Раді Вас бачити!

Олеся

— Зверніть увагу на приголомшливий краєвид на сад, який відкривається з цих панорамних вікон. Освітлення саду вмикається автоматично о дев’ятій вечора, але це можна змінити за бажанням, — говорю я і відчуваю, що сама розчиняюся в чарівності цього приміщення. Навіть мій голос звучить м’якше, ніж зазвичай.

Дім пахне свіжою зеленню і дорогим деревом. Сонячні промені ковзають кам’яними сходами, по гладкій підлозі — усе дихає стилем і правильною архітектурою.

— Велично, — жінка у намисті із перлів оглядає кухню. — Мені все дуже подобається. Ідеально — для великої гомінкої родини.

— І для ранкової кави у тиші, — додаю я й усміхаюся.

Я бачу задоволення і прийняте рішення в очах цієї пари. Контракт майже в кишені. Залишилося доробити цифри.

Я поправляю косу — не люблю, коли важке волосся розвівається по обличчю. У вікні відбивається знайоме віддзеркалення: дорогий костюм кольору графіту, чорні класичні туфлі, впізнаваний браслет на зап’ясті.

— Ми б ще хотіли трохи подивитися сад, якщо не заперечуєте, — каже чоловік.

— Звісно, — усміхаюся, обережно передаючи ключі. — Я вас залишу, мене вже чекають в іншому місці, а завтра зустрінемося в офісі для підписання договору.

Пара киває. Я прощаюся і виходжу надвір.

Моя «Toyota» чекає біля воріт — срібляста, чиста, надійна. Моя крихітка. Сідаю, вмикаю двигун, насолоджуюся миттєвим відгуком мотора і його муркотливим журчанням.

Мені належить поїздка в інший кінець міста — спальний район. Як темний бік місяця. Панельки, сіре небо, запах пилу. Багато хто з колег-ріелторів кривиться від такої роботи, але не я. Люди прагнуть знайти своє місце з будь-яким бюджетом — чи то кілька сотень тисяч, чи просто кілька сотень. Я вважаю себе щасливою, адже могло бути й так, що межею моїх мрій стала б саме така панелька. Багато моїх однокласників із дитячого будинку не мали такого щастя, як я — знайти люблячу сім’ю. Тому, якщо я можу допомогти зробити життя людей хоча б трохи кращим, я зроблю все, що в моїх силах.

Я стою біля під’їзду вже чверть години. Клієнтка мала приїхати сюди ще півгодини тому. Дивлюся на циферблат, перевіряю телефон. Порожньо.

Через сорок хвилин набираю номер.

Тиша, потім скидають. Я телефоную ще раз. Щось тривожне ворушиться всередині і наполягає у настирності. Цього разу дзвінок прийняли, але я не чую відповіді.

— Алло?.. Катю?

У відповідь — глухий звук, ніби хтось задихався, і коротке схлипування.

Я відчуваю, як холод змією прокочується по хребту.

— Катю, де ви? Все гаразд? — але зв’язок уже обірвався.

Через п’ять хвилин я вже на місці. Добре, що анкета клієнтки з її нинішньою адресою була під рукою.

Цокаю шпильками по бетонних сходах на п’ятий поверх. Ліфт, як завжди, не працює. Різкий звук підборів відлунює і ріже слух. Двері в її квартиру прочинені.

— Катю?

На підлозі сидить молода жінка. Обличчя побите, губа розпухла, в кутику рота ще не засохла кров. На руках сині плями. Чую дитячий плач, що долинає з-за дверей ванної.

Я в шоці, але найменше зараз, що Катерині потрібно, — це бачити й моє потрясіння. Падаю колінами просто на підлогу поруч із нею. Обіймаю, заспокоюю.

— Тихо, все добре… — шепочу, прихиливши її до себе. — Я з вами. Що сталося?

Вона схлипує:

— Він… він сказав, що вб’є, якщо піду…

— Не вб’є, — кажу твердо. — Ми не дозволимо.

Викликаю поліцію. Швидко оглядаю дітей на наявність побоїв чи синців. Слава Богу, крім переляку з ними нічого страшного не сталося.

Хлопці з органів прибули на диво швидко — такі молоді, але в очах уже мінімум емоцій. Вони з таким стикаються через день. Один із них, широкоплечий сержант дивиться на Катю співчутливо, підходить до мене й простягає візитку:

— Тут юрист, Віктор Савицький. Допомагає у таких справах. Скажіть, що від нас. І вам варто забрати подругу звідси й прихистити на тиждень-другий. Ми знайдемо її чоловіка, але боюся, поки всі бюрократичні питання вирішаться, він може вирішити мститися їй або через дітей.

