, як у неї почалося рясне слиновиділення. Але втома взяла гору. Виснажлива дорога й нещадна напруга зробили своє. Опинившись нарешті в теплому домі, вона зрозуміла, що гарячий душ і міцний сон потрібні набагато більше, ніж їжа.

— Я дуже хочу спати, — втомлено сказала вона, уже не намагаючись удавати спокійну та впевнену. — Де я можу лягти?

Поглянувши на її бліде обличчя та втомлені очі, Захар зрозумів, що вона справді тримається з останніх сил.

— Спальні там, — кивнув він і пішов уперед, показуючи дорогу.

Велика кімната з каміном і прилеглою ванною вразили Олесю.

Захар перевірив замки на дверях ванної й спальні й тільки тоді зайшов за нею.

— Послухай, — сказав він, утримавши її за руку, коли вона нахилилася по сумку, — перш ніж ти підеш спати, нам треба прояснити дещо. По-перше, ще раз нагадую: ми в абсолютно відлюдному місці. На багато кілометрів навколо — жодної душі. Ключі від машини в мене, а тому якщо ти захочеш утекти, то тільки пішки. Боюся, якщо ти таки на це зважишся, то замерзнеш у найближчому заметі задовго до того, як дійдеш до шосе.

І ще одне: ти можеш і далі залишатися конченим стервом, але характер є і в мене. Тоді твій «приємний» відпочинок може завершитися набагато раніше.

Вловила?

Олеся марно намагалася висмикнути руку, Захар тримав міцно.

— Я не така вже й ідіотка.

— Ось і чудово. А значить, ти розумієш: доки між нами мир, ти можеш абсолютно вільно пересуватися по будинку…

— Пересуватися? Може, дзвіночок на шию повісиш?

На мить, піддавшись емоціям, Захар зробив кілька кроків до неї, примушуючи дівчину притиснутися спиною до стіни. Уже відкрив рот, щоб висловитися… аж раптом забув, що хотів сказати, зустрівшись із її поглядом — поглядом загнаної істоти.

У Захара назбиралось до біса претензій, але жодну з них він не став озвучувати. Побачивши, як вона ледве стримує позіхання, чоловік розвернувся й вийшов.