Раді Вас бачити!

Захар

— Доброго ранку, Рубіжний, — уїдливо привітався начальник тюрми, коли Захар постукав у двері прибудови, що стояла майже впритул до воріт тюремної огорожі. — Ти, бачу, як завжди насуплений і похмурий? Значить, все гаразд. Перед тим як поїдемо, — додав він, — виведи Гітлера на прогулянку.

З цими словами він простягнув Захару повідок, прикріплений до нашийника величезного добермана.

— Я вам у лакеї не наймався, — відповів він стримано. Бісив його цей пихатий гном просто невимовно.

Начальник лише розтягнув губи в своїй блаженній посмішці — і Захар помітив, як у того сіпнувся кутик ока. От і все, що треба знати про «впевненість» цього покидька.

— Тобі, бачу, набридло користуватися моєю прихильністю, а заодно й усіма свободами розконвойованого? Або, може, тобі не терпиться ближче познайомитися з моєю кімнатою для особливих нарад?

Про себе проклинаючи себе за нестриманість у ту мить, коли йому було що втратити, Захар узяв повідок. Як і більшість пихатих гномів, Ігор Олександрович мав роздутий комплекс величі, який ледве вміщався у його костюм. А за його вишуканими манерами ховався витончений злий і жорстокий психопат із вираженими садистськими нахилами. Та парадокс у тому, що саме це марнославство начальника тюрьми зіграло вирішальну роль у ретельно спланованій втечі Захара.

Усівшись на задньому сидінні, Ігор Олександрович запхав у бездонну папку чернетку свого майбутнього докладу, послабив краватку, витягнув ноги і, дивлячись на двох чоловіків — розконвойованого і охоронця на передньому сидінні, — задоволено зітхнув.

Вони ще не виїхали з охоронюваної території, але чотири з п’яти блокпостів уже залишилися позаду. Поїздка до головного офісу проходила у тиші. Проте кожну секунду Захар рахував, скільки кілометрів залишилось до такої омріяної свободи. І чи справді вона ще чекає на нього.

Авто під’їхало до знайомої будівлі, Ігор Олександрович випростався і підтягував комір. Начальнику надавало окреме задоволення шпиняти цього в’язня і нагадувати йому раз по зараз, як високо він літав у минулому і як низько він впав зараз. Що йому вже не світить абсолютно ніякого майбутнього і особливо почесті серед військових. Насамкінець він вирішив додати останній штрих своїм їдким коментарем:

— До речі, Рубіжний, ти ніколи не замислювався, що сталося з твоїми грошима? Якщо, звісно, щось від них залишилося… — він зареготав, дуже задоволений власним жартом.

У відповідь Захар різко натиснув на гальмо, і машина зі скрипом зупинилася біля входу. Начальник тихцем вилаявся, зібрав папери, що повипадали з розкритої папки і став чекати, поки Захар допоможе йому вийти. Але впертий шофер залишався на місці, і Ігоря Олександровича прорвало:

— Слухай, ти, нахабний кретине! Не знаю, який чорт сьогодні вселився в тебе, але коли ми повернемося — я постараюсь це із тебе вибити. А тепер витряси свою дупу з машини і відкрий мені двері!

Не звертаючи уваги на пронизливий вітер, який намагався пробратися під тонку бавовняну сорочку, Захар вийшов назовні. Єдине, що його справді турбувало, — це заметіль, яка, схоже, зав’язалася надовго. Через п’ять хвилин він стане втікачем. З жартівливим поклоном відчинивши задні двері, він ще нижче поклонився й з відверто насмішливим тоном поцікавився:

— Ви в силі вийти самі? Чи мені вас винести?

Ігор Олександрович витяг свою тушу, з гнівом відштовхувши простягнуту руку, кулею залетів до будівлі.

— Виродок, — прошипів крізь зуби присутній разом із Захаром охоронець і, повернувшись до чоловіка, зітхнув:

— Ось, мабуть, прийшов час. Удачі тобі, друже. — Поглянувши на низьке, вкрите свинцевими хмарами небо, додав: — Схоже, насувається справжня хуртовина.

