Раді Вас бачити!

Олеся

Ніч — дивовижна пора доби. Вона стирає страшні картини руйнувань, глушить будь-які відгомони хаосу. Хмари трохи розвіялись, і сніг на якийсь час припинився. За склом автомобіля — непроглядна темрява, хоч місяць уже вийшов і зорі горять. У тінях ночі замети здаються безкрайніми пісчаними дюнами.

У салоні зависла напружена тиша. Ніхто не поспішав порушити її першим. Кожен думав про своє. Скільки вони вже їдуть? Годину? Дві? Рубіжний напружений. Вони проїжджають великий синій знак — межа нового великого міста.

— Ось ми й приїхали, — сказала Олеся, з полегшенням видихаючи в надії на швидке визволення.

— Бачу, — відказав Захар із якоюсь похмурою веселістю.

— Ну і?.. Де ви збираєтесь виходити?

— Їдьте далі.

— Далі? — Олеся була така розлючена, що голос зірвався на крик. — Послухайте, ви що, справді думаєте, що я повезу вас до тієї  халупи в горах? Я не збираюся цього робити!

Отже, Захар отримав підтвердження своїм здогадкам — вона точно знала, куди він прямує.

— Я не поїду далі! — істерично причитала Олеся, не здогадуючись, що щойно сама підписала собі вирок. — Я не буду цього робити!

— Можете, Олеся. І зробите, — його олімпійський спокій став останньою краплею, що переповнила чашу терпіння.

— Ідіть до біса! — закричала вона й різко повернула кермо праворуч, але Захар устиг смикнути ручник і перехопити кермо, перш ніж машина перевернулася. — Заберіть авто й залиште мене в спокої. Я нікому не скажу, що бачила вас. Нікому не розповім, куди ви їдете. Чесне слово!

Захара дуже дратувала ситуація з цією істеричкою. Проте виплескувати свою лють на неї було б занадто. Треба було якось заспокоїти її, а заразом і себе. Як би йому не хотілося відправити її до біса й насолодитися першим вільним подихом на самоті, зараз це було вже неможливо.

— У кіно, — почав Захар наче жартома, зиркнувши через плече на машини, що пролітали повз, — люди теж зазвичай кажуть саме так. Ви ж знаєте, чим це закінчується? Вірити таким обіцянкам можуть тільки ідіоти.

— Але ми ж не в кіно!

— Тобто ви погоджуєтесь, що такі обіцянки — повна маячня? — усміхнувся Захар. — Ви ж не настільки наївна, Олеся, визнайте.

Приголомшена тим, що цей чоловік, схоже, збирався її підколювати жартами, наче вони друзі, Олеся лише блиснула в нього розлюченим поглядом. Вона, звісно, розуміла, що він має рацію, але визнавати цього не хотіла.

— Ви ж не сподіваєтесь, що я повірю, — тим часом продовжив Захар, трохи пом’якшивши тон, — ніби ви будете так вдячні мені за те, що я вас викрав і забрав вашу машину, що справді дотримаєтесь обіцянки, даної мені під прицілом пістолета? Я тверезо оцінюю, що зараз ви бачите в мені чудовисько, але не вважайте мене ідіотом.

— А ви сподіваєтесь, що я спокійно вестиму з вами філософські бесіди, коли моє життя висить на волосині?! — вибухнула Олеся.

— Я розумію, що ви налякані, але помиляєтесь. Вам абсолютно нічого не загрожує, якщо, звісно, не будете самі шукати собі неприємностей.

Олеся не знала, що подіяло на неї сильніше — крайня втома чи низький, м’який тембр його голосу, але спіймала себе на тому, що майже повірила.

— Я не хочу заподіяти вам шкоди, — бачачи, що дівчина задумалась над його словами, продовжив Захар, — і ви у цілковитій безпеці, доки не зробите нічого, що приверне до мене зайву увагу або насторожить поліцію.

— А якщо зроблю, — перебила його Олеся, стряхнувши тимчасове марення, — ви мені вистрелите в голову зі свого пістолета?! Дякую, пане Рубіжний. Ви мене дуже заспокоїли.

Захар, з останніх сил стримуючи роздратування, терпляче пояснив:

— Якщо поліція вийде на мій слід, їм доведеться мене вбити, бо живим я не здамся. А знаючи, як працює наша поліція, можна майже напевне сказати, що вас поранять або навіть уб’ють у перестрілці. Мені б цього не хотілося. Це вам ясно?

