Раді Вас бачити!

Олеся

Він ловить мої губи, цілуючи повільно й глибоко. А потім просто ніжно торкається їх лагідним поцілунком.

— Я не можу дати тобі того, чого ти просиш, Лесю. Але я можу віддати тобі це тіло, — притискає мої долоні до своїх грудей і веде ними по собі. — Воно твоє.

Моє?!

Моє…

Це несподівано змінює мої відчуття. Прикусивши губу, з цікавістю малюю пальцем по лініях його м’язів. По відмітинах на тілі.

Дуже потужне й прекрасне тіло.

Моє!

Спускаюся пальцем нижче, під светр, по кубиках преса й виразній вертикальній лінії, що веде до паху.

Чую його нерівний видих.

Не розриваючи поцілунку, Захар переносить нас на диван.

Стягую з себе сукню.

На його атлетичній шиї потужно пульсує вена. Пальці ковзають по краю мережива на грудях… Погляд втрачає фокус. Він важко ковтає.

За руку розвертає мене, ставить мої долоні на спинку дивана.

Завмираю й заплющую очі, очікуючи, що зараз стягне трусики.

Між стегнами все стискається в передчутті.

Але цього не трапляється — він не чіпає білизни. В грудях спалахує розчарування.

Його губи ніжно ковзають по лінії мого волосся на шиї. Вологий гарячий поцілунок… Ще один… Він вдихає мій запах за вушком, цілує по краю. Я стаю навшпиньки від цих дотиків. І нічого не бачачи, сліпо тріпочу віями, розслабляюся, танучи від відчуттів. Він обіймає мене, втискаючи в себе. Я ніби в гарячому коконі.

Мені нестерпно боляче натирає білизна! Мереживо здається жорстким, а край і дуги — мов дріт…

Він перевертає нас. Я опиняюся зверху. Лягаю йому на груди. Він такий великий… Мов жеребець, відчувається між моїми стегнами.

— Мм… — відгукується мені назустріч його тіло.

Заводжу руки за спину, знімаю бюстгальтер. Сповзаю трохи нижче, прислухаючись до своїх відчуттів.

Він намагається підім’яти мене під себе. Я на знак протесту виставляю руку, впираючись у його:

— Ти ж подарував мені його…

— І що ти з ним робитимеш?

— Пеститиму…

Його ніздрі здригаються.

— Тоді йди до мене.

Ми сплітаємося тілами. Він стискає внутрішньою поверхнею мого стегна.

Я дихаю нерівно, пливучи в легкому сп’янінні від близькості його вуст, від пульсації між стегнами.

Заплющивши очі, притискаюся до обвітрених губ. Його пальці проходять між моїми стегнами просто там. І я відчуваю, як там мокро й слизько…

— Так пестити?

Я впиваюся йому в губу, зажмурюючись.

— Ще?.. — шепоче він.

Машинально продряпую його тіло вниз, ловлю зверху його зап’ясток. І прислухаюся до того, як плавно він гладить мене, чіпаючи, мов оголені контакти.

У вухах шумить… Звиваючись, підставляю його губам шию. Він веде гарячим язиком і цілує. Його пальці пришвидшуються. Ми голосно дихаємо, пестячись обличчями.

Відкриваю очі й тону в його розфокусованому погляді. У нього таке обличчя… Ніби він п’яний… змучений… вразливий і… агресивний — водночас. Емоції спалахують! Він простягає мені руки, ми сплітаємо пальці…

Його мозолясті, шорсткі долоні запускають мурашки по моїй шиї.

Я заворожено ловлю його емоції, плавно рухаючи стегнами.

Він такий відкритий, що я й не підозрювала, що це можливо отримати в сексі.

І мене осяює, чому секс називають близькістю.

Бо секс — це не вбивання в тебе члена. А ось це… взаємопроникнення… відкритість… і він мій-мій-мій повністю! Наскрізь! Такий неприступний, мій суворий Захар — такий відкритий! І я перестаю почуватися вразливою, жертвою того, що відбувається… Швидше навпаки. Страждає зараз він. Від того, що йому мене мало. Але й насолоджується теж… Мною!

— Ще… — шепочу, ковзаючи губами по його вуху. — Ще хочу…

Плавно перевертаючи нас, він зі стогоном втискається в мене. Я задихаюся від відчуття розтягнення. І кожен плавний поштовх перетворює мене на оголений провід, яким пробігає розряд.

Я не відпускаю його губ. Вп’явшись кігтиками в потилицю, притягую його до себе й нетерпляче кусаю їх.

Він виходить із мене. Ривком перевертає нас.

— Чорт… — хрипить стисло. — Презерватив… Хрін знає де, бляха!

Можливо, це зовсім не романтично, але мене це збуджує! Ці перепади його голосу… Втрата контролю… У кожному звуці, слові, русі я жадібно пожираю його емоції. І п’янію ще дужче.

Хай говорить про що завгодно! Я тремчу від того, як звучить його голос.

Стискаю його член під голівкою пальцями в кільце, вдивляючись у його очі. Бажаючи відчути…

— Ау… ау… ау… — сіпається він і шипить. — Лесю! Ч-ч-ч… Тихо… М-м-м!!

Але я стискаю ще міцніше, прагнучи отримати ще ось цього всього. Зверху накриваю голівку долонею, виманюючи з нього стогони й шипіння. Відштовхую руку, що намагається мене стримати.

— Моє тіло… — шепочу я, усміхаючись. — Так?

