Раді Вас бачити!

Олеся.

Чотири роки після смерті батьків.

З самого ранку мене до себе викликала Людмила Іванівна, психолог нашого дитячого будинку. Вона — єдина, хто добре до мене ставиться в цьому закладі.

З огляду на мою поведінку, я досить частий гість і в поліцейському відділку, і в її кабінеті. Але сьогодні я навіть рада цьому — у неї завжди сонячно й пахне кавою. І у цієї жінки завжди є цукрове печиво, яким можна пригоститися.

Коли за мною скрипнули двері, вона повернулася до мене з широкою усмішкою. Це одразу змусило мене насторожитись.

— Я знайшла тобі підходящих прийомних батьків — Оксану й Миколу Бережних, — одразу почала вона без передмов. Чим, власне, добряче мене приголомшила.

Лише спромігшись відкрити рота, я сіла на стілець. Тим часом вона продовжила:

— Оксана Бережна свого часу була вчителькою й із задоволенням допоможе тобі наздогнати шкільну програму. А Микола — майстер по дереву.

Я підскочила зі стільця, наче вкушена.

— Вчителька?! — вибухнула я, живо згадавши ті нескінченні виховні бесіди про мораль і поведінку дівчаток. І те, яка я дурна. І що з мене нічого путнього не виросте. — Ні вже, дякую дуже. Я краще дочекаюся свого повноліття тут, а потім буду вільною.

— Ти, на щастя, не знаєш, як доводиться випускникам дитячих будинків, коли вони опиняються на вулиці після свого вісімнадцятиріччя. Тому не кажи дурниць, — відрізала Людмила Іванівна й продовжила розповідати про нових прийомних батьків:

— Оксана і Микола перебралися до передмістя кілька років тому. Але врахуй, що це буде зовсім не той сімейний дитячий будинок, у яких тобі доводилося побувати за останні чотири роки. Крім тебе, там не буде жодних інших прийомних дітей, лише їхні власні. У Бережних двоє синів. Обидва старші за тебе. Один — на три роки, інший — на п’ять. Олесю, ти маєш зрозуміти: ти станеш частиною справжньої родини. У тебе буде навіть своя власна кімната. Вони вже з нетерпінням чекають твого приїзду.

Як тільки що казала Людмила Іванівна, у мене вже був досвід із «набуття сім’ї». І щоразу мене повертали назад. Першого разу разом зі мною взяли ще одну дівчинку. Вона вбачила у мені конкурентку. Вкрала гроші й зіпсувала гардероб нашої нової «мами». Гроші підклала мені під матрац. Проти фактів і «свідка» мені не дали й слова сказати. Від мене поспіхом просто позбулися, повернувши як відбракований товар.

Другого разу мене взяли у родину, де було ще п’ятеро прийомних дітей. Як виявилось, ми були потрібні їм як безоплатна робоча сила. Через тиждень перебування там, я свідомо підпалила прибудову з сіном.

А востаннє сталося так, що ми побилися з рідною дочкою моїх «батьків». Вона всіляко принижувала мене й намагалася штовхати, щойно нас ніхто не бачив…

Після останнього випадку я змирилася з тим, що в нормальну сім’ю мене, таку, не візьмуть. Пообіцяла собі, що виживу прекрасно попри все самостійно й без фальшивих батьків.

Але сьогодні, коли Людмила Іванівна знову заговорила про це, моє зрадницьке серце забилося швидше.

— А це надовго? — спитала я, намагаючись придушити раптовий вогник надії.

— Назавжди, якщо, звісно, тобі там сподобається й ти погодишся неухильно дотримуватись єдиного непорушного правила: завжди й у всьому бути абсолютно чесною. А це означає — ніяких крадіжок, жодної брехні, ніяких дурниць, ніяких прогулів. Чесність — єдине, чого вони вимагають від своїх дітей, і вони сподіваються, що ти станеш для них ще однією дитиною. Оксана телефонувала мені кілька хвилин тому. Вона саме збиралася до магазину купити продукти й запитувала, чи любиш ти сирні трубочки? Але з покупками предметів побуту вирішила зачекати до твого приїзду, щоб ви разом змогли обставити кімнату на твій смак.