Роздратована на себе за те, що мимохіть довіряє словам «безжального покидька», Олеся відвернулась і вп’ялася поглядом у темряву за вікном.

Зрозумівши, що розмова скінчилась і вперта супутниця більше не збирається дивитися на нього, Захар сухо додав:

— Припиніть удавати ображену й рушайте далі.

Уловивши зміну в його голосі, Олеся збагнула, як нерозумно з її боку було ігнорувати його спроби до примирення. Лише тепер вона зрозуміла, що єдиний правильний хід — змусити його повірити, ніби вона погодилась допомагати. Дивлячись на сніжинки, що танцювали у світлі фар, вона поступово заспокоїлась. Тепер думала лише про те, як вирватися з цієї халепи. Судячи з усього, Рубіжний не збирався її відпускати. Зірвати його плани й утекти стало для Олесі не лише необхідністю, а й своєрідним викликом. Для цього треба було повернути ясність думки й позбутися страху та гніву. Вона мала взяти себе в руки!

Урешті-решт її важко було назвати тепличною квіткою. Період з десяти до чотирнадцяти років життя вона провела на вулицях і чудово там давала собі раду. Закусивши нижню губу, Олеся спробувала подивитися на ситуацію збоку, ніби це сюжет одного з детективів, які вона так любила. Їй завжди здавалось, що героїні більшості з них поводяться безглуздо — як вона сама кілька хвилин тому, навмисно дратуючи озброєного злочинця. Розумна героїня діяла б інакше: хитрістю змусила б його втратити пильність. Їй треба будь-що попросити допомоги в людей. Якщо це вдасться — вона втече. А це чудовисько повернеться туди, де йому місце, — до в’язниці. Щоб досягти цього, потрібно зробити вигляд, що весь цей кошмар — лише цікава пригода. Може, навіть переконати Рубіжного, що вона на його боці. Гра вартувала зусиль.

Попри сумніви у власних акторських здібностях, Олеся раптом відчула спокійну впевненість. Страхи розвіялись, розум працював чітко. Витримавши паузу, щоб її раптова «капітуляція» не видалась підозрілою, вона глибоко вдихнула й заговорила, намагаючись, щоб у голосі чулося каяття:

— Пане Рубіжний, — почала Олеся, відриваючи погляд від дороги й намагаючись усміхнутися, — повірте, я вдячна вам за турботу про мою безпеку. Я зовсім не хотіла вас образити. Просто була налякана, ось і все.

— А тепер ви вже не налякана? — із насмішкою запитав Захар.

— Ні-ні, — поспішила запевнити його Олеся, — звісно, налякана, але вже не так сильно.

— Можу поцікавитися причинами такої раптової метаморфози? Про що ви думали весь цей час, поки мовчали?

— Про книжку, — відповіла вона, обравши найбезпечніший варіант. — Про детектив.

— Про ту, що колись читали? Чи про ту, яку збираєтесь написати?...

***

Отримавши невеличку, але таку потрібну перемогу, Олеся пильно вдивлялась у дорожні знаки, щоб не проґавити вивіску якоїсь придорожнього ресторану, де можна було б здійснити задум. Коли нарешті побачила те, що шукала, серце закалатало швидше.

— Розумію, ви мені не довіряєте, — сказала вона, обережно підводячи до майбутнього прохання, — але я помираю з голоду. Якраз і знак попереду — «Від пуза». Ми могли б узяти щось перекусити й поїсти в машині?

І подивилася на супутника благально, самим невинним поглядом, на який була тільки здатна. Захар глянув на годинник, і Олеся зрозуміла, що зараз пролунає відмова, тому поспішила додати:

— Мені обов’язково треба їсти кожні три години, бо… — вона трохи зам’ялася, шукаючи правдоподібну причину, — бо маю виразку шлунка! Якщо не поїм, починається запаморочення, нудота і…

— Гаразд, зупинимось там.

Поряд із рестораном були дві великі парковки для машин і дитячий майданчик. Олеся була натхненно схвильована, але вже вкотре на межі нервового зриву. Заїхала на парковку. Попри негоду, там стояло кілька автівок, і вона помітила, що всередині вечеряють родини.

— Ми встигли якраз вчасно, — сказала вона, — у мене вже паморочиться в голові, і навряд чи я могла б керувати далі.