— Так, звісно, — киваю і дякую за допомогу.

Катя тремтить.

— У мене немає грошей… у мене нічого немає…

— Є, — кажу. — Не думайте зараз про це, Катю. Зараз у вас є я. І ви повинні в першу чергу думати про дітей. Тож збирайте речі й дітей. Їдьмо.

Ми добираємося до порожньої квартири майже опівночі. Це житло здала мені сім’я, що переїхала жити до Канади. Там щойно закінчений ремонт. У повітрі ще відчутний запах клею та фарби. Але чисто й просторо.

Катя не вірить, що може залишитися.

— Я не зможу платити, — шепоче.

— Розберемося. Я поговорю з власниками. Наразі всім потрібно виспатися й відійти від цього жаху. Поки з вашим чоловіком розбиратимуться, вам не можна назад додому.

Я знаю, якщо вона повернеться — він її вб’є. А потім ці двоє малюків опиняться в дитячому будинку.

Я бачила, як це буває.

І жодна дитина не заслуговує дитинства без тепла матері.

Коли Катя засинає на дивані, я виходжу в коридор і набираю номер із візитки.

— Віктор Савицький? Добрий вечір. Вибачте, що так пізно турбую. Мене звати Олеся Коваль. Ваш контакт мені дав сержант патруля. У мене ситуація… жінка з дітьми, постраждала від чоловіка. Я… не можу її просто залишити. Ми можемо зустрітися?

Чоловік на тому кінці дроту нічого не коментує. Я вже подумала, що треба повторити, мабуть, він не слухав, як почула:

— Давайте завтра в офісі обговоримо? — голос спокійний, діловий, без натяку на роздратування. — Приїжджайте, це недалеко від центру. Адресу надішлю повідомленням.

***

До другої пополудні наступного дня я впевнено крокую коридорами офісної будівлі. Кабінет Савицького — як він сам: строгий, акуратний. Усе стримано, навіть аскетично.

Чоловік, який зустрів мене, виявився високим, піджарим. З уважним розумним поглядом. Із тих, хто говорить більше очима, ніж словами.

Коротко привітався і відразу перейшов до справи. Видно, час для мене він викроїв серед інших своїх справ, тож треба було максимально швидко й чітко описати ситуацію. Сідаю у крісло для відвідувачів.

— Розкажіть усе по порядку, — каже він.

Я розповідаю. Про Катю, дітей, побої, квартиру.

Він слухає уважно, не перебиває. Замислюється, потім тихо киває.

— Я думаю, знайду час, щоб допомогти вашій подрузі й представляти її інтереси, — потім відкриває верхню шухляду, дістає потертий блокнот. Перегортає там щось кілька хвилин і продовжує: — У мене є контакти одного приватного фонду, вони допомагають матерям у таких випадках. Я зв’яжуся з ними. Спробую влаштувати Катю на роботу. Можливо, на склад або в кафе. Їй треба стати на ноги, щоб не втратити опіку.

Він підводиться, м’яко натякаючи, що його час обмежений. А я, настільки вражена, як усе чудово складається для Каті, не можу стримати почуттів.

— Дякую, — видихаю я. — Дуже дякую вам!

Підводжуся теж. І, не стримавшись, обіймаю його.

Чоловік завмирає від такого порушення особистого простору. Я швидко беру себе в руки, відступаю. Мої щоки палають. Ми дорослі, ділові люди, і не маємо стрибати одне одному на шию. Але іноді мені важко стримати свої пориви.

— Пробачте мені за мою несамовитість, — промовляю, опускаючи очі.

Він уважно дивиться на мене, потім м’яко усміхається:

— Думаю, до завтрашнього вечора я матиму перші результати щодо справі вашої подруги. Можемо зустрітися за вечерею й обговорити план дій. Вибачте, весь мій денний час розписаний.

Я посміхаюся ще ширше й киваю:

— Звісно-звісно. Ми з Катею так вам вдячні. Нехай це буде моє запрошення на вечерю. Неофіційно.

Він киває:

— Домовилися, давайте без краваток. Я заслужив.

В його очах я бачу нові теплі іскри. Приємний чоловік.

На зворотному шляху місто здається іншим. Світло фар тремтить на мокрому асфальті. По тротуару йде група підлітків. Сміються, бешкетують. Хтось із перехожих посміхається, дивлячись на них. Хтось дивиться осудливо.  Я думаю про Катю, про дітей, про Віктора. І про те, як дивно: одні руйнують, інші відбудовують.

А я просто стараюся, щоб ніхто більше не падав туди, звідки так важко вибратися.