Усе це було занадто добре, щоб бути правдою. Моє серце калатало, наче сполохана пташка у грудях.

— Але ж вони, мабуть, не знають, що мене вже арештовували? Ну… за прогули?

— За прогули, — підхопила Людмила Іванівна й, не бажаючи залишати жодних недомовок, додала:

— А також за спробу викрадення автомобіля. Їм усе це відомо, Олесю.

— І попри це усе вони все одно хочуть, щоб я жила з ними? — я продовжувала дивуватись і, осяяна раптовою здогадкою, недобре всміхнулася:

— Напевно, вони дуже потребують тих грошей, які держава платить прийомним батькам.

— Гроші тут зовсім ні до чого! — різко обірвала Людмила Іванівна, але відразу ж пом’якшила суворість тону легкою усмішкою. — Річ у тім, що Бережні — не зовсім звичайна сім’я. Вони небагаті, але вважають, що це повністю компенсується іншими благами, дарованими їм згори. І саме цими благами вони хочуть поділитися з дитиною, яка цього варта.

— І вони вважають, що я — саме ця гідна дитина? — фиркнула я. — Я нікому не була потрібна, навіть коли ще не мала приводів до поліції, а тепер і поготів. Хіба не так?

Проігнорувавши це риторичне запитання, Людмила Іванівна встала з-за столу й підійшла до мене.

— Послухай мене, Лисичко, — м’яко почала вона і, не даючи мені відвести погляд, продовжила: — Я вважаю, що ти — найгідніша дівчинка з усіх дітей, яких я коли-небудь зустрічала у своєму житті.

Я, яку дуже давно ніхто не хвалив, була настільки приголомшена, що навіть не відразу зрозуміла, що сталося потім — Людмила Іванівна ніжно провела рукою по щоці й сказала:

— Не знаю, як тобі вдалося залишитися такою доброю й незіпсованою, але повір: ти справді заслуговуєш тієї допомоги, яку можу тобі дати я, і тієї любові, яку, сподіваюсь, зможуть дати тобі Бережні.

— Не дуже-то розраховуйте на це, — сказала я навмисно грубо. Звикла до жорстких розчарувань, я з усіх сил намагалася не піддатись надії, але та, всупереч усьому, вже тліла в душі.

— Я розраховую на тебе, Лисичко, — лагідно усміхнулася психолог. — Ти дуже розумна дівчинка з чудово розвиненою інтуїцією, а отже, зможеш розібратись, що для тебе добре, а що погано.

— Напевно, ви вмієте читати людські душі, — відповіла я зі зітханням, у якому поєдналися надія й страх перед майбутнім. — Ви майже змусили мене повірити всьому тому, що тут наговорили.

Жінка тепло усміхнулася, сіла ближче до мене, взяла за руку й продовжила:

— Оксану й Миколу зовсім не цікавить твоє минуле. Для них головне, щоб ти була чесною з ними зараз. Тож постарайся теж забути про минуле й дай їм шанс допомогти тобі розкрити всі ті чудові якості, що в тобі закладені.

Такі відверті лестощі розсмішили мене так, що я ледь стрималася, аби не захіхікати. Але Людмила Іванівна твердо вирішила змусити мене усвідомити всю важливість прийдешньої події й серйозно замислитися про майбутнє.

— Подумай ще ось про що. Оксана Бережна завжди хотіла мати доньку, але ти — перша й єдина дівчинка, яку вона запросила жити у своєму домі. Тому від цього самого моменту ти мусиш забути про все, що було раніше. Уяви собі, що ти — новонароджене немовля. Розумієш, про що я?

Я вже відкрила рота, щоб сказати, що все розумію, але в горлі застряг дивний клубок, і я лише кивнула.