Раді Вас бачити!

Захар

Прокидаюся від того, що почуваюся картоплиною, запеченою у власній шкірці. Наснилося, що я помер і потрапив у пекло. А коли розплющив очі й побачив навколо відблиск полум’я — остаточно в це повірив. Підвівся на ліктях і зрозумів: справа лише в нестерпній спеці, що валить від каміна.

Повертаю погляд на другу половину ліжка — порожньо. Перша думка: таки пішла. Дотягла, зігріла — і пішла.

Якась чорна діра туги заповнює мене зсередини. Дивна історія… Відчуваю Лесю вже глибоко під шкірою. Як таке могло статися за такий короткий час і в таких безглуздих обставинах? Мій зв’язок із цією жінкою не має під собою жодного ґрунту — ні фізики, ні логіки, ні перспектив. Але він, як золотий нашийник: цінний, душить, надітий не з моєї волі — і хрін знімеш.

Що ж… ганятися за нею вдруге я не буду. Віддаю свою долю повністю на волю її рішення.

Неквапом одягаюся й спускаюся до вітальні…щоб побачити Лесю у палаючому кольорі кімоно, що мирно посапує на дивані.

За грудною кліткою працює ядерний реактор — і він упевнений, що вся енергія має йти на виконання її невимовлених бажань.

Він мене зжер… Вимотав. Задовбав!

І мої бажання та рішення плавляться й втрачають силу від його потужності.

Я ніби «стукаю» вхолосту, доки мова не про неї.

Крихка…

Струнка…

Манлива…

Моє марево…

Ніби відчувши силу моїх емоцій, Леся розплющує очі. Кілька секунд не розуміє, що відбувається. Потім перелякано підскакує, поспіхом поправляючи розхристаний край.

— Що сталося?

Ну чекай, маленька, зараз я сповідатимусь.

— Кава готова, піднімайся. Нам треба серйозно поговорити.

Заразила божевіллям одним своїм відьомським поглядом. Тепер я знаю кожну рисочку й родимку на її обличчі. Знаю, яка в неї ніжна шкіра, пухкі губи й гарне волосся, в яке хочеться заритися обличчям у той момент, коли я буду глибоко в ній…

П’янію — і відводжу погляд.

Звідки взагалі такі думки лізуть у голову? Треба це зупинити. Зараз я втрачу контроль над ситуацією й знову втраплю в небезпечне становище. Треба це присікти. Дистанціюватися. Тим паче дівчина тут ненадовго.

— Як ти себе почуваєш? — питає Леся, квапливо підводячись із дивана.

— Нормально. А ти? Як тобі сподобалася вчорашня «пригода»? — згадавши, що я вчора пережив з її ласки, починаю злитися.

Йду на кухню, з гучним стуком розставляю чашки. Заливаю каву. Вона сідає на барний стілець.

— Захаре, пробач мені. Я не хотіла тебе налякати, — шепоче тихо. — Я нічого поганого не хотіла. Вибач…

— Я тобі зараз предметно поясню, для просвітління! Нащо мені твої вибачення?

Вона винувато опускає погляд.

— Ти думала взагалі?! Чим? Тобі голова дана, щоб у неї їсти? Якого біса ти поперлася в такий мороз сама в гори? Найрозумніша? Найхоробріша? Дурепа!

Вона розгублено відводить очі. Нещасна. Ображена.

І це бісить мене ще більше. Бо проблем наворотила сама — а винним почуваюся чомусь я!

Чорт… Мені й досі важко спілкуватися з людьми.

Не можу з нею зловити рівновагу. Знову вивела мене на неадекват, трясця!

І в одну мить вираз її очей змінюється на войовничо-безстрашний, де й ділась та ніжна квітка:

— Коли в мене виникне бажання вам відкритися, пане Рубіжний, ви мій словесний понос не зупините!

Охрініваю від цієї зміни настрою.

— Та я тебе…

— Обожнюю слухати погрози, — безцеремонно перебиває. — Ну? І що ти мені зробиш? — відмічаю, як знову переходить на «ти». — Кричатимеш? Слиною забризкаєш?

Хмикнув, у шоці відступаю назад. Та я ж одним пальцем її переламати можу, якщо захочу. От нахаба… і чомусь у мене теплішає на серці. Точно вовчиця…обожнюю…

— Хоча ні, ти ж у нас із благородних лиходіїв: будеш пропалювати мене своїм крижаним поглядом…

Вона замовкає, робить глибокий вдих. Бачу, як її лихоманить.

