Раді Вас бачити!

Олеся

Під’їхавши до батьківського дому, Олеся побачила біля воріт патрульну машину Михайла. Сам Мишко стояв біля входу й розмовляв із братом. Синя «Santa Fe» Жені блищала на під’їзній алеї і Олеся припаркувала свою стильну «крихітку» поруч.

Брати стояли пліч-о-пліч — високі, гарні, упевнені. Олеся відчула звичну гордість. Вони подорослішали, стали сильними, самостійними чоловіками, але поруч із нею залишалися тими самими ніжними, люблячими, відданими Мішанею й Женьком, як у дитинстві.

— Привіт, Лисеня! — усміхнувся Мишко, міцно обіймаючи її.

— Привіт, — відповіла Олеся. — Як справи на ниві правосуддя?

Михайло працював у поліції, а нещодавно здобув і ступінь з юриспруденції. Нині чекав результатів іспитів на звання адвоката.

— Просто неймовірно, — віджартувався він. — Я щойно вручив одній громадянці повістку до суду за систематичне порушення правил паркування. Вважаю, що день прожито не дарма.

Чутливе вухо Олесі вловило в голосі брата нотки цинізму — ті самі, що почали з’являтися близько року тому.

Він нещодавно розлучився з дружиною. Зовні не подавав виду, але Олеся бачила, як йому боляче. Батьки дуже переживали, та допомогти не могли — Мишко просто блокував будь-які розмови на цю тему.

Женя ж, навпаки, світився щастям. Пів року тому він одружився і буквально випромінював радість та оптимізм. Стиснувши Олесю у ведмежих обіймах, пояснив відсутність дружини:

— Марина не змогла приїхати на вечерю. Ще не зовсім оговталася після застуди.

Відчинилися вхідні двері, і на освітленому ґанку з’явилася Оксана Бережна. Якби не кілька сивих прядок у волосі та обережність у рухах після нещодавнього серцевого нападу, вона виглядала б так само молодо й життєрадісно, як і п’ятнадцять років тому.

— Діти, — покликала вона, — хутчіш, вечеря холоне!

За її спиною виросла постать Миколи. Він залишався високим і струнким, але тепер постійно носив окуляри, а волосся стало геть сивим. Обійнявши Олесю, він поплескав по плечу синів, і вся сім’я рушила до столу.

Тепер, коли діти виросли й жили окремо, батьки завели традицію — збиратися на сімейну вечерю щоп’ятниці, щоб не губитися в метушні життя.

Згодом ці вечори стали для них справжнім ритуалом: жодних телефонів, роботи чи новин — тільки розмови і присутність рідних. Життя настільки поглинає усіх у вир нескінченних справ і завдань, що тільки такі ось посиденьки давали шанс зробити ковток рідного і домашнього повітря.  Микола обов’язково діставав своє саморобне домашнє вино, яке було його окремою гордістю. Він був переконаний, що без цього вечеря не рахується повноцінною, а Оксана невтомно повторювала, що щастя — це коли за одним столом збираються всі, кого любиш.

Для Олесі ці зустрічі були як острів спокою серед буднів: тут вона могла просто бути донькою і сестрою. Знову вдати, що тобі п’ятнадцять, і забути про усі турботи дорослого життя.

Мама ще розпитувала Михайла про плани щодо юриспруденції, чи збирається він залишити службу в органах. Але, помітивши, як той кривиться від подібних тем, Женя вирішив змінити фокус на таку замріяну, у цей час сестру:

— Давайте краще поговоримо про щось цікавіше. Леся, ти вже кілька тижнів ухиляєшся від розмови на одну доволі інтригуючу тему. Скажи прямо — ти збираєшся виходити заміж за Віктора чи ні?

— Ну… не знаю… — розгубилася Олеся, почавши бурмотіти щось зовсім невиразне. — Я не… Ми…

Усі з посмішкою спостерігали, як вона почала старанно переставляти столові прибори. Але коли дійшла до миски з картопляним пюре, Женя не витримав і розсміявся.

Вона так і не позбулася цієї дитячої звички — щойно починала хвилюватися, одразу виникала потреба розставляти речі в певному порядку. Немало значення, що саме: кухонні шафки, баночки у коморі чи просто посуд на столі.

Зніяковіло усміхнувшись, вона сказала:

— Мабуть, збираюся. Так, збираюся. Колись.

Оксана погладила доньку по плечу й усміхнулася лагідно, без жодного тиску:

— Не слухай їх, Лисичко. У кожного свій час. Головне, щоб ти була щаслива. А решта — саме складеться.

— От бачите, — підтримав Мишко, — У нас у родині всі мудрі, крім мене. Я за справедливість: якщо Віктор справді тебе кохає, хай доведе. І тоді ми вже подумаємо, чи гідний він нашої сестрички.