Раді Вас бачити!

Олеся

Через деякий час, коли вони об’їхали затор, у темряві з’явилися вогні АЗС.

— Ви не могли б зупинитися? Мені потрібно зателефонувати. Це займе не більше кількох хвилин.

— Звичайно, — відповіла Олеся, а вже потім подумала, що це виглядає дивно — у наш час знайти людину без телефону. Вона зупинила «звіра» під ліхтарем, на парковці біля заправки. Дивлячись услід своєму попутнику, Олеся подумала, що сьогодні стемніло раніше, ніж зазвичай, заметіль не вщухає, а вітер незвичайно сильний, навіть для періоду розпалу зими. Вирішивши змінити об’ємне пальто на в’язаний светр, щоб було зручніше вести машину, Олеся увімкнула радіо в надії почути прогноз погоди й, вибравшись із салону, відкрила багажник.

Високими нотами закінчився відомий запальний трек, веселий радіоведучий почав щось жартувати про примхи долі.

Прислухаючись до радіо в очікуванні прогнозу, Олеся дістала зі своєї дорожньої сумки світло-коричневий светр, зняла пальто — і саме в цей момент помітила карту, що виглядала з речового мішка, який лежав на задньому сидінні. Оскільки GPS ловив уривками, вона вирішила уточнити маршрут за допомогою цієї карти. Дівчина глянула у бік вхідних дверей будівлі — нікого не побачивши, вирішила, що Анатолій не заперечуватиме. Вона дістала карту й розгорнула її. Через темряву й крижаний вітер, який виривав папір із рук, не одразу зрозуміла, що перед нею карта не країни, а певного регіону. Перевівши розгублений погляд на акуратно надруковані інструкції, вона прочитала:

«Через 300 кілометрів на захід по виїзді з міста буде перехрестя, якого немає на карті. Після нього слід уважно дивитися праворуч, щоб не пропустити вузьку ґрунтову дорогу, що веде в ліс, який починається приблизно за п’ятнадцять метрів від траси. Будинок розташований наприкінці цієї дороги, приблизно за тридцять кілометрів, і його не видно ані з траси, ані з гір».

Тепер Олеся була цілком збита з пантелику. Отже, він прямував не на роботу в якесь там невідоме містечко на півдні, а до конкретного дому десь у горах західного регіону?

У цей час радіоведучий закінчив рекламу й промовив:

— Через кілька хвилин ви почуєте останній прогноз синоптиків про снігову бурю, що насувається на наш регіон. Але перед цим — термінове повідомлення від поліції…

Та тепер Олеся майже не слухала його балачок. Дивлячись на високу постать чоловіка, якого було видно крізь скляні панорамні двері, вона раптом відчула, як по тілу поповз холодок. Чоловік усе ще стояв упівоберта, але тепер без окулярів, тримаючи їх у руці. Ніби відчувши її погляд, він обернувся — і побачив розгорнуту карту в руках Олесі. Зате й вона вперше змогла розгледіти його обличчя, чітко освітлене, без сонцезахисних окулярів.

— ...Сьогодні вдень, приблизно о четвертій годині, — говорив тим часом голос із радіо, — з тюрми втік особливо небезпечний ув’язнений Захар Рубіжний, засуджений за вбивство…

Паралізована жахом, Олеся дивилася на суворе, вольове обличчя.

І в ту ж мить чоловік вилетів із будівлі АЗС-маркету й побіг до неї.

— Ні! — закричала Олеся й, різко метнувшись до водійського місця, пірнула в салон, намагаючись заблокувати двері з протилежного боку, але запізнилася буквально на мить. Двері ледве не вирвали — і сильна рука схопила її за зап’ясток. З відчаєм, який породжує лише смертельний страх, вона вирвалася й вистрибнула з машини через інші двері. Болісно вдарившись стегном, Олеся все ж підвелася й побігла, ковзаючи по свіжому снігу й волаючи, сподіваючись, що хтось почує її крик про допомогу, хоча прекрасно розуміла — поблизу нікого немає. Вона не встигла пробігти й п’яти метрів, як він схопив її й відтягнув назад до машини.

