Раді Вас бачити!

Олеся

Женя закінчував останні приготування до подорожі біля машини, перевіряючи мастило та тиск у шинах. Надворі стояла зима — справжня, біла, з м’яким хрустом під ногами і паром з рота.

— Ну що, сестричко, «звір» готовий, — сказав він, грюкнувши капотом.

Я засміялася такому прізвиську, підійшла й обняла брата. Раніше мені не доводилося користуватися такими габаритними автомобілями:

— Та я ж у ньому потону.

— Зате не занесе, — підморгнув. — Мій «звір» і замети проковтне, і ожеледиці не боїться.

Ми ще не встигли договорити, як із дому вискочив старший із братів, надягаючи формену куртку. Побачивши мене, він одразу розтягнувся в усмішці у два ряди зубів й потягнувся обійняти — свою «сестричку».

— Точно сама поїдеш? А може…

Я лише хитаю головою. Він знизує плечима, але підморгує:

— Повертайся швидше.

— Розберетеся без мене, — усміхаюсь. — У вас є тато.

Мама виходить з дому, закутана у вовняну хустку, і простягає сумку.

— Ось, Лесю, в дорогу. Термос, пиріжки, котлети. У готелі хто його знає, що дадуть. А домашнє — воно своє.

— Мам, я ж на два дні! — сміюся, але все приймаю. Знаю: сперечатися марно. І це так зігріває серце, коли твої рідні турбуються про тебе.

Поруч запаркувалося авто, Катя виходить із документами, які я попросила її підготувати. Після тієї сумної історії з її вже колишнім чоловіком ми стали найкращими подругами. Виявилося, що Катерина — фінансист за освітою. І щойно вона оговталася, взялася активно допомагати мені у роботі з фондом для наших підопічних.

Подруга досить швидко знайшла собі місце в бухгалтерській фірмі й вже за рік змогла впевнено стати на власні ноги та забезпечити дітей усім необхідним.

Катерина підійшла, привітливо усміхаючись. Передала папку, а сама поглядом у бік Мишка стріляє. Сніг лягає на її довгі вії, проте погляд видає тривогу.

— Ось, тримай, усе оформлено й розраховано. Хай твоя дорога буде легкою, — тихо каже й обіймає мене. — Ох, Олесю, я б так хотіла поїхати з тобою. Затисни того Борисова, щоб він не викрутився. Він просто зобов’язаний затвердити твій проєкт!

— Тобі треба про сім’ю думати насамперед, — коментує її репліку Мишко, сам же не дивиться на дівчину. Чого це брат гарчить на подругу?

Катя відступає, опускає голову. Я переводжу здивований погляд від однієї до іншого. Що тут відбувається? Останнім часом, коли мій брат і подруга опиняються в одному просторі, хоч табличку вішай — «Вибухонебезпечно». Давно вже я таким Мишка не бачила. Радію за нього проте ховаю усмішку.

Міцніше стискаю долоню подруги. Зустрівши її погляд — підморгую. Якщо мої здогади вірні, їй потрібно ще зовсім трохи терпіння у відношенні до мого брата. Бо коли він врешті розтане — кістьми ляже, але зробить її найщасливішою жінкою серед живих. А поки він, здається, ще на стадії заперечення, бореться сам із собою. Бідний.

Вона розуміюче киває, ледве всміхаючись.

Потім обіймаю Мишка.

— Брате, ти чого постійно гарчиш на неї? Вона вже жахається тебе. Ну дозволь їй трохи побачити тебе іншого, якого знаю я. Ти ж у нас добряк, чому такий упертий? Будь лагіднішим, гаразд?

Він фиркає, але обіймає міцно, як завжди.

— Їдь уже, ми самі впораємось.

Я сідаю за кермо, шкіра сидіння охолола і пробирає кригою аж до серця. Швиденько вмикаю підігрів сидінь. Мотор заводиться глибоким рокотом. Ух, звір! Його міць і сила передається і мені. З вікна махаю рукою. Мої рідні стоять усі разом — мама, брати і Катя. Рушаю потроху. Усе наче добре, але тривожність чомусь не полишає. Ніби це не проста дводенна поїздка, а подорож за межу.

***

У надійній і душевній компанії «звіра» дорога минала легко. Женін позашляховик йшов м’яко, як танк на подушках. Я підспівувала хітовій пісеньці про кохання, сніг кружляв у світлі фар. Не поспішала — просто їхала й ловила відчуття, ніби все навколо стало в точку рівноваги.

Зустрів мене сам Борисов — той самий інвестор, про якого розповідав Віктор.

