Раді Вас бачити!

Захар

П’ятничний вечір — нарешті вдома. За останні пару місяців я так заї…змучився, що вирішив провести цей вечір у веселій компанії з собою на дивані й телевізором. Забарикадувався у квартирі, вимкнув усі гаджети. Мені потрібен хоча б один вечір спокою.

Вечерю готую сам. Колись давно любив щось мудрувати на кухні — щось таке цікавеньке, для себе. Поки ще нікому більше. Телевізор монотонно бурмоче про футбольний матч. Я в м’яких домашніх штанях, одним оком дивлюся гру і паралельно стежу за готовністю стейку. Ще місяць тому ця страва була для мене неприпустимою розкішшю. Але спека пустелі нарешті позаду, а я вдома. У серці — нарешті мир і спокій. Роблю ковток вина — і в цей момент дзвінок у двері.

Вирішую ігнорувати, але незваний гість продовжує атакувати двері настирливо. Зітхаю.

«Що там за дятел?»

Відставляю келих  і йду послати на хй…додому невідомого візитера. Ворогів зустріти не боюсь — слава вже давно попереду пішла. В окрузі кожна миша знає: зі мною краще не зв’язуватися.

Відмикаю двері — і роблю крок назад, застигши від несподіванки.

Хапаю повітря — шукаю свою щелепу. Здається, вона не пережила цей сюрприз.

Юля дзвінко цілує мене в щоку і трохи відштовхує, щоб пройти далі. Цокає шпильками, тягне за собою велику чорну валізу.

«Оце так театр, трясця його…» — тільки й встигаю примружитись.

Юленька сьогодні на висоті: червона коротка обтягуюча сукня, туфлі на шпильці, прикраси, макіяж, зачіска — усе ідеально. Образ кричить, що вона приїхала спокушати й підкоряти.

— Ох, як смачно пахне! — вигукує вона, заходячи. — А ти, Захаре, бачу прямо ніби чекав на мене. Накормиш? — і дивиться так спокусливо.

Я мовчки дивлюся на неї. Пробую все ж повернути мою щелепу. Оце нахабна дівка.  Мене раптом переповнює така злість, що, здається, зараз вибухну. Вона серйозно думає, що цей дешевий трюк пройде? Вона бачить реакцію, але продовжує вдавати дурепу. Робить крок ближче, красиво зігнувшись, тягнеться, щоб поцілувати.

Відхиляюсь, не даючи виконати задумане:

— Ти часом дверима не помилилась? — холодно питаю.

Юля хмуриться, відступає, ніби образилась, і все ж муркотить, як кішка:

— Захаре, ну ти як чужий! Татусь мені вже все розповів. Що ви все узгодили. Я така рада... — притискається до мене всім тілом, тонким пальчиком повозить по футболці на рівні грудей і тихо шепоче: — Я обіцяю, що буду тобі слухняною дружиною.

Секунда — і її руки вже оплели мою шию, вуста тягнуться. У голові щось важко клацає! — межа терпіння пройдена. Тепер тримайся.

Розводжу її тонкі жіночі зап’ястки і легко відштовхую. Усміхаюсь дівчині, підіграю трохи.

— Пограємо, Юленько? — питаю тихо.

Вона на секунду розгубилась, потім, розцінивши мою реакцію по-своєму, вирішила прийняти мої правила. Усмішка розквітає знову — ну чиста Камерон Діас. Паралельно знімає куртку і приставляє валізу у куток.

Наступаю на неї важким кроком, вона відступає, поки не натикається на диван і незграбно плюхається. Угледівши мій хижий оскал, її усмішка швидко сповзає з обличчя.

— Захаре, ти що? — пробує вона.

— У чім справа, мила? — відповідаю рівно. — Ти ж пообіцяла бути слухняною. Тепер тримай слово. А я подивлюсь — чи потрібна мені така дружина чи ні.

В очах дівчини розчарування. Кривить своє ідеально нафарбоване обличчя.

 — Що, не подобається, коли з тобою так розмовляють?

— Не подобається... — відповідає тихо.