Нетерпляче махнувши рукою, Захар заговорив швидко і по-діловому:

— Це дрібниці. Ти знаєш, що робити. Я тебе дуже прошу ні в якому разі не відхилятися від плану і, Боже боронь, нічого не міняй у нашій легенді.

— Не хвилюйся за мене, — легенько підштовхнув товариша він. Захар кивнув і рушив.

П’ять хвилин потому він уже прямував до першої ключової точки плану своєї втечі — чоловічого туалету на заправці. Він знаходився в двохстах метрах від останнього поста охорони. Серце шалено калатало в грудях. Починало даватися взнаки напруження, посилене страхом невідомості. Захар протиснувся між старим джипом і тягачем, перейшов на інший бік і повернув праворуч. І за рогом нарешті побачив те, що шукав.

З останніх сил стримуючи крок, Захар обійшов брудний УАЗик, що стояв на заправці, пройшов повз будівлю і попрямував прямо до туалету, що був трохи збоку. Діставшись до заповітних дверей, Захар схопився за ручку і рвучко смикнув її. Зачинено! Ледве стримавшись, щоб не рвонути кляті двері на виліт, він знову люто загуркотів ручкою. Зсередини пролунав сердитий чоловічий голос:

— Хто там такий нетерплячий? Зараз вийду — руки повириваю!

Володар сердитого голосу з’явився лише через кілька хвилин. Ривком розчинивши двері, він оглянувся по сторонах і попрямував до старого УАЗика. Вичекавши ще хвилину, Захар покинув своє укриття і заскочив у кабінку. Увесь його погляд був прикований до переповненого сміттєвого баку. Якщо за останні дні тут робили прибирання, його втеча опинилася б під загрозою.

Захар почав судомно витрушувати сміття. На підлогу посипалися паперові рушники й купа пивних банок, за ними поліз нескінченний потік усілякого лайна. І нарешті, на самому дні, він знайшов те, що шукав, — два пластикові пакети. Тремтячими руками Захар розв’язав мотузку. У пакеті виявилася пара джинсів його розміру, непомітний чорний светр, звичайна пухова куртка, пара черевиків і дзеркальні сонцезахисні окуляри-авіатори. В іншому мішку лежали карта з відміченим маршрутом, письмові інструкції, два товстих коричневих конверти, пістолет, коробка патронів, фінка, ключі від чорного позашляховика, що стояв на парковці заправки. Увесь цей набір мав допомогти йому дістатися кінцевої мети — усамітниного будинку, загубленого високо в горах.

Рахуючи в думках кожну кляту секунду, Захар миттєво позбувся тюремного одягу і перевдягнувся в нове. Запхавши мотлох в один із мішків, він почав штовхати відходи, що валялися на підлозі, назад у бак. Для його майбутньої безпеки було вкрай важливо не залишити жодного ключа до того, як йому вдалося втекти. І, звісно, жодних слідів.

Розкривши коричневі конверти, Захар швидко переглянув їхній вміст. У першому було двадцять п’ять тисяч доларів у різній валюті й паспорт на ім’я Анатолія Орєхова. У другому — цілий набір оплачених авіаквитків з вільною датою в різні кінці країни. Деякі з них були виписані на ім’я Анатолія, інші — на інші прізвища, яких він міг би використати, якби поліція відкрила ім’я, під яким він ховався. Правда, поки що він навіть думати не міг про те, щоб засвітитися в аеропорту під жодним із цих імен. Треба було перечекати, поки пристрасті навколо його втечі трохи вляжуться.

Поки йшов до чорного позашляховика, піт напруження і концентрації просочив сорочку. Він продумував у голові можливі варіанти розвитку подій. Зараз за планом — перетин останнього контрольного пункту при виїзді з території в’язниці. На посту має бути своя людина. Погано те, що він не знав, хто саме. Нервозність ситуації зашкалювала.