Раді Вас бачити!

Захар

Зазвичай я прислухаюся до свого інстинкту — він у мене точніший за будь-який радар. Стільки разів рятував життя мені й моїм хлопцям. Чуйка є у всіх, але в мене вона трохи натренована краще, ніж у звичайних людей. Наше підсвідоме ловить усе, що відбувається навколо, швидко аналізує й шле сигнал у мозок. Треба навчитися затримувати увагу на таких моментах. І зараз внутрішній голос підказував: треба зникати. Поки Юленька не підняла з полковником цунамі.

Це не страх. Своїм страхом я давно навчився керувати: не піддаватися емоціям, а слухати тіло, йти за інстинктами. Дякую батькові — він мене ще хлопаком спочатку віддав у парашутний спорт, потім познайомив із друзями-каскадерами. Коли крижані щупальця жаху скувають тіло, заповзають у серце й стискають легені, звичайна людина починає панікувати, а я напружено вмикаю мозок — думаю, як вийти з ситуації без втрат. Завжди є лазівка, яка мінімізує шкоду, якщо повністю її уникнути неможливо.

Так було і зараз. Якщо не сховаюся з радарів — підставлюсь сам і хлопців підставлю. Терещенко лютує, коли йому перечать. А Юлька вдалась у батька — і її здобич вислизнула. Найнебезпечніша тварюка — то є поранений звір. Треба дати дівчині час зализати рани власної приниженої гордості й знайти нову жертву.

Знову звалив по контракту.

Відправили нас — підполковника одного витягнути. Хоч у відставці, але, схоже, ще цінний кадр для нашої батьківщини.

За два місяці під прикриттям встиг і обмінний фонд зібрати, і про ціль свою багато цікавого дізнатися. І чим більше інформації отримував — тим рішучіше розумів, що таку тварюку знову до руля країни допускати не можна.

Коли вже практично усі домовленості були виконані, голова банди якимось чином дізнався, що я підставний.

Хтось зі своїх мене злив.

Визнаю, хто — закопаю! Тільки дайте вижити й вибратися звідти.

Дуже близько чути важкі кроки.

Страх — чудове почуття, він змушує працювати інстинкти. Поганий той боєць, що не відчуває його, бо — дурень. Сам загине й інших потягне.

Дуло автомата прижимається до скроні. Жорстко, як холодне шило. В очах опонента читаю вирок. Ну все!

Далі — тільки імпровізація.

Відкидаюсь назад, щоб збити лінію прицілювання. Долоню униз — по зап’ястку; палець зісковзує зі спускового гачка. Рука, що тримає приклад, смикається — клацання, спроба вирівняти ствол.

Нога вперед, упор у стегно стрільця, стегно в центр ваги — і корпус уже розвертається. Хват двома руками за передпліччя, великий палець на сухожиллі. Ліктем — у ніс стрільцю.

Другий, ближче, кидається — але я зустрічаю його корпусом: плече в груди, захват за шию через плече, виставляю стегно під його центр — і він за інерцією падає уперед. Підходжу згори, перехоплюю кисть, провертаю зап’ястя, ставлю на ліктьовий замок. Один рух — і він готовий.

Стрілець намагається підняти ствол назад. Я в один рух вириваю приклад, перехоплюю за ствольну коробку, штовхаю в сторону, збиваю приціл. Коліно в пах, щоб зняти силу ніг; захват за шию, щоб прибрати голову з лінії дихання. Він хрипить, намагається видихнути. Я давлю — але поки не ламаю. Мені треба, щоб він потух.

Беру ствол, стою над ними, чекаю, поки вирівняється власне дихання. Ну все, по-тихому вже не вийде звалити…

***

З того пекла я таки вибрався, але довелося перестріляти до чортів усіх полонених гнид, яких хотіли поміняти на нашого підполковника, який — теж тварюка і роту наших поклав, щоб похизуватися й отримати нагороду. Туди йому, мразоті, і дорога.

Це не посттравматичний — ні. Я розстріляв цілком тверезо, за загальним рішенням з командою. Польовий суд, трясця! Взяв вину на себе. Совістю не мучусь, ні про що не шкодую.

Як тільки повертаємось на базу — мене перехоплює командувач: особисто зустрічає, вимагає звітувати. Його вже зверху напрягли, Терещенко прилетить особисто на зустріч. Треба створити видимість активних дій — підлизати начальству.

***

— …Інше доповім особисто полковнику, — обриваю наш діалог.

Тиждень пішов на відписки й звіти. Варто відвернутись — як запахло новим лайном.

Йду коридором, біля вікна затримують хлопці, показують на пташку в небі:

— Прилетів, козел…

— Зараз всім ордени вручить, грудину готуйте, — підколюють один-одного.