Дуже солідний чоловік років шістдесяти у вельветовому піджаку з добрим поглядом.

Зустріч пройшла ідеально. Я розклала всі документи: звіт за минулий рік, бюджет оренди, план перекваліфікації, графік окупності.

— Бачите, — показую таблицю, — через пів року жінки вийдуть на самозабезпечення. А ви зможете спрямувати кошти на нові проєкти.

Борисов довго гортав папери, потім усміхнувся:

— Знаєте, Олеся, з дивовижною рідкістю мені зустрічаються люди, які думають не лише про порятунок, а й про майбутнє. Але це вкрай важливо. Я радий, що ви розумієте це.

За успішним підсумком зустрічі він запросив мене на вечерю — просто обговорити підсумкові деталі перед тим, як відпустити в готель. Борисов виявився дуже душевною людиною. Ми з ним були, ніби, на одній хвилі. У ресторані було затишно, тепло і смачно. Атмосферності додавала тиха музика та кружляючий сніг за вікном.

— Я сам виріс у дитячому будинку, — раптом сказав він, коли черга дійшла до десерту. — Тому дуже добре розумію, про що ви говорите і до чого прагнете, Олесю.

Від такого зізнання я була, м’яко кажучи, здивована. Я бачу, як він не наважується підвести погляд, а пальці, що тримали чашку, трохи тремтіли. Тоді і я не змогла себе  втримати — сльози потекли самі.

Я подалася до чоловіка й накрила своєю долонею його руку. Просто для того, щоб він відчув, який важливий ключик він мені щойно дав.

— Вибачте… Те, що ви сказали, — це так цінно для мене. Просто я теж із дитячого будинку. Але мені пощастило: мене вдочерила чудова родина. Не всім так щастить.

Він трохи усміхнувся:

— Отже, ви знаєте ціну доброті. Бережіть це в собі. Це рідкість.

На дуже теплій і радісній ноті ми попрощалися біля дверей готелю. Я побажала йому здоров’я й успіху, він пообіцяв винести проєкт на голосування вже наступного тижня.

До вечора сніг посилився. Пухкі сніжинки летіли густо, як у казці. Стоячи в номері, свіжа й загорнута в пухнастий білий халат, я дивилася на хуртовину за вікном і плекала надію, що до ранку заметіль ущухне.

Перед сном вирішала сповістити рідних:

— Привіт, мамо, усе пройшло чудово! Борисов виявився дуже доброю й чуйною людиною. Він підтримав мою ідею і пообіцяв винести її вже на наступне голосування бюджету!

На тому кінці дроту мама радісно видихнула:

— Ти велика розумниця, доню. У них просто не було шансів не прийняти твій проєкт. — Було чути, як вона відвела телефон убік і голосно крикнула: — Гордися, батьку, своєю донькою! Проєкт схвалили!

Почулися звуки поспішаючих кроків, і я вже голос татуся в слухавці:

— От молодець, Лисенятко! Тепер відпочивай, а завтра ми це діло відсвяткуємо. Тільки не поспішай у дорозі, у нас снігу намело — будь здоров! Чув, що завтра або післязавтра і у той район сунеться холодний фронт із півночі. Кажуть, там уже були сильні снігопади, тож постарайся виїхати до заметілі.

— Не хвилюйтеся, — Олеся всміхнулася на таку турботу. — По-перше, я їду на Мішиній машині, а по-друге, синоптики кажуть, що ймовірність сильного снігопаду невелика.

Попрощавшись із батьками, прийняла дзвінок від подруги.

— Ну як справи? — спитала Катя.

— Усе чудово, рішення що до проєкту позитивне. Тож можеш потішити наших дівчат.

— Це так здорово, — у її голосі чутно було, що радість приправлена крихкою суму.

— Кать, щось трапилось? — у відповідь мовчанка, потім подруга важко зітхнула.

— Лесю, я вже не знаю, як поводитися з твоїм братом. То дивиться, як побита собака, то ричить, не підпускаючи. У нього якась біполярка, чесне слово. А я вже давно не дівчисько дурне, щоб терпіти цю драму.

— Катю...

Ми говорили довго, аж поки за вікном не стих вітер. Я заспокоювала її, як могла, переконувала не втрачати надії.

Коли поклала слухавку, в кімнаті було темно й тихо. Я налила ще гарячого какао з термосу й повернулася до вікна.

Буря затихла, але сніг усе ще падав м’яко, рівно, укриваючи вулиці.

Цікаво, чи занесе дороги до ранку... — подумала я, допиваючи останні ковтки.

Я не знала, що попереду мене — поворот, який не здатен передбачити жоден навігатор.