Продовжує вже спокійніше:

— Розумію твоє бажання мене прихлопнути. Але ти ж справжній чоловік — а значить, так не вчиниш.

На останньому слові збивається, голос затихає. Сама ж дихає часто й важко. Схоже, витратила весь запас хоробрості.

Мені стає приємно і смішно від її віри у моє благородство. Оце так крихітка. Кумедна… Добре, здаюсь — завалила мене в словесному батлі.

Ще хвилину дивлюся на неї — моя броня тріщить, осипаючись лахміттям.

Я починаю реготати вголос.

Леся, певно, натхненна моєю реакцією, теж усміхається, підводиться зі стільця й береться накривати на стіл.

Олеся

Піддавшись його легковажному й насмішкуватому настрою, я розслабилася.

Обличчя Захара дивовижно змінювалося, коли чоловік не опирався емоціям і щиро усміхався. Та вже за кілька хвилин я відчула іншу напругу. Поки я поралася біля плити, він досліджував мене. Так, що якби погляд міг спалювати, я вже була б повністю оголена. Це змушувало трохи нервувати.

Краєм ока помітила, що невеличка порцелянова качечка, яка стояла на полиці поруч із Захаровим плечем, зсунулася набік, і потягнулася, щоб поправити її, дорогою переставивши ще дві статуетки.

— Лесю, — від звуку глибокого, оксамитового голосу з моїм пульсом почали відбуватися якісь дивні речі, — подивися на мене.

Коли я все ж змусила себе обернутися й подивитися на нього, Захар дуже серйозно, промовив:

— Я дуже ціную й вдячний тобі за те, що ти врятувала мені життя.

Його слова й погляд гіпнотизували, і мені довелося прочистити горло, щоб утихомирити тремтіння в голосі:

— Це тобі дякую за те, що ти намагався мене врятувати.

У глибині його очей ворухнулося щось таке, від чого моє бідне серце забилося втричі швидше, хоча Захар не зробив жодної спроби торкнутися мене. Вирішивши, що перехід на якусь іншу, суто побутову тему допоможе мені знову відчути ґрунт під ногами, я перепитала:

— Ти голодний?

Захар не відповів, уперто продовжуючи гнути свою лінію:

— Чому ти не поїхала?

Зрозумівши, що спроби змінити тему ні до чого не приведуть, доки він не отримає відповідей на всі запитання, я знову сіла на стілець і, всіляко уникаючи проникливого погляду бурштинових очей, спробувала зосередитися на скляній вазі, що стояла посеред столу.

— Невже я могла залишити тебе помирати на морозі після ТОГО, як ти ризикував життям, виловлюючи мене в крижаній воді, — мій голос звучав збито й непереконливо. Щоб компенсувати тремтіння, я нахилилася до вази й поправила дві шовкові магнолії, що порушували гармонію букета.

— Тоді чому ти не поїхала після того, як дотягла мене до дому й уклала в ліжко?

Мені здавалося, я поступово починаю розуміти, що відчуває людина, яка пробирається мінним полем. Навіть якби я раптом набралася сміливості й сказала Захарові правду про ті почуття,  які відчувала до нього, результат був би абсолютно непередбачуваним.

— Чесно кажучи, я навіть не подумала про таку можливість, — невпевнено почала, але радісно вхопившись за думку, що саме прийшла мені в голову, — і, крім того, я не знала, де ключі!

— Вони були в кишені штанів — тих штанів, що залишились біля сауни.

— Але… але річ у тім, що мені й на думку не спало шукати їх там. Напевно, я була надто схвильована, щоб мислити логічно.

— А тобі не здається це дивним, зважаючи на ті обставини, які привели тебе сюди?

Взявши журнал із краю столу, я акуратно поклала його поряд з іншими. Гарячково вишукуючи, що б іще можна було поправити, я помітила, що кришталева ваза з шовковими квітами стоїть не по центру, і зсунула її на кілька сантиметрів ліворуч.

— За останні кілька днів узагалі сталося багато дивного, — обережно почала я, — тому мені досить складно визначити, яка саме поведінка має вважатися нормальною за обставин, що склалися.