— Він нас ще винними зробить…

— Треба Терещенка звідси увести, поки побратимів пресувати не придумав.

— Сенс, ти тільки не геройствуй. Якщо почнеться пресинг — переконливо бійся. Обіцяй співпрацю. Але нічим не можеш допомогти. Зрозумів? — наставляє мене Кобра. — У крайньому випадку бреши, що вже передав справу фейсам.

— До-о-бре... — мої ж підлеглі мене наставляють, хвилюються.

Скучив за пацанами, за такими знайомими підколами, але зараз затримуватись не можу — спочатку прояснити деталі, поки нас усіх не закрили.

Заходжу в кабінет полковника. Уже готовий підставити голову, і ще на півшляху до Терещенка бачу посмішку. Він піднімається і простягає мені руку для рукостискання.

Я в шоці, завмираю, автоматом простягаю руку у відповідь і нарешті починаю ловити зміст слів, що тим часом вимовляє полковник:

— Вітаю з успішним виконанням місії з ліквідації небезпечного угруповання, — додає ще такий підбадьорливий тиць по плечу, немов рідний.

Опанувавши голос, я усвідомлюю, що мене знову втягують у якусь херню, яку я ще не розумію. Хмурюся, пробую прояснити:

— Дякую, Дмитре Натановичу. Мені шкода, що обставини не дозволили вивести об’єкт живим. Готовий понести покарання…

— Ну-ну, майоре, усі розуміють, що в тій ситуації вийти без втрат було малоймовірно, тому прикриємо справу, — Терещенко говорить ніби й приязно, але поглядом уже пустив мене під ніж.

«Звалити вину на інших? Знаємо, проходили!» — хмикнув подумки.

Підмічаю, що в цьому світі нічого не змінюється. Завжди знайдуться ті, кого призначать винними за всі гріхи, а також і ті, хто прибере до рук усі нагороди й вийде сухим із води.

У випадку з полковником усе складно: він отримує схвалення згори, його керують люди в уряді. Приберуть Терещенка — на його місце одразу поставлять іншого. Цього хоча б знаємо. І тепер я йому винен.

Напруга повертається, коли чую, як полковник продовжує:

— Які в тебе плани, майоре? Може, досить вештатись, як безпритульний? Не хочеш осісти? Я от про пенсію думаю, але пост залишати чужаку не хочу, там тепло — і достойна людина на заміну потрібна. Думаю про тебе.

Усе моє нутро кричить: засада! Але я поки не розумію, до чого він хилить, і продовжую уважно слухати.

— Юля хороша дівчинка, — раптом вставляє він, очі одразу стають лагідними. — Розумниця, красуня. Пора їй заміж. Тільки характер — вогонь. Жоден чоловік не витримає. Їй потрібен хтось, хто зможе втримати її у залізних руках, але й любити, і балувати. Я нікому не дозволю кривдити мою донечку.

Він дивиться прямо на мене. Очі — в очі. У мовчанні минає секунда — друга. І тут до мене доходить: це не розмова про пенсію. Це — пропозиція. І навіть не питання — ультиматум!

Я тримаю обличчя рівним, але всередині мене рве на шматки! Ось і зімкнулася пастка. Начебто все зрозуміло тепер, але вперше не знаю, як поводитися. Відмовлю — посадить, погоджуся — петля на шию. Жодного досвіду чи знань не вистачить, щоб розрулити з цим хижим хитрим вовком.

Кажу рівно:

— Ціную вашу пропозицію, пане полковнику. Для мене це б було великою честю — дякую. Але сім’я зараз — не на часі. Дозвольте, я ще повоюю. Від мене у полях буде більше користі.

Полковник хмуриться. Небезпечно! Дуже небезпечно. Дивиться на мене так, ніби я вирив яму просто під його ногами.

— Чим вона тобі не до вподоби?! — питає прямо. — Фігура — вогонь, у посагу — зірки на погони забезпечені. Чого носом крутиш, майоре?

У словах чується і загроза, і обіцянка.

Грубо лаюся про себе. Ото ж, Юленько, ну що ж ти така вперта, ніяк не заспокоїшся?

Тільки я, як собака біля ковбаси, свою шию в зашморг підставляти не збираюсь, не надійтеся.

— Жодна спідниця не змусить мене піти проти себе. З усією повагою, Дмитре Натановичу. Юля мені не цікава.

Тиша. Він міряє мене поглядом. Усмішка стискається у криву лінію. Погляд шалений. Я розумію: відмову не прийнято. Але чую я зовсім інше:

— Що ж, я тебе почув, майоре. Поки вільний.

Коли виходжу, розумію: татусь мене катком переїде — й не моргне. А зараз відпустив — отже, я все ще в грі. Тільки правила — не мої.

От не роби людям добра — воно може повернутися сторицею.