Раді Вас бачити!

Захар

Захар стояв у душовій, дивився невидячим поглядом у маленьке бритвене дзеркальце й знову намагався переконати себе, що сьогодні Начальник колонії точно не змінить своїх планів. Його роздуми перервав раптовий наскок Сергія, сусіда по камері, який влетів у душову, ледь стримуючи захоплення. Оглянувшись довкола й переконавшись, що поблизу нікого немає, він підійшов до Захара і збивчивим, збудженим шепотом повідомив:

— Начальник наказав подати машину завтра о третій годині! Нарешті!

Отже, розв’язка була близько. Але напруга й нетерпіння, що стали останнім часом постійними супутниками Захара, заважали йому повністю усвідомити цей факт. Два довгі роки він удавав, ніби змирився і став показовим ув’язненим. Два довгі роки він наступав собі на горло, щоб досягти головного — стати розконвойованим, з усіма супутніми тому свободами. І ось нарешті цей довгоочікуваний день настав. Менше ніж за добу, якщо, звісно, непередбачена затримка вже не зіпсувала всього діла, він сидітиме за кермом орендованого авто і рушить відпрацьованим до дрібниць маршрутом. А нові документи й квитки на літак допоможуть остаточно заплутати переслідування.

Сергій, стоячи біля сусідньої раковини, мрійливо промовив:

— Господи, як хочеться втікати разом із тобою! Тоді б я побував на весіллі сестри.

Захар вловив збуджені нотки в голосі співкамерника і йому це не сподобалося. Схоже, приятелеві не завадило б трохи вправити мізки.

— Не смій навіть думати про це! — різко сказав він. — Сподіваюсь, ти не забув, що твій строк закінчується лише за чотири тижні.

— Так. Ти, звісно, правий, — зітхнув Сергій і простягнув товаришеві шматок папірцю.

— Що це? — зацікавився Захар, опускаючи рушник.

— Адреса й телефон мами. Якщо виникнуть якісь накладки, зателефонуй їй — вона зв’яжеться з дядьком. Він дуже впливова людина. І не думай, що я хизуюся. Через пару годин ти сам у цьому переконаєшся. Не сумнівайся — у місті усе вже підготовано так, як домовлялися.

***

Того ж вечора Захар, прикривши очі, знову й знову програвав у пам’яті план втечі. Про все, що стосується грошей, засобів пересування й підроблених документами подбав Матвій. Він підключив потрібних людей і допоміг відпрацювати маршрут втечі до деталей. Але після втечі Захару доведеться переховуватись кілька місяців, поки розшук не вгамується.

Решта залежала від Захара. І найбільше його турбували непередбачувані фактори: погода й можливі поліцейські кордони. Як би ретельно не було все сплановано, завжди залишається ймовірність якогось непередбаченого проколу, від якого весь план може розвалитися до чортів, наче картковий будиночок. Звісно, ризик величезний, але для Захара це вже не мало ніякого значення. Вибору в нього не було — або залишатися в цьому кошмарному місці, поки остаточно не зійде з розуму, або ризикнути й бути застреленим під час спроби втечі. Для Захара другий шлях був значно прийнятнішим за перший.

Він добре усвідомлював і те, що навіть якщо втеча пройде вдало, за ним ніколи не припинять полювати. Протягом усього залишку його життя — можливо, дуже короткого — він буде змушений ховатися. Він ніколи не зможе розслабитися й завжди дивитиметься через плече, куди б його доля не закинула. І все одно — це було кращим, ніж залишатися.

Матвію потрібен ще час, мали надію він зможе оскаржити його арешт у правовому полі, а якщо не вдасться — прокласти маршрут за кордон з новими документами, де місцева влада не дістане.

Трон під полковником їм вдалося розхитати ще рік тому. Це коштувало величезних зусиль і задіяння усіх наявних зв’язків. Але Терещенко не всемогутній і теж має ворогів. Ворог мого ворога — твій друг. Золота істина.

Пів року тому вийшли на капітана Горлова, якого колись шантажував полковник.

У свій час Терещенко викрав доньку Горлова. Бо Горлов мав секретні матеріали з внутрішніх державних розслідувань служби безпеки. Тобто — уся брудна білизна наших полковників, генералів і персон із найвищих посад.  Справи з дуже неприємними статтями були зам’яті взаємними домовленостями. Хоч Горлов був непідкупний, та доньку він любив...

Так от, після кількох ефектних відео з донькою Горлова той повністю зламався. Терещенко отримав повний доступ до всього цього компромату — відео, фото, документи й інші матеріали. І витратив кілька років, щоб вибудувати свою павутину впливу над людьми, на яких отримав точки тиску. Грубо кажучи, запряг у свою скромну колісницю всіх «Драконів» служби безпеки. А от на нас, ця падла, обламався.... Тепер Терещенко, звісно, піде під каток, щойно Горлова взяли у роботу. Але той співпрацює, після того як ми повернули йому доньку.

Так хотілося вбити полковника — і все. Без суду. Але не можна. Ще рано. Спочатку треба відбілити честь команди.

— Гей, Захаре, послухай, а що будеш робити, якщо завтра піде сніг? — звиснувши з верхньої полиці, Сергій звертався до людини, що лежала внизу, нерухомо дивлячись у стелю. — Ти мене чуєш? Захар! — Не дочекавшись відповіді, Сергій трохи підвищив голос.

Відволікшись від невпинних думок про наближену втечу й справу полковника, Захар перевів погляд на гнучкого, смуглого тридцятирічного хлопця, який був його сусідом по камері в міській тюрмі й брав безпосередню участь у майбутній операції.

— Думаю, що зі снігом я якось впораюся, — відрізав він.

— Чудово. Але коли «впораєшся», не забудь, що маєш віддати мені дві сотні. Ми посперечалися ще під час минулорічної гри, а ти досі не віддав. Пам’ятаєш?

— Віддам, як тільки виберуся звідси, — відповів Захар і, на випадок, якщо хтось підслуховував, додав: — колись.

Змовницьки усміхнувшись, Сергій знову ліг на свої нари, схрестив ноги і, розгорнувши присланий із дому лист, поринув у читання.

Дві сотні паршивих гривень... Ще більш насупившись, Захар згадав, з якою легкістю колись розкидав тисячні чайові. А в тому пеклі, де він провів останні три роки, за дві сотні могли й убити. Заповітні дві сотні відкривали доступ до будь-яких «радощів», що урізноманітнювали одноманітність життя в’язнів — цигарок із марихуаною, пігулок і журналів на будь-який, навіть найдикіший, смак. За гроші тут можна було купити ще багато чого. Проте втратити себе.