Раді Вас бачити!

Захар

Сніг набився мені навіть у вуха. Волосся стає дибки.

— Пані Коваль… Ви, бляха, ненормальна?! — набираю повні груди повітря.

— А давайте на «ти»? — глузливо морщить носа.

Мені нарешті вдається вибратися з кучугури. Під сміх Лесі обтрушуюся від снігу. Озираюся на казковий зимовий пейзаж — і мене раптово охоплює радісне збудження. Яскраво-синє небо, вид із плато просто божевільний. Поруч зі мною молода, вродлива жінка, що перебуває в напрочуд грайливому настрої. Не стримавши усмішки, неквапно ступаю на неї.

— Це було дуже нерозважливо з твого боку.

Леся уважно спостерігає за моїм наближенням.

— Краще не намагайся, — каже вона, давлячись сміхом. — Я попереджаю тебе: якщо…

Ну все, маленька, ось ти й попалася…

Я кидаюся вперед, але дівчина раптово різко розвертається, заводить ногу за моє коліно й щосили смикає його вгору. Я був настільки розслаблений і впевнений у її непідготовленості, що навіть не встиг нічого збагнути. Уже за мить, розмахуючи руками, падаю на спину, знову по вуха зарившись у сніг.

Ніколи не можна бути певним, що у жінці в голові. Ніколи!

— А це, — радісно повідомляє мені ця каратистка, — тобі хоча б часткова помста за те, що ти тоді, на АЗС, вмочив мене обличчям у сніг.

Усе, що відбувалося, явно приносило їй масу задоволення. Її сміх дзвіночком розлітався поміж кудлатих гілок.

Примружуюся на яскраве зимове сонце. Як же добре — жити ось так, тут і тепер, не озираючись на думки про майбутнє чи про його відсутність.

— Гей, ти не збираєшся вставати? — весело поцікавилася Леся за хвилину.

— А навіщо? Ти що, хочеш перекинути мене ще раз?

— Ні, обіцяю, більше цього не зроблю. Чесне слово.

— Моєї гордості завдано смертельної рани, — намагаюся звучати якомога сумніше.

Леся, розгледівши мій задум, завбачливо забрала раніше простягнуту руку й відступила на крок, знову пирскаючи від сміху.

— Ти тільки подивися, — Леся розвернулась і показала на сніговика, якого так і не доліпила.

Дівчина променисто усміхнулася.

— Його не замело. Допоможеш мені його доліпити?

— Із задоволенням, — ну як можна відмовити такій спокусниці… беру її за руку.

Тепер збоку ми й справді нагадували двох закоханих.

— Тільки скажи мені: що це було? Ти вивчала єдиноборства?

— Дзюдо, — неохоче відповіла Леся.

— Я лише одного не розумію: якого біса ти не провернула те саме там, біля АЗС, і не втекла?

Моє запитання явно її збентежило, бо відповідала вона досить плутано:

— Розумієш, мій брат Мишко проводить спеціальні заняття із самозахисту, але мені здавалося зовсім безглуздим навчатися чомусь подібному, маючи брата-поліцейського. І коли я навідріз відмовилася ходити на ці заняття, Мишко навчив мене окремо саме цього прийому. Того дня, коли ти побіг за мною, я навіть не змогла б згадати, як саме він виконується. А сьогодні я все прорахувала — і тому в мене так легко вийшло, і…

Ми нарешті дісталися до сніговика, і мені довелося випустити її руку.

— Можливо, він навчив тебе ще кількох прийомів?

— Ні, чесно кажучи, тільки цього, — з її хитрих очей я бачив, що Олеся безсоромно бреше.

Продовжуючи усміхатися, я рушив до неї з таємничою усмішкою:

— Тоді мені потрібно навчити тебе ще одного…

Леся навіть не встигла скрикнути — вже за мить вона опинилася в повітрі й безболісно приземлилася в найближчий глибокий замет.

Отямившись після безславного польоту, Леся весело розсміялася й простягнула мені руку…

Звісно, я її прийняв і зробив вигляд, ніби її сили вистачило, щоб затягти мене в м’який сніг слідом за нею. Не надто замислюючись, скоригував траєкторію так, щоб приземлитися просто зверху.

— Ой… — дивимося одне одному в очі.

Наші носи зовсім близько. Серце гупає.

— Ти абсолютно нестерпний, — вона переходить на шепіт.

— Сподіваюся, з тебе досить?

— Цілком. Ти виграв. Здаюся.

Але від мене не сховалися веселі чортенята, що стрибали в її синіх очах.

***

Олеся

Тримаючи в руках повну миску попкорну, я попрямувала до вітальні. Цілий день ми провели в нескінченних розмовах про все на світі, окрім однієї-єдиної речі, яка мене надзвичайно цікавила, — як він збирається зняти з себе обвинувачення. Коли я вперше спробувала торкнутися цієї теми, Захар повторив те, що вже казав учора. А саме — що він не має наміру затьмарювати наше теперішнє роздумами й міркуваннями про майбутнє. Коли ж я пояснила, що хотіла б допомогти йому настільки, наскільки це буде в моїх силах, Захар лише посміявся з мене. Тоді я вирішила не псувати день і не наполягати на подальшому обговоренні цього питання. Але сьогодні…

— Захаре?

— Ммм?

Я навмисне пересіла ближче до нього й повернулася обличчям. Його брови почали кумедно насуплюватися, спостерігаючи за моїм дійством. Я вирішила почати з найневиннішого й жартівливого:

— Скажи, Захаре, хіба я не була зразковою заручницею?

