Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Захар
Мотор Santa Fe вже прогрівався, випльовуючи в морозне повітря густі клуби диму.
— Сьогодні снігу не обіцяли, — кажу я, кинувши погляд на небо, забарвлене світанком у блідо-рожеві барви, й ставлю на пасажирське сидіння термос із гарячою кавою. — Думаю, дороги будуть чистими.
Випростