Раді Вас бачити!

Олеся

Олеся прокинулася, коли за вікнами ще панувала темрява. Спогади про вчорашню пригоду лавиною накрили розум і змусили кров бігти венами швидше. Серце калатало набатом у голові, мов дзвін.

Вона завмерла й прислухалася, аби переконатися, що Захар і досі міцно спить. Учора він ледь не загинув.

Яка ж ти дурна, Олеся! — картала вона себе.

Щільніше закуталася в халат і вперше подумала, що варто спробувати знайти схований телефон і подзвонити батькам. Потрібно їх заспокоїти, дати знати, що з нею все гаразд. Олеся ще раз прислухалася до рівного чоловічого дихання, з полегшенням зітхнула, підійшла до каміна й порушила жар у розпечених вуглинах. Переконавшись, що тепла вистачить, вона вирушила на пошуки телефона. Цілком закономірно припустивши, що почати найраціональніше з його спальні, Олеся розчинила двері… і застигла, зачарована побаченим.

Досі їй здавалося, що її власна спальня з мармуровим каміном — вершина розкоші, але те, що постало перед нею тепер, перевершувало найсміливішу уяву. Вона зробила кілька нерішучих кроків уперед — і ноги по кісточки потонули в блідо-зеленому пухнастому килимі. Помітивши на дзеркальних панелях ліворуч дві мідні ручки, Олеся обережно взялася за них, штовхнула — і… на кілька митей утратила дар мови. Перед нею була величезна чорна ванна кімната.

Ця спальня різко відрізнялася від інших кімнат у всьому домі. У ній відчувався відбиток неординарної жіночої індивідуальності. Потрапивши сюди, чоловік безперечно одразу відчував себе допущеним до найпотаємнішого місця дому — жіночого будуару. У якомусь модному журналі Олеся читала, що справжні чоловіки рідко заперечують проти бажання власних дружин облаштовувати спальню за своїм, жіночим смаком. Ба більше — нібито вони навіть отримують задоволення від щоденного «незаконного» вторгнення на заборонену територію.

Дівчина почала пошуки телефона з гігантської вмонтованої шафи у ванній, потім найретельнішим чином обшукала всі численні шафки та ящики в спальні. Вона не встояла перед спокусою й позичила в одному з них розкішне, розшите золотом, рубінового кольору шовкове кімоно. Частково тому, що воно ідеально пасувало їй за розміром, але головне — вона відчувала непереборне бажання виглядати якомога привабливіше на випадок, якщо Захар прокинеться. Зав’язуючи пояс, Олеся раптом згадала про невелику шафку в холі — єдину, що весь час була замкнена. Ключ від неї вона знайшла саме там, де й очікувала, — у кишені наскрізь промоклих Захарових штанів. Олеся вивернула вологу тканину, раптом з кишені разом із ключами випала складена хустинка. Вона розгорнула її машинально — і на мить завмерла.

Всередині лежав порожній пробник її парфумів.

Навіть без жодної краплі запах ще вчепився за тканину — ледь відчутний, свіжий, рідний. Олеся повільно вдихнула й прикрила очі. Навіщо підібрав його?

Вона обережно згорнула хустинку назад, поклала її туди, де знайшла, і лише тоді забрала ключ.

У замкненій шафці виявився величезний запас вина та іншого алкоголю, а також цілих чотири смартфони, заховані за ящиком із шампанським «Dom Pérignon».

Олеся забрала свій телефон і, підібгавши ноги, зручніше вмостилася на дивані. Вона вже майже натиснула зелену кнопку рідного номера, коли раптом усвідомила, якої страшної помилки ледь не припустилася, й поспіхом скинула дзвінок. Викрадення людини — серйозний злочин, а Захар до того ж — утікач із в’язниці, «убивця», тож у домі її батьків напевно постійно чергує поліція. Після її дзвінка вони без зусиль визначать місце, де вона перебуває. Принаймні саме так зазвичай відбувалося у фільмах із подібним сюжетом. А оскільки Олеся вже ухвалила остаточне рішення залишитися тут, із Захаром, і передати Богові турботу про власну подальшу долю, то видавати таким чином своє місцеперебування аж ніяк не входило до її планів. Та водночас необхідно подзвонити батькам і заспокоїти їх. Задумливо водячи пальцем по золотій пташці, вишитій на подолі кімоно, Олеся міркувала, як їй учинити.

Отже, члени родини повністю відпадали. Потрібно подзвонити комусь іншому. Людині, на яку вона могла б цілковито покластися й яку не шокувало б те вельми делікатне прохання, з яким вона збиралася звернутися, — Катя!

Мимоволі всміхнувшись, Олеся подумала про те, як розлютиться Мишко. Адже своїм дзвінком вона знову вплутує Катерину в сімейні справи. Тепер він за жодних обставин не зможе й далі ігнорувати подругу… Натомість Катерина буде їй за це лише вдячна — в цьому Олеся була певна.

