Раді Вас бачити!

Олеся

Незважаючи на скажену завірюху навколо, вдруге пробираюся до гаража. Перед очима знову й знову спливає жахлива сцена, мимовільною свідком якої я щойно стала.

Час не йшов – мчав. Я розуміла  – щомиті Захар може кинутися за мною.

Намагаючись не рипіти, широко відчиняю стулку гаражних воріт. Стою трішки на вулиці, прислухаюсь. Наче тихо.

Повертаюся до авто. Заводжу й повільно виводжу машину на дорогу через задній двір будинку.

Коли ми дерлися цим схилом уперше, була майже ніч, і тепер картинка виглядала зовсім іншою. На мене накотила паніка: що, як заблукаю?

Так, відставити паніку.

Я їду максимально обережно, бо сніг знову сиплеться пухкими грудочками. Хай повільно, зате в будь-якому разі це швидше, ніж пішки.

 «Спокійно… спокійно…»

Кілька разів глибоко вдихаю й починаю прораховувати варіанти.

Зараз третя дня — отже, я проїхала всього хвилин сорок. На годиннику було десь два двадцять, коли я від’їхала від схованки Захара. Їхала зі швидкістю кілометрів двадцять, у кращому випадку — тридцять.

Отже, відстань між нами зараз у кращому разі двадцять, у гіршому — дванадцять кілометрів.

«А що, як він пішов за тобою пішки?»

Ледь у голові вимальовується картина Рубіжного, що бреде собі уздовж дороги, — вже не можу позбутися цієї думки. Постійно озираюся назад, намагаюся розгледіти його у сніжній заметілі, але, на щастя, його немає.

— Так! Мисли раціонально! Це ж маячня! — голосно лупцюю себе по щоках.

Озираюся, ще раз перевіряючи, чи ніхто за мною не женеться, і мало не врізаюся в дерево. Різко смикаю кермо, вирівнюю машину й прямую далі.

З кожною хвилиною моя віра в те, що мені таки вдалося вирватися з полону, міцніла й надавала мені все нових сил. Але радість від такої жаданої свободи чомусь затьмарювали спогади про безвихідний розпач і щиру, незіграну тугу людини, від якої я так прагнула втекти. Думка про те, що холоднокровний убивця навряд чи міг би відчувати настільки сильний біль, отруювала мені смак знову здобутої волі.

Під’їжджаю до чергової розвилки й намагаюся згадати, куди звертав Захар.

«Та що ж це таке, Лесю, чому ти до бісу не запам’ятовувала дорогу?» — лаю себе.

Я чесно намагалася, але в мене просто немає цього таланту. Немає й краплі.

Бачу примітне дерево, ніби його впізнаю, повертаю ліворуч. Їду просто, хвилин двадцять-тридцять, і тут машина починає видавати якісь рулади: десь у районі правого переднього колеса з’являється підозріле шарудіння.

Зупиняюся, виходжу подивитися, в чому справа, але начебто все нормально.

«Дивно…»

Повертаюсь назад і помічаю, що двигун заглох. Здається, я його не вимикала… Чи вимикала? Могла й вимкнути. Пробую завести ще раз, і ще, але нічого не виходить. Геть нічого.

— Та що ж ти випендрюєшся?! — гепаю долонями по шкіряній обшивці керма.

На вулиці наче стало ще холодніше, хоч, здається, вже нікуди далі.

— Що ж мені робити? — питаю в порожнечу.

Просидівши в заціпенінні хвилин з десять, більше не можу просто так лишатися в машині й чекати. Не можу, й усе. Тут я, як у клітці, мов на тарелі з блакитним обідком: бери — не хочу. Лізу в бардачок і знаходжу там якусь чоловічу в’язану шапку з рукавицями. Хоч щось…

Одягаю другим шаром ці раптові знахідки й виходжу назовні. Це авто надто помітне… Вмикаю нейтралку, і машина, покотившись та випереджаючи мене, за якихось двісті метрів злітає з обриву просто в річку.

Озираюся на джип востаннє. Чорна пітьма ріки потроху поглинає залізо…

«Прощавай, залізний коню, мені з тобою було тепло.…»

Зате тепер мені холодно. Дуже холодно. Хоча й у салоні незабаром було б не набагато краще.

«Ти замерзнеш насмерть!»

А я вперто продовжую йти вперед. За якийсь час уже не відчуваю ніг, наче їх у мене забрали. Час сповільнюється й відраховується гучними ударами пульсу в голові.

Бах-бах-бах…

Ривком затягую повітря, крізь цокіт зубів.

Краще вже замерзну в заметі, ніж цей упир прирече мене на смерть.

Допоки серце б’ється – не доставлю йому такого задоволення!

Спершу холод прошиває мене до кісток, але за деякий час я наче перестаю його відчувати. Тіло якось-сяк адаптується, і я просто йду вперед.