Тепер на столі панував ідеальний порядок, і я, підвівшись, почала поправляти спеції на полиці.

— Схоже, в тебе є звичка наводити лад саме в ті моменти, коли тебе щось турбує, — насмішкувато зауважив він.

— Не думаю. Я просто дуже охайна людина. — Я випросталася, нарешті підняла на нього очі й мало не розсміялася, побачивши його глузливо-здивовано підняті брови. — Гаразд. Зізнаюся. У мене справді є така звичка.

Поставивши на місце чергову баночку, я мимоволі всміхнулася власним спогадам:

— Якось, коли я провалилася на іспиті, я зробила повну перестановку на горищі й розклала всі відеокасети братів і мамині рецепти за абеткою.

Попри те, що в очах Захара після моєї розповіді заграли веселі іскорки, його запитання прозвучало цілком серйозно:

— Невже я роблю щось таке, що змушує тебе нервувати?

Я насилу придушила черговий напад сміху й, марно намагаючись зберегти хоча б видимість суворості, відповіла:

— Ти вже цілих три дні безперервно робиш щось таке, що змушує мене страшенно нервувати!

***

Захар

Показна суворість її тону мене не обманула. Дивлячись на Олесю, я раптом відчув таку болісну ніжність, що в грудях аж стиснуло. На її обличчі не лишилося й сліду колишньої підозри, відрази, ненависті. Вона дивилася інакше. Чисто. Відкрито.

Я навіть не міг пригадати, коли востаннє на мене дивилися так. Колись навіть мої адвокати до кінця не вірили в мою невинуватість. А вона — вірила. Тепер я це знав напевно.

Достатньо було згадати ті слова біля річки. Її голос — зірваний, тремкий, коли вона вмовляла мене підвестися:

«Пам’ятаєш, ти казав, що хочеш, аби бодай хтось повірив у твою невинуватість? Я тоді не зовсім тобі повірила, зате зараз я вірю! Клянуся. Чуєш?! Я знаю, що ти не винен! Я вірю всьому, що ти мені сказав!»

Вона могла залишити мене там помирати, на березі. А якщо такий вчинок був несумісний із її моральними засадами, то могла б довезти мене додому, покласти в ліжко, забрати машину й подзвонити до поліції з найближчої АЗС. Але вона цього не зробила. Бо вірила. Справді вірила в мене.

 Мені страшенно захотілося стиснути її в обіймах і сказати, як багато вона для мене означає. Якось поставити крапку в тій емоції, що розривала груди від одного її погляду на мене. Ми ніби вросли одне в одного за цей короткий епізод.

Хотілося знову відчути тепло й її манливих вуст — цілувати й пестити її доти, доки ми обоє повністю не втратимо контроль над собою, і тоді я зможу віддячити їй за довіру тим єдиним, що в мене залишилося, — власним тілом.

Я розумів, що Олеся так само, як і я, відчула незворотну зміну, яка сталася в наших стосунках. Але з якихось абсолютно незрозумілих для мене причин це змушувало її нервувати значно більше, ніж тоді, коли вона сиділа під дулом мого пістолета. У цьому я був цілком упевнений — так само, як і в тому, що сьогодні ввечері ми кохатимемося і що вона хоче цього не менше, ніж я.

Олеся чекала, що я засміюся з її жарту або бодай щось відповім. Але я мовчав. Вона відступила до рятівної кухні й ще раз запитала:

— Ти голодний?

— Я помираю з голоду, — повільно кивнув я, і Олеся завмерла, вловивши той інтимний сенс, який безперечно звучав у моїх словах і в тому, як саме я їх вимовив.

Вона зробила вигляд, що в моїх словах не почула жодного підтексту, й якомога невиннішим і ввічливішим голосом поцікавилася:

— А чого б тобі хотілося?

— А що ти пропонуєш? — запитав я, і далі граючи в ці словесні шахи.

— Вечерю, звісно.

— Звісно, — погодився я, хоча вона досить ясно вбачала в моїх очах полум’я.

— А якщо бути точнішою, то я пропоную домашнє рагу.

— Це дуже важливо — вчасно уточнювати, що саме маєш на увазі.

Олеся вирішила не продовжувати цю словесну дуель і здійснила стратегічний відступ за кухонну стійку.

— Думаю, ми повечеряємо просто тут. Зараз я все приготую.