— Катю? — спитала вона, щойно на іншому кінці дроту пролунав жіночий голос. — Це Олеся. Будь ласка, нічого не відповідай, якщо ти не одна.

— Лисичко! Слава Богу! Не хвилюйся, я сама. Я… Звідки ти телефонуєш? З тобою все гаразд?

— У мене все добре. Не хвилюйся, я в повній безпеці. Клянуся тобі, — зробивши невелику паузу, аби трохи заспокоїтися, Олеся продовжила: — Ти не знаєш, у домі моїх батьків немає сторонніх? Ну, ти розумієш, я маю на увазі людей із поліції…

— Вони не лише в домі твоїх батьків, а й нишпорять по всьому місту.

— Послухай, я хочу попросити тебе про одну велику послугу. Це нічим не загрожує, але ти маєш пообіцяти ще й те, що нікому не розкажеш про мій дзвінок.

Тепер Катин голос звучав дуже тихо й незвично серйозно:

— Лисичко, я зроблю для тебе все, що завгодно. Я… я зворушена й щаслива, що ти подзвонила саме мені. Можливо, я зможу хоч якось віддячити тобі за все, що ти для мене зробила. Що ти хочеш, аби я зробила?

— Будь ласка, з’їзди до моїх батьків і передай, що я хочу з ними поговорити. Я передзвоню тобі за годину. Катю, будь ласка, будь дуже обережною. Намагайся в жодному разі не викликати підозри в слідчих. Поводься якомога природніше й постарайся, щоб вашу розмову не почув ніхто сторонній. Тебе ж не налякає зустріч із поліцією, правда?

Катерина тихо засміялася, та сміх звучав трохи сумно:

— Кілька горил у формі аж ніяк не зможуть налякати таку принцесу, як я.

— От і чудово, — Олеся всміхнулася знайомому безглуздю подруги, але відразу знову перейшла на серйозний тон. Їй потрібно було бути певною, що ні Катя, ні її батьки раптом із найкращих намірів не вирішать підняти на ноги поліцію. Зайва обережність не зашкодить. — І ще одне. Будь ласка, подбай про те, щоб мої батьки зрозуміли одну річ: зараз я в повній безпеці, але якщо хтось дізнається про цей дзвінок, усе зміниться. І тоді мені справді загрожуватиме небезпека. Я… я не можу зараз пояснити… у мене немає часу, і потім… навіть якби я спробувала…

— А нічого й не потрібно пояснювати. Я по твоєму голосу чую, що з тобою все гаразд, а це — єдине, що мене по-справжньому хвилює. А щодо того, де ти… і з ким… Я просто знаю тебе і знаю, що ти ніколи не зробиш нічого поганого. Ти — найкраща людина з усіх, кого я коли-небудь зустрічала. А тепер мені пора. Передзвони за годину.

Час тягнувся нестерпно повільно. Здавалося, стрілки годинника завмерли на циферблаті. Олеся розпалила камін і, не маючи сил узятися за будь-яку справу, нервово ходила туди-сюди.

До другої розмови вона була зовсім не готова. Спокій і незворушність Катерини під час першої бесіди зіграли злий жарт. Батько, якого вона й уявити не могла збудженим і неврівноваженим, схопив слухавку відразу після першого гудка.

— Алло? Хто це?

— Це Олеся, тату, — відповіла вона, міцніше стискаючи слухавку. — Зі мною все гаразд. Я в безпеці…

— Слава Богу! — захриплим від хвилювання голосом вигукнув Микола Бережний. — Оксано, це Олеся, з нею все гаразд. Мишо, Женю, ваша сестра в безпеці. Олесю, ми все зробили так, як ти просила, і нічого не сказали поліції.

Олеся чула, як десь далеко, за сотні кілометрів, її перемкнули на гучний зв’язок. Мати й брати, перебиваючи одне одного, засипали її радісними вигуками та безладними запитаннями. Та дуже швидко крізь цей нестройний хор прорізався спокійний, врівноважений голос Михайла:

— Помовчіть трохи, — наказав він іншим. — Олесю, ти одна? Ти можеш говорити?

— Я справді зовсім одна. Принаймні зараз.

— Слава Богу! То де ти перебуваєш?

Олеся помовчала, збираючись із духом. Адже тепер їй доведеться збрехати — тобто зробити саме те, що вона пообіцяла собі ніколи не робити й справді не робила всі ті роки, що жила в родині Бережних. Збрехати рідним. Попри більш ніж вагому причину, Олеся соромилася того, що їй належало зробити.

— Я точно не знаю, — видавила вона з себе, але її збентеження й ніяковість напевно були красномовнішими за слова. — Хоча… хоча тут дуже холодно.

— У якому ти місті? Чи, може, ти не в Україні?

— Я… я не можу сказати.

— Значить, Рубіжний усе-таки десь поруч, так? — гнів, який Мишко досі ледве стримував, прорвався назовні. — Ось чому ти не можеш сказати, де перебуваєш! Лесю, ти мене чуєш? Негайно дай мені поговорити з цим негідником.