— Так…

Він збуджено всміхається, сіпаючись і скалячи зуби.

— Так-так-так… — рухається сам у моїх руках, стискаючи мої зап’ястя.

Розкривши рот, дивлюся на це широко розплющеними очима, уявляючи, як він рухався в мені. Гаряча, в’язка рідина б’є мені в долоню.

Розгублено дивлюся на забруднені руки.

Він тягнеться до футболки й дбайливо витирає кожен мій палець. Перегорівши від емоційного перевантаження, втомлено заплющую очі й падаю на бік поруч.

— Іди до мене?

Я беззвучно заперечно мукаю.

— Спекотно…

Стискаю його пальці у відповідь. Моє тіло все іскрить і палає, мов піч.

Поринаю в напівдрімоту. В голові порожньо. І нічого не сниться.

Захар

Сон не йшов. Голова завантажена, але думати й будувати плани не виходило — заважала одна полонянка, думки раз по раз поверталися до неї.

Я не хотів розповідати Лесі нічого — ані як, ані коли вона поїде додому. Не лише тому, що не довіряю цій жінці, а й тому, що жінки — це незвіданий Всесвіт, де будь-яке слово можуть використати проти тебе. Вони здатні таке собі накрутити на рівному місці… встигнуть злякатися, довести себе до істерики й винести чоловікові мозок, не докладаючи жодних особливих енергетичних зусиль.

Спокійніше, коли жінка не тривожиться зайвий раз. А для цього її потрібно якомога менше інформувати про те, що я зараз у цілковитій сраці й поки що не знаю, як із цього вибиратимусь після її від’їзду. Усі сили й підтримка тепер були спрямовані на те, щоб безпечно вивести її. Повернути в лоно сім’ї. А про себе… я подумаю пізніше.

Їй і так довелося багато пережити за останні дні. Я просто не хочу додавати їй нових тривог.

Олеся…

Досі важко було повірити, що ця красива дівчина, на яку, я певен пускає слину не один її недонаречений, зараз опинилася в моїх обіймах. Я вкарбовую у пам’ять її тепле гнучке тіло, її такий чистий і жіночний образ, її запах, відчуття шовковистої шкіри...

Я зроблю все для її безпеки, аби цю красунечку ніхто не посмів зачепити…

Це було дивно. Раніше я не помічав у себе власницьких інстинктів, але варто було лише подумати, що хтось інший може захотіти її, як у мені все переверталося всередині.

Леся лежала, поклавши долоньку під щоку, прикрита лише простирадлом. Місячне світло лягало сріблястим сяйвом на її шовкове тіло. Я не міг просто милуватися нею. Я хотів цю дівчинку до нестями. Сьогоднішня розмова була надто важкою для неї. Більш неприємніше, що довелося нагрубити їй. Вона засмутилася, а я так і не зміг підібрати правильні слова, щоб м’якше все пояснити… Та їй цього й не потрібно знати.

Ще міцніше притискаюся до неї зі спини, цілую в скроню, вдихаючи її запах і намагаюся закарбувати його в пам’яті — на потім. Для сотень самотніх ночей, коли її більше не буде поруч.

Повертаюся думками до розмови з Матвієм. Друг поки що не розуміє, чому я так ношуся з полонянкою, але мовчки приймає й виконує всі мої прохання.

Версія з тим, що мені мститься Терещенко, підтвердилася. Але цей членистоногий має надто довгі й чіпкі щупальця.

— Слухай, я просто не розумію, — пригадую нашу сьогоднішню розмову з Матвієм, — хай він і полковник, але він відтанцював на яйцях у генералів! І його ніхто так і не зміг упакувати?

— Терещенко не просто полковник. Ні-і-і… — Матвій важко зітхає. — Терещенко отримав доступ до дуже серйозного компромату — секретних матеріалів внутрішніх державних розслідувань служби безпеки. Фактично — брудна білизна всіх наших полковників, генералів та персон із найвищих кабінетів. Справи з дуже несимпатичними статтями зам’яли за взаємними домовленостями…

Він замовкає.

— Коротше, після кількох показових відео, фото, документів та інших матеріалів він за кілька років вибудував власну павутину керування людьми, на яких мав важелі тиску. Грубо кажучи, запряг у свій скромний візок усіх Драконів служби безпеки. А на нас — під’їбався… Тепер Терещенка таки взяли в розробку. Але на це ще потрібен час. Уже добре, що він більше не може впливати на твою справу, Захаре.

— Прибрати Терещенка — і край. Без суду й слідства.

— Ха… Знову ні. Полковник усю цю радість, мов феєрверк, зарядив у розсилку. І якщо він її не зупинить у годину ікс — усе це величезним пакетом полетить тим людям, які з радістю зроблять із цього інформаційну бомбу. Найвищі чини полетять із посад, хтось сяде, когось уб’ють. Тому Терещенка, мов кришталеву вазу, береже ціла купа можновладців. Він — як та голка, в якій їхня смерть. Зламаєш — і їм пиздець. Ми цю бомбу потихеньку намагаємося розмінувати.

— А я б усе одно його грохнув. Та їбав я проблеми ваших можновладців.

— Якби ми з тобою вирішували, Захаре, то, звісно… Але над нами теж є свій дах, який треба берегти й поважати. От твою полонянку як швидко вдалося вивести— сам я б не впорався.

— Звісно. Дякую, брате. Я в боргу.

— Розрахуєшся ще…