Раді Вас бачити!

Захар

Чи варто казати, що після нашої милої розмови з полковником для моєї команди одразу ж знайшлося невідкладне завдання… і ніде-небудь, а в самій небезпечній країні, де кожну дитину з пелюшок вчать тримати гранату.

***

Та знову це сране коло по колу! Голова від напруження болить уже півдня.

«Чому цей виродок не дзвонить?!» — ця думка постійно вертиться в голові.

Не можна віддавати йому ініціативу в переговорах, але я готовий розсекретити себе, здатись  у полон в обмін на те, що вони відпустять хлопців. Олег і Віталь — бійці тилу. Я міг би взяти з собою двох хлопців на завдання, у нас був би шанс на успішну операцію, хоч і зовсім невеликий.

Черговий заносить вечерю в мою кімнату. У моїй голові прокручується вся інформація, яку я зібрав за ці дні. Якби кілька бійців з моєї групи були зі мною, сьогодні ввечері ми могли б усе завершити — настільки чіткий план склався в моїй голові.

Хлопець у чорному ставить тарілку на підвіконня. Я мовчу. Кивком даю зрозуміти, що побачив і вдячний. Він не знає, як поводитися зі мною. Хотілося б вірити, що він усвідомлює свої помилки, які ледь не призвели до фатального результату. Не дочекавшись від мене жодного слова, йде.

Очі злипаються. Скільки годин я спав останніми днями? Розтерши обличчя долонями, хапаю телефон з ліжка і піднімаюся на ноги. Виглядаю у вікно, оглядаюся навколо. Тихо.

Телефон пускає звук вхідного повідомлення. За звичкою збираюся видалити його, не читаючи, але, побачивши замість назви оператора абракадабру з цифр, відкриваю вкладку.

«Сенс, майже на місці. Зустрічай, командире».

Мене переповнює гордість за свою команду. Кращі спеціалісти своєї справи. Повідомлення зникає, наче його й не було.

Хрест красень, відстежив, знайшов місцеперебування абонента. Хай би хоч маякнули, що підтягуються, я б тут трохи шороху навів.

 Встигну ще пояснити, що потрібно попереджати командира про будь-яку підготовку до операції. Зовсім розперезались.

Все потім. Зараз є дуже важливе завдання, у нас всього кілька годин нічного часу для його реалізації…

Ставлю блок на ці думки. Розгрібати буду, коли витягну нас звідси. Зараз ламати голову нема сенсу. Сміюся про себе «Сенс не бачить сенсу».

Кров на обличчі висохла і стягнула шкіру. Лаючись матом чистою англійською, став тарабанити в двері. В університеті спецназу нас цьому не вчили, лихослів’ю мене навчав один товариш, якого завербувати вдалося ще на початку двотисячних. Похилена стеля впирався мені в маківку, що змушувало постійно згинати шию.

— Я вимагаю покликати Абу Вахіба, — прокричав ім’я командира. За нашими даними, він особисто зустрічався декілька разів з Джоном і міг його впізнати. Також нам не було секретом, що вчора Абу Вахіб відправився зі своїми людьми в сусідню провінцію. Мої хлопці мали зустріти колону. Командир бойовиків не має повернутися на базу. Інакше ні мене, ні хлопців ніхто не врятує. Сподіваюся, їм удалося прибрати Абу.

Не думав, що двері відкриють. Імітувати американця важко не через мову, а через манеру поведінки. У нас із ними різний темперамент. Тут повна імпровізація. Опираюся на стіну і схрещую руки на грудях.

У дверях стояв чоловік повністю у чорному, з балаклавою на голові. Командир. Зазвичай вони ховають обличчя. Холодок пробіг уздовж хребта.

— Хто ти? — нахабно питаю англійською. — Я вимагаю покликати Абу Вахіба!

Стоїть, розглядає мене уважно чорними, як ніч, очима. За очима багато можна сказати про людину, не обов’язково бачити її лице. Переді мною стоїть небезпечний супротивник. Звір у шкурі людини. Як і я, він мене оцінює.

— Абу Вахіб мертвий, Джон, — тягне він, при цьому уважно спостерігає за моєю реакцією. З англійською в нього не дуже, але зрозуміло.

Він виводить мене на вулицю. Я повертаюся, збираючись йти в бік їхнього штабу. Але мене розвертають.

— Нам в інший бік, — коригує напрям араб. — Там нас чекатимуть мої люди, — жорстким тоном.

Ми віддаляємось на пристойну відстань від табору. Мене напружує, що йому відомо? Оглядаю місцевість, якщо хтось піднявся на оглядову вишку, нас розстріляють з кулемета. Проте особливо роздивлятися часу нема, потрібно дивитися під ноги, тут кругом розставлені міни і розкидані «пелюстки».