— Я не можу цього зробити! Але я хочу, щоб ви всі зрозуміли одну річ — я в повній безпеці, і мене ніхто ні до чого не примушує. Мишко, — звернулася вона безпосередньо до брата, як до єдиної людини, знайомої з законом і, відповідно, здатної розуміти, що судові помилки — не така вже й рідкість, — повір мені. Він не винен у тих смертях, за які його засудили. Я в цьому впевнена. Суд помилився, а отже, ти не можеш… точніше, ми не можемо засуджувати його за те, що він спробував утекти.

— Помилився! Аякже! — вибухнув Михайло. — Олесю, благаю тебе, не вір у цю нісенітницю! Його засудили за дії, що призвели до смерті п’ятьох людей! А тепер, до того ж, він учинив ще один злочин, узявши тебе в заручниці.

— Неправда! Він і не збирався робити нічого подібного, — збивчо намагалася пояснити Олеся. — Йому просто була потрібна машина, щоб виїхати з міста, а в мене спустило колесо, і він допоміг його замінити. Я, звісно, запропонувала його підвезти. Він із радістю відпустив би мене, але ж я бачила мапу і…

— Яку мапу, Олесю? Мапу чого? Якого місця?

— Мені час іти, — тихо відповіла Олеся.

— Леся! — втрутився в розмову батько. — Коли ти повернешся додому?

— Щойно він дозволить мені… ні… радше, щойно зможу. Я… мені треба йти. Пообіцяйте, що нікому не розкажете про цей дзвінок.

— Обіцяємо. І пам’ятай, що ми тебе дуже любимо, — додав він, укотре висловлюючи їй свою повну й беззастережну довіру. — Ми усі молимося за твою безпеку.

Попрощавшись із батьками, вона повільно поклала слухавку й ковтнула сльози, що підступали. Заступившись за Захара Рубіжного, вона цілком однозначно визнала, що є його коханкою або спільницею, а це було абсолютно несумісно з усім, у що вони вірили й чим жили. На жаль, це було несумісно і з їхньою вірою в неї.

Зусиллям волі Олеся впоралася з розпачем, що накрив її, вкотре нагадавши собі про головне — Захар Рубіжний справді невинний, і це єдине, що має значення зараз. Допомогти невинній людині залишитися на волі не було ані безнравственно, ані незаконно. І це не суперечило тій довірі, яку їй завжди дарували Бережні.

Підвівшись із дивана, Олеся підкинула в камін трохи дров, сховала телефон у шафку й попрямувала на кухню, щоб приготувати щось до того часу, коли Захар прокинеться. Наприклад, домашнє рагу. Зайнята чищенням і нарізанням овочів, вона трохи заспокоїлася й тепер могла тверезо обміркувати ситуацію. Якщо Захар дізнається про дзвінок, їй буде дуже складно, а то й зовсім неможливо переконати його в тому, що на її батьків і братів цілком можна покластися і що, якщо вони пообіцяли, то справді нічого не повідомлять владі. А оскільки в Захара й без того було досить приводів для тривоги, Олеся вирішила нічого не казати йому про свою розмову з домом.

Вона закінчила куховарити й знову перейшла до вітальні, залишивши телевізор увімкненим на той випадок, аби не пропустити якихось новин, пов’язаних із Захаром.

Витягнувшись на дивані й задумливо вдивляючись у стелю, Олеся невесело всміхнулася, думаючи про те, який злий жарт у будь-яку мить може зіграти з людиною доля. Варто було довгі роки вдавати з себе пай-дівчинку й ніколи ні в чому не відхилятися від прямої стежини, щоб одного прекрасного дня опинитися тут, у горах, з людиною, яку всі вважають небезпечним злочинцем.

І тепер, згадуючи минуле та порівнюючи його з безумним теперішнім і непевним майбутнім, Олеся не знала — сміятися їй чи плакати. Всі ці роки вона не робила нічого, що могло б кинути бодай найменшу тінь на її незаплямовану репутацію. І ось тепер, коли вона таки зважилася зійти з прокладеної нею самою ідеально прямої стежини, то не стала розмінюватися на дрібниці, здатні викликати легкі пересуди. Ні, це не для неї, їдко подумала Олеся. Їй замало жалюгідних порушень моральних засад. Вона збирається, ні більше ні менше, порушити закон й дозволити медіа колошматити її ім’я в масштабах усієї країни. Що, власне, вони вже й роблять!

Перевернувшись на бік, Олеся сперлася на м’які диванні подушки й почала спостерігати за полум’ям, що весело танцювало в каміні. Доти, доки не буде знайдено справжнього винуватця тієї трагедії, ніхто, зокрема й її батьки, ніколи не зрозуміють й не схвалять того, що вона тепер робить. Звісно, щойно вони збагнуть, що Захар справді невинний, повністю підтримають і те, що вона вже зробила, і те, що ще збирається зробити. Хоча ні. Звісно, не повністю.