Проігнорувавши скептичний вираз обличчя сусіда, вона заглушила двигун, вискочила з машини й не втрималася від стогону насолоди, знову відчувши під ногами тверду землю.

Зайшовши разом до будівлі, Захар прихопив її за руку, притягнув ближче, наче вони були милою парочкою, і прошепотів їй на вухо:

— Тільки не роби дурниць. — Потім довго й пильно дивився їй у вічі, закарбовуючи сказане.

Дівчина кивнула, показуючи, що зрозуміла його, й попросилась відлучитися до вбиральні.

«Боже, коли все це закінчиться? Як же я хочу додому!»

Зачиняючи за собою двері тісного приміщення, Олеся тильною стороною долоні вже стирала сльози жалю до себе. Вона не змогла стримати емоції, коли бачила, як інші люди спокійно вечеряють поруч. Вона вмилася й втупилась поглядом на себе у дзеркало.

Звідти на неї дивилася розпатлана, бліда поганка з гарячковим, змученим поглядом і червоними очима.

Взявши себе в руки, Олеся витерла обличчя й долоні паперовими рушниками. Почала ретельно нишпорити по полицях і прихованих шафках.

«Тут десь має бути клаптик паперу й огризок олівця чи ручка».

***

— Що ви будете замовляти? — спитала вона в Захара.

Ще до арешту він би за жодних умов не зупинився у такій забігайлівці, навіть якби помирав від голоду. Принаймні, коли це було не у відрядженні. Але тепер сама думка про розігріті м’ясні напівфабрикати викликала у нього бурхливе слиновиділення.

«Оце і є воля», — подумав він, відповідаючи Олесі. На волі повітря здавалось чистішим, а їжа — смачнішою. Але ця ж свобода робила людину настороженою й підозрілою. У безтурботній усмішці його «заручниці» було щось таке, що йому дуже не подобалось. Вона виглядала щиро й приязно, але занадто вже швидко перевзулася із приреченої до страти вівці на добровільну союзницю.

Озвучивши суму, продавчиня на касі вказала, де можна буде забрати замовлення.

Захар потягнувся до кишені по гроші, але Олеся вперто похитала головою й потягнулась до своєї сумочки.

— Цього разу плачу я, — сказала, не відводячи погляду. — Я пригощаю, і не сперечайтесь.

Поміркувавши, Захар все ж вийняв руку з кишені, але темні брови зійшлись на чолі, виражаючи відверту підозру:

— М… це дуже щедро з вашого боку.

— А я взагалі така. Усі кажуть, що я страшенно щедра, — лепетала Олеся перше, що спадало на думку, дістаючи велику купюру з загорнутим у неї папірцем. З труднощами витримуючи нервовий, пильний погляд Рубіжного, вона перевела увагу на дівчину-продавчиню. Та явно ледь трималася від утоми. Ім’я «Яна» на бейджику здавалося єдиним живим у її вигляді.

Над головою Яни висів телевізор, де саме крутили чергові новини чергових Вілларібо та Віллабаджо. Але увагу Олесі привернуло інше: у кутку екрана миготів блок «Розшукується…» — і зображення знайомого обличчя змусило сдавити болем скроні.

Тремтячими руками Олеся поклала купюру на пластикову поверхню й не зводила очей із дівчини за стійкою. Від цього сонного створіння з кучерявим хвостиком тепер залежало її життя. Їй здавалося, що все відбувається у сповільненій зйомці: ось дівчина розгортає купюру… маленький клаптик білого паперу падає на підлогу… Яна нахиляється, піднімає його… вирівнюється… дивиться просто на Олесю…

— Це ваше? — питає, простягаючи папірець, не потурбувавшись навіть глянути, що там написано.

— Не знаю, — відповідає Олеся, сподіваючись, що та прочитає записку, — може, й моє. А що там написано? — почала вона, але урвалася, ледь не скрикнувши від болю й жаху: його пальці впилися в лікоть, стискаючи з такою силою, що на шкірі точно залишаться синці. Він бачив. Бачив!

Тоді Олесі важко було описати свої почуття, але серед них явно переважав гнів. Вона подумала, що якби мала його силу, то сама б відлупцювала його й поховала у заметі.