— Стій спокійно й замовкни!

— Заберіть машину! — ридала Олеся. — Заберіть її й залиште мене тут!

Проігнорувавши її слова, він озирнувся через плече на карту, яку повільно відносив вітер. Олесі здавалося, що все відбувається у сповільненій зйомці. Засунувши руку в кишеню, Рубіжний витяг блискучий чорний предмет і, направивши його на неї, відступив, щоб підняти карту, що зачепилася за іржавий бак. «Пістолет. Господи, то він озброєний!»

Усе тіло Олесі трусилося, а голос радіоведучого трохи із запізненням попереджав:

— ...Захар Рубіжний, найімовірніше, озброєний і надзвичайно небезпечний. Якщо хтось має інформацію про його місцеперебування — негайно звертайтесь до поліції.

Відчуваючи, як підкошуються ноги, Олеся дивилася, як цей самий Рубіжний наближається до неї з пістолетом у одній руці й картою в іншій. За кількасот метрів крізь сніжну млу прорізалися фари якогось авто. Рубіжний сховав руку з пістолетом у кишеню.

— Сідай у машину, — наказав він.

Кинувши погляд через плече, Олеся побачила, як наближається вантажівка, і гарячково думала, як ухилитися від кулі й привернути увагу водія, перш ніж її пристрелять.

— Раджу навіть не намагатися, — попередив Захар сталевим голосом, у якому не було жодного сумніву.

Серце калатало так, ніби ось-ось вистрибне з грудей, але Олеся не наважилася ослухатися. Її інтуїція кричала, що цей відрізок дороги надто безлюдний, аби сподіватися на порятунок.

— Рушай! — взявши Олесю за руку, Рубіжний підвів її до водійського місця. Навколо згущалися сутінки, падав сніг. У неї виникло моторошне відчуття, що вона потрапила в епізод якогось бойовика, де заручників зазвичай убивають.

***

Руки тремтіли так, що Олеся не відразу змогла завести двигун. Рубіжний із кам’яним обличчям спостерігав із сусіднього сидіння, забираючи її телефон до кишені.

— Їдь, — коротко кинув він, коли мотор нарешті заревів.

Олесі дивом вдалося розвернути машину й виїхати зі стоянки, але, вибравшись на основну дорогу, вона знову зупинилася. Мозок був настільки приголомшений, що вона не могла навіть підібрати слів для елементарного запитання.

— Я ж сказав — їдь!

— Куди?! — вигукнула вона, зневажаючи себе за слабкий, благаючий тон, але ще більше — цю потворну тварюку на сусідньому сидінні, який змушував її відчувати первісний страх.

— Назад.

— Назад?

— Мені, здається, я досить чітко висловився.

***

Стояв вечірній час пік, і машина повільно рухалася в загальному потоці, просуваючись уперед із черепашачою швидкістю. Напруга в салоні ставала нестерпною. Відчайдушно намагаючись бодай трохи заспокоїти нерви, щоб знову почати мислити й придумати хоч якийсь план порятунку, Олеся простягла тремтячу руку, щоб перемкнути радіо на інший канал, обережно зиркаючи на свого мучителя. Але той нічого не сказав, і вона почала перемикати канали. Зупинившись на спокійних мелодіях «Радіо Релакс», Олеся розглядала пасажирів сусідніх авто, що поверталися додому після роботи.

Чоловік за кермом сусіднього седана слухав, очевидно, ту саму станцію й відбивав пальцями ритм. Він глянув у її бік, зустрівся з нею поглядом, чемно кивнув і знову втупився в дорогу. Олеся знала: збоку ніхто б і не здогадався, що відбувається щось ненормальне. Співак і далі завивав у динаміках, а втомлені водії поверталися додому, сніг падав — усе було, як завжди. Окрім одного: поруч сидів утікач-убивця, який тримав її під прицілом.

Дівчині так хотілося повернутися і крикнути: «Зупинись, мерзотнику! Вийди з машини!» Але вона знала — не може дозволити собі таку розкіш.

Лише обережно спитала:

— Куди ми їдемо?

— На північ.

— Звісно! Прекрасна і головне, дуже точна відповідь.

***

Сидячи поруч із нею, Захар не міг не помічати її напруженого погляду, постійно спрямованого на узбіччя. Він фізично відчував її панічний страх і розумів, що будь-якої миті її може накрити істерикою — а тоді наслідки стануть непередбачуваними.

— Розслабтесь, — наказав він.

Олеся раптом відчула, як її шалений страх починає перетворюватися на не менш шалену лють.

— Розслабитись?! — вибухнула вона, різко повернувшись і глянувши йому просто в очі. — І це кажете ви?! Як, чорт забирай, я можу розслабитись, якщо ви сидите поруч і наставили на мене свій дурнуватий пістолет?!

Вона, звісно, мала рацію. Захар це розумів, тому вирішив бодай трохи зняти напругу, перш ніж перелякана сусідка накоїть дурниць.

— Тоді просто спробуйте трохи заспокоїтися, — сказав він.

Учепившись у кермо, Олеся не відривала погляду від дороги. Потік машин трохи порідшав, і вона змогла додати швидкості. Аж раптом її осяяла геніальна ідея, а що, якщо врізатись у кілька найближчих авто й спровокувати невелику аварію? Тоді сюди обов’язково приїде поліція. А це саме те, що потрібно.

Та, ймовірно, тоді й вона сама, і ще Бог знає скільки невинних людей опиняться під кулями Рубіжного — досадливо дівчина відмовилася від задумки.

Спокійний, поблажливий голос урвав потік її думок. Таким тоном зазвичай дорослі говорять до неслухняних дітей:

— Леся, я не збираюся завдавати вам шкоди. Просто мені потрібно дістатись до наступного міста на півночі, а у вас є машина — от і все. Ви ж не станете ризикувати життям тільки для того, щоб виставити мене з неї. Якщо поліція нас засіче, почнеться перестрілка, і ви опинитесь у самому її епіцентрі. Тож поводьтеся розумно й постарайтесь не привертати зайвої уваги. Тоді все буде гаразд.

— Якщо ви так хочете, щоб я розслабилась, — огризнулася вона, остаточно розлючена його поблажливим тоном, — то віддайте пістолет мені. А тоді поговоримо!

Захар насупився, але нічого не відповів, і Олеся поступово почала вірити, що він справді не має наміру завдати їй зла. Принаймні, поки вона йому не заважає. Дивно, але це дало протилежний ефект — замість того, щоб заспокоїтись, вона виплеснула всю свою безсилу лють.

— І, до речі, — гнівні слова полилися рікою, — припиніть поводитися зі мною, як із дитиною! Я для вас — не школярка, щоб мене повчати! Навіть тоді, коли думала, що ви милий, чесний робітник, який купив ці кляті джинси, щоб справити враження на майбутнього роботодавця! Якби не ті довбані джинси, я б не влипла, як остання дурепа, в цю історію і… — На свій жах, Олеся відчула, що ось-ось розплачеться, тому метнула на свого мучителя погляд, у який вклала все своє презирство, і знову втупилась у лобове скло.

Здивовано піднявши брови, Захар поглянув на Олесю уважніше — її погляд палав вогнем, дівчина явно була на межі. І навіть не зміг вирішити, чи це його дратує, чи захоплює.

Потік машин рідшав, снігопад не вщухав, а навіть посилився. Ще кілька годин тому ця погода здавалась йому справжнім прокляттям, а тепер виявилось, що сніг зіграв йому на руку: поліція замість того, щоб ганятися за ним по всій області, була змушена розгрібати нескінченні затори. Крім того, йому пощастило ще в одному — замість маленької двомісної машини, яку відтягнув евакуатор у нього на очах, він опинився в потужному, маневровому «Santa Fe», який легко прорветься крізь замети й не застрягне десь посеред дороги.

Як не дивно, але всі затримки й ускладнення останніх годин обернулися для нього справжніми подарунками долі. Він усе ж дістанеться сховку завдяки доброму дівчиську. Пані Олеся, поправив він себе з ледь помітною усмішкою і, розслабившись, відкинувся на сидіння.