— То тепер терпи! Бо так у мене заведено. Чоловік каже — ти робиш, ясно?!

Дістаю ремінь. Під тихі вигуки хапаю її за зап’ястки, стягую міцно. Коли пасок врізається у ніжну шкіру, її очі округлюються. Нагороджую її презирливим поглядом, штовхаю назад на диван, усміхаюсь найніжнішою усмішкою й іду.

— Падлюка! — чую у відповідь крик.

Я вже майже дійшов до кухні. Тут мене наздоганяє фурія й замахується. Буквально шкірою відчуваю її лють, погляд скажений. Що,  не сподобалось, дівчинко? Перехоплюю її, кидок, вивертаю руки і роблю захват. Її обличчя спотворюється від образи, але в очах — суміш люті і приниження.

— Ти думаєш, я дурепа?! — дівчина більше не намагається бути милою. — Татусь береже тебе, доки ти мені цікавий, ясно? Якщо я розчаруюсь у тобі, любий, то тебе так само, як нагородили зірками, так і під землю заженуть. І всі підозри й звинувачення повісять на тебе. Вільною землею тобі вже не ходити!

Бери те, що дають! — продовжує вона, голос крижаніє. — Це шанс для тебе: я — розумна і гарна. Тато переведе твою бойову цінність у затишний кабінет і статус. Ти отримаєш свій зиск — я поставлю тебе на лад.

Ти думав, що я заради тебе зламаюсь?! Тато мене з системи в будь-якому разі не випустить, але вирішувати, кому і як мене «продати», — буду я сама.

— Ох ну нічого собі розклад у вас, дівчино! Серйозно?! Оце ти зараз серйозно, бл…? — вибухаю я. — Ви з батьком там взагалі з розуму з’їхали? Чого ти сюди приперлась? У тебе хоч крапля самоповаги є? Мені не потрібна шльондра, Юля! Ти й тато можете цілувати мене в сраку, ясно? Зараз викличу тобі таксі — і щоб через хвилину твоєї тупої башні у моїй квартирі не було!

Вона мовчить, очі стріляють блискавками. Я беру телефон, набираю таксі — її адреси не знаю, вводжу координати полковника. Хай валить до свого татуся.

Через пару хвилин приходить сповіщення: машину подано. Повертаюсь. Юля сидить на м’якому пуфику в передпокої. Уже одягнена й валіза при ній. Оце ж баба-згуба! На що розраховувала?!

— Уже й речі зібрала? Молодець! Бачу, ти не дуже й то страждаєш! Ну то чого розляглась? Ворушися, йди геть з мого дому!

Вона встає мовчки, губи стиснуті. Я бачу, як їй хочеться кинутися й порвати мене на лахміття, але натомість опускає свою руку — акуратно бере валізу.

Переступивши поріг, обертається. Очі наче у відьми.

— Ти ще пожалієш, Захаре, що відштовхнув мене. Я не цуценя, якого можна так просто викинути. Я грудьми ляжу, але ти будеш кров’ю захлинатися і просити пробачення! — випльовує вона обіцянку у відповідь.

— Не випробовуй мого терпіння, Юля! — вигукую я. — Я дівчат не чіпаю, але ти перейшла усі межі. Забудь цю свою маячню, я попереджаю востаннє. Краще звалюй, щоб я тебе більше ніколи не бачив! — говорю, важко дихаючи.

Дівчина вийшла, грюкнувши дверима так, що дзеркало затремтіло. Я закинув голову назад, сперся на стіну й слухав, доки стукіт її підборів не стих на майданчику. Серце калатало — від злості й втоми.

Витираю долоню об штани, повертаюсь до свого стейку. Чорт, пересмажив — доведеться їсти сухе м’ясо. Допиваю вино й наливаю ще. Наша команда забиває гол. Молодці. Рознесіть їх там!

Сервірую стіл: м’ясо, гарнір із картоплі та свіжі овочі. Повільно пережовую, вдивляюсь у рубінову рідину.

«Цю атаку я відбив. Тепер ваш хід, полковнику».