— Не слухай її, Яночко, — тихо, майже ласкаво сказав Захар, схиляючись через Олесю й простягаючи руку, — це моя записка. Просто хотів пожартувати.

Дівчина мигцем глянула на папірець, але важко було зрозуміти, встигла вона щось прочитати чи ні.

— Тримайте, пане, — сказала вона, повертаючи записку Рубіжному.

Стискаючи зуби від досади, Олеся спостерігала, як він обдаровує дівчину найчарівнішою зі своїх фальшивих усмішок — і Яна аж зашарілась від задоволення.

— Ось ваше замовлення, — мовила вона, відраховуючи решту.

Олеся машинально потяглась за двома білими пакетами, її перелякане обличчя й благаючий погляд усе ще були направлені на дівчину: подзвони, повідом хоч комусь! Не дивлячись на Рубіжного, вона передала йому пакети. Руки тремтіли так, що мало не впустила кока-колу.

Олеся чекала будь-яких наслідків своєї невдалої спроби попросити допомоги, але все одно виявилась неготовою до тієї дикої люті, що прозвучала в його голосі:

— Скажена ідіотко! Ти що, намагаєшся зробити все, щоб тебе застрелили? Швидко — на стоянку! І усмішку на лице, щоб вона добре нас бачила. Вона дивиться!

Олеся покірно виконала наказ, відчуваючи, що не може глибоко вдихнути. Дихання стало частим, уривчастим.

— Їж, — продовжував наказувати Рубіжний, — і усміхайся. Усміхайся, чорт забирай, бо я за себе не ручаюсь…

І знову Олеся підкорилася. Вона слухняно жувала, зовсім не відчуваючи смаку, й з усіх сил намагалася заспокоїтись, аби знову мислити тверезо.

Тим часом обличчя Захара темнішало з кожною миттю. Він напружено косився на продавчиню і, стиснувши зуби, прошипів:

— Поцілуй мене. — Побачивши, що супутниця не реагує, додав: — Швидко цілуй! Вона тягнеться до телефону. Якщо вона подзвонить — я клянуся, ніхто звідси живим не вибереться!

Не дочекавшись реакції, Захар сам вп’явся у губи заціпенілої Олесі. Стиснувши щелепи, сіпаючи від злості жовна. Йому просто хотілося покарати її зараз. За те, що так бездумно поставила їхні життя під загрозу. Але від цього вчинку йому самому стало ще огидніше.

«Так не можна, Захаре. Ти маєш завжди тримати себе в руках, що б не сталося».

Відпустивши дівчину, він ще раз кинув погляд у бік каси й, полегшено видихнувши, повів Олесю надвір.

Просто щоб розірвати гнітючу тишу, дівчина спитала:

— М-м… мож-на м-мені взяти мою к-кока-колу?

Та коли спробувала простягнути руку за пакетом, його рука з неймовірною силою стисла її зап’ясток, наче ось-ось зламає кістки.

— Ви робите мені боляче! — зойкнула Олеся, відчуваючи, як страх знову накриває хвилею.

Рука Рубіжного стискалась ще дужче — і лише після цього він відпустив її.

Повернувшись до машини, вона відкинулася на сидіння, заплющила очі, потерла руку, намагаючись притлумити пульсуючий біль, і судомно ковтала сльози. Ще кілька хвилин тому, до того, як він навмисне заподіяв їй біль, вона переконувала себе, що перед нею не холоднокровний убивця, а просто людина, яку колись змололо обставинами.

Нерви Олесі були так натягнуті, що вона підскочила, коли зашелестів пакет із кока-колою.

— Бери, — різко кинув Рубіжний, простягаючи їй пакет.

Уникаючи його погляду, Олеся простягнула руку й узяла. Зосереджено дивлячись перед собою, вона гарячково думала. Єдиним способом вижити, не наражаючи на небезпеку інших, було дозволити йому поїхати на її машині — аби не залишити його без транспорту, але зі зброєю в руках. Це означало, що треба будь-що вийти з машини на людях.

Перша спроба провалилася, отже, тепер він насторожений. Чекає. Спостерігає. При другій спробі помилки бути не може. Олеся інстинктивно відчувала: третього шансу їй не дадуть. Принаймні більше не треба прикидатися дурепою і робити вигляд, що вона на його боці.

— Їдемо далі, — пролунав короткий наказ.

Не кажучи ні слова, Олеся завела двигун і виїхала зі стоянки.