Довго йду – може, годину чи дві, а на відчуття, наче всі десять. Уперто роблю крок за кроком, і тут знову починає сипати сніг, звідкись налазить вітер. Мене засипає з голови до п’ят важкими пластівцями, з кожним новим поривом з мене ніби виходить останнє тепло.

Вітер жбурляє в обличчя сухе крихке «скло». Спочатку щоки пече, потім раптом стає дивно тепло. «Тепло…» – і від цього слова я лякаюсь більше, ніж від вітру. Тепло – значить, погано. Значить, тіло здається. Пробую йти швидше, хоча ноги давно перетворилися на чужі.

«Щасливого кінця в цієї дороги не буде…»

Та щойно я встигаю про це подумати, позаду вихоплюю промені світла на снігу. Кинувши швидкий погляд через плече, я мимоволі зойкнула від переляку. Просто через ліс, навпростець до дороги, стрімко наближався снігохід. Його водій, низько схилившись до керма, із лячною майстерністю маневрував між деревами та валунами.

Панічний страх опанував мною настільки, що я на якусь мить забула навіть про виснажливий холод. Ціною неймовірних зусиль мені вдалося змусити онімілі кінцівки рухатися й відповзти за дерево, сховавшись за його могутнім стовбуром. І якраз вчасно. Над головою в повітрі майнули лижі снігохода, і я вирішила відповзти ще далі — туди, де густі соснові гілки створювали надійніше укриття.

Але можна було й не хвилюватися, бо Захар навіть не глянув у мій бік. Увесь його погляд був прикутий до перекинутого позашляховика, який уже наполовину поглинуло стрімкою течією.

Не до кінця вірячи у своє неймовірне везіння і не зовсім розуміючи, що відбувається, я побачила, як Рубіжний просто на ходу вистрибнув зі снігохода й стрімко кинувся до річки.

— Олеся!

Він знову й знову повторював моє ім’я, намагаючись перекричати виття вітру. Не дочекавшись відповіді, він ступив на тонку кригу. Я з подивом спостерігала за ним. Невже він справді кинеться рятувати мене в крижану воду? Навіщо? Адже в разі моєї загибелі він позбувся б такої докучливої проблеми.

Я перевела погляд на снігохід, залишений Захаром, і раптом зрозуміла, що зараз він набагато ближчий до мене, ніж до нього. Заволодіти ним — не складе жодної проблеми. Не зводячи погляду зі спини свого переслідувача, я виповзла з-за дерева, підвелася й тихцем попрямувала до покинутої машини.

— Олесю, відгукнися, ну прошу! — кричав Захар, поспіхом розстібаючи куртку. Тонка крига затріщала, і за кілька митей машина нахилилася ще сильніше й пішла під воду. Те, що сталося далі, було настільки неймовірним, що я ледве повірила власним очам. Замість того щоб повернутися на берег, Захар ухопився за гілки зламаної осики й почав занурюватися в крижану річку.

Побачивши, як його голова й плечі зникли під водою, я кинулася під прикриття наступного дерева. Виринувши за черговою порцією повітря, Захар знову вигукнув моє ім’я. Тепер мене від рятівного снігохода й повної свободи відділяв лише один ривок — якихось три метри!

Але замість того, щоб скористатися цим дарунком долі, я стояла, наче паралізована, і зачаровано дивилася на бурхливі води ріки, що поглинули Захара. Розум кричав, що Захар Рубіжний — небезпечний злочинець, і що чим швидше я втечу та покину його тут, тим краще. Але от роздерте серце, інша частина мене — упертіша й гучніша — заглушала ці крики. Бо якщо я зараз піду, то він, певно, замерзне й помре лише тому, що намагався врятувати мене?

Ну чого ти така розмазня, Олесю!

Раптом поруч із напівзатопленим деревом з-під води з’явилися темноволоса голова й широкі плечі Захара. Я нарешті змогла видихнути з полегшенням. Він вибрався на берег і, хитаючись, попрямував до покинутої куртки. Але замість того, щоб натягнути її на себе й хоч якось зігрітися, Захар безсило опустився на землю, притулившись до вкритого снігом валуна.

Внутрішня боротьба між розумом і серцем досягла критичної точки. Він не потонув. У цю мить він був у повній безпеці. А значить — чим швидше я поїду, тим краще. Бо будь-якої хвилини він може підвести голову й побачити мене.

Розідрана внутрішніми суперечностями, я з полегшенням побачила, як його рука потягнулася до куртки. Але секундне полегшення миттю змінилося панічним жахом, коли він зробив щось абсолютно незбагненне, таке, що суперечило здоровому глузду. Рішуче відкинувши куртку, Захар почав повільно розстібати ґудзики сорочки. Знявши й її, він притулився до засніженого валуна й заплющив очі. Сніжинки кружляли довкола нього, прилипали до мокрого волосся, вкривали обличчя й тіло крижаною плівкою.

І раптом мене пронизало страшне усвідомлення — він навіть не збирається добиратися до будинку!