— Бездоганною, — погодився він, піддаючись моєму гумору.

— Ти ж не заперечуватимеш, що я була слухняною, завжди готовою допомогти, веселою, дисциплінованою й робила навіть більше, ніж кухарка?

— Згоден з усім, окрім «слухняною».

Усміхнувшись цьому зауваженню, я вирішила поки що не сперечатися.

— А якщо я була такою зразковою бранкою, то чи не здається тобі, що я заслужила на деякі… ну, скажімо так, привілеї?

— І що ти маєш на увазі?

— Відповіді на кілька запитань.

На обличчі Захара миттєво з’явився насторожений вираз.

— Що ж, можливо. Це залежатиме від того, якими будуть запитання.

Його відповідь, яка зовсім не спонукала до подальших розпитувань, трохи похитнула мою рішучість, але я все ж вирішила продовжити:

— Ти ж збираєшся в правовому полі виправдати себе, правда?

— Спробуй поставити інше запитання, — сказав Захар рівним, безбарвним голосом.

— Гаразд. У тебе є якісь міркування, кого ми ще можемо залучити, щоб дати свідчення на твою користь?

— Ми? Люба, тобі краще обрати іншу тему для розмови.

Його відповідь була досить грубою, і мені стало трохи боляче. Я була впевнена, що в моїх силах допомогти йому:

— Будь ласка, не розмовляй зі мною так.

— Добре. Тоді, будь ласка, обери якусь іншу тему для розмови.

— Можливо, ти все ж зволиш хоча б вислухати мене? Я ж хочу допомогти. Я навіть до пуття не знаю, як саме все сталося, а мені дуже хотілося б це дізнатися.

— Ти можеш знайти все, що тебе цікавить, в інтернеті. Займешся цим, коли повернешся додому.

Його сарказм просто вивів мене з себе!

— Послухай, чорт забирай, мене зовсім не цікавить те, що написано в замовних статтях! Я хочу дізнатися, як усе було насправді, саме від тебе. Мені необхідно почути твою версію.

— У такому разі тобі не пощастило…

— Невже я вимагаю від тебе занадто багато? На мою думку, це дрібниця порівняно з тим, через що мені довелося пройти з твоєї вини відтоді, як ми познайомилися, і ти це розумієш не гірше за мене! Тож я маю право поставити хоча б кілька запитань!

— Ти не маєш жодних прав ні на що! — різко обірвав мене Захар. — І мені абсолютно не потрібна твоя допомога.

Я заніміла від його слів.

Він, вочевидь, збирався додати ще щось, але не встиг, бо розмову перервав рингтон смартфона. Єдиний ґаджет лежав у зачиненій шухляді. Захар, не зволікаючи ні секунди, кинувся до нього. Відповівши на дзвінок, він відійшов у тінь панорамного вікна й тихо почав розмову.

Я розуміла, що телефонувати йому можуть лише друзі — і лише з дуже важливих питань.

Мені було дуже боляче від його слів. Я, напевно, виглядаю закоханою дурепою. Сам же Захар жодного разу не сказав мені бодай щось про взаємні почуття. Йому від мене нічого не потрібно, окрім відносин у тілесній площині. Від мене не чекали роздумів — від мене чекали лише почуттів. Я маю лише розважати його й за першою примхою задовольняти сексуальні потреби.

От же ж! Сама дурепа!

Захар має рацію: менше знаєш — міцніше сон. Якщо він довіряє мені так, як я йому, він сам мені все розповість. Якщо ні… що ж… від цих думок моє серце щемливо стискалося. Що ж, зате я принаймні не зможу видати його розмовами про те, чого не знаю.

З цими думками я відвернулася й увімкнула фільм.

Та хай як я злилася й ображалася, це було сильніше за мене. Я не могла зосередитися ані на сюжеті, ані навіть запам’ятати імена героїв. Захар розмовляв уже близько години. Навіть пози не змінив. А я кожні п’ять–сім хвилин озиралася до нього.

Нарешті, закінчивши розмову, він поклав телефон назад у шухляду й повернувся на свій пост біля вікна.

Не витримавши, ще за п’ять хвилин я підвелася й підійшла до нього. Мовчки обійшла зпереду й обхопила за талію. Він важко зітхнув і міцно-міцно притис мене до себе. Я відчувала, що ця розмова чомусь засмутила його.

— Усе добре? — не знала, що ще запитати, аби не зачепити заборонену тему.

— Так. Новини дуже хороші. Мій дуже близький друг знайшов спосіб, як витягти тебе звідси.

— Ти збираєшся завтра відправити мене додому, так?

— Так.

Ця коротка відповідь прозвучала як остаточний і такий, що не підлягає оскарженню, вирок. Я розуміла, що заперечувати марно, але не змогла стримати себе.

— Я не хочу їхати!

Захар підвів голову, і хоча його голос залишався м’яким, тепер у ньому з’явилися нові, жорсткі нотки:

— Давай не будемо робити прощання ще важчим для нас обох.

Я почувалася настільки нещасною, що не розуміла, як це все може бути «ще важчим». Зараз я трималася з останніх сил.

— Я люблю тебе. Я люблю…

Тепла долоня закрила мої вуста.

— Не потрібно. Не кажи цього.

Я насилу відвела погляд від обличчя Захара й уткнулася в його груди. Я так сподівалася, що він теж скаже, що любить мене — навіть якщо це неправда. Мені просто дуже хотілося почути від нього ці слова.

Замість цього він нахилився й поцілував…