Глухий нечіткий свист заставляє підняти очі. Чоловік у чорному падає до моїх ніг, як мішок. Починається стрілянина.

Заповзаю під припарковану вантажівку, якою мене кудись повинні були повезти. Машина з високим кліренсом, пролізти проблем немає. Тримаю голову між колесами. Так більше шансів вижити.

Стрільба закінчилась, але у дворі лунає шум, якісь швидкі пересування зовсім поруч. Напружуюся і готуюся дати відсіч. Бруднюче проте таке рідне лице Смайла показується у просвіті.

— А що це тут пахне димом і потом? – із реготом товариш протягує мені руку.

— А ти ніс закрий — це ж майже як у дитинстві, тільки без друзів. – відповідаю йому у тон, приймаючи допомогу і виповзаю з-під укриття.

• Та ми ж тут усі, командире…

Мені передають автомат.

Монах, оглядаючи місцевість підганяє нас:

— Швидко, швидко…

— У нас менше хвилини, щоб звідси вибратися, — вказує на розвалину  у стіні трохи попереду нас.

Давай допоможу…

Хлопці буквально впихують мене в першу машину, яка одразу рветься з місця. Кобри тут немає — розумію я. Смайл лишається, я сподіваюся, що решта в іншій машині…

***

— Командире, у нас з кожним наступним завданням шанси вижити зменшуються з геометричною прогресією. Цього разу ледве не зустрілися із Творцем, — каже Кобра.

Стара пошарпана вантажівка трясеться і гуде так, що ледве чутно один одного. Усі сміються, щоб не чути, як тріщить усередині.

— Я теж помітив, що мене хочуть вивести із гри і не марнувати часу… — відповідаю.

Полковник, напевне, вирішив позбутися проблеми радикальними заходами. Особливо після мого попередження, що в мене є компромат на нього. Хлопці переглядаються, не промовивши ні слова.

— Ти повинен запастись терпінням, мій молодий джедаю! — долинає різкий сухий голос Монаха.

Фиркаю, закочую очі.

Від слів «потерпи і почекай» вже щелепи зводить.

Ледь тримаючись купи, залізне корито мчить нас пиловими дорогами на покинутий вертолітний майданчик. Там наш пункт збору, щоб забрати нас додому.

***

— Ох і гарно ж як! — потягується Смайл.

Вмикає на телефоні музику. Потужна колонка вибухає басами.

— «За нами правда, значить вистоїм ми ваші вистріли

За нами правда, а її ніяк не пристрелить

За нами правда, значить визволим село ми за селом

За нами правда, значить ми з долин повиганяєм зло…» — підспівує, розмахуючи долонею в такт.

— Вимкни… — Монах, заплющивши очі, «дивиться» в небо. — Дай послухати тишу.

Смайл покірно вимикає.

— Сенс, подай термос.

Аж раптом усі завмираємо від звуку. Обертаюсь на низькі вібрації вертушки, що наближається. Ось і наше таксі.

Обходжу вантажівку, щоб краще роздивитись.

— Це ще хто?

• Це не наша вертушка. Наші не так звучать.

   Летить дуже низько.

   — Та це взагалі не військовий, глянь... — перекрикуючи гуркіт, кричить Смайл. — Приватний.

— Куди він?

— На посадку йде..

Дивимось, як трохи заносить.

— Вітряно…

Але машина не квапиться приземлятися. Вертоліт розвертається до нас боком. І тут я помічаю ствол кулемета.

— Лягайте! — кричу я на повний голос. У якийсь момент чується черга з автоматів, після чого починається справжній ад. Земля під ногами розпахується від куль…

Пробую відстрілюватися, та куди мені.

— Відходимо! Бігом! — Кобра тягне мене за фургон в укриття.

— Суки... Суки! — у мене нерви здають.

Хочеться кричати від болю. Серце ніби в тисках стиснулося. Зриваю з себе Кобру та вибираюсь. В той момент ракета підриває фургон.

***

Не бачу, що відбувається навколо. Мої очі, навіть якщо їх відкрити, спрямовані в землю. Трясця! Мене трусить, голова паморочиться — дісталось добряче. Все тіло болить, немов потрапив у м’ясорубку. Так воно й сталося.

Не чути більше вибухів, перестрілки з автоматів. Обережно піднімаю голову і крізь дзвін у вухах намагаюся розгледіти ситуацію навколо.

Монах… Крест… Смайл…

Їхні тіла розкидані по окрузі. Хлопці бились до останнього…

Серце заходиться на максимальних обертах. Так стискає, що секунда і розірве від жаху. Я цю суку на шматки порву! Брати! О Боже, ні! Розмажу мразь!…

Мій реактор стукає в скронях, в грудях нестерпно пече, і я задихаюсь. Останнє, що бачу — чиїсь армійські берці перед носом. А потім темрява затягує мене у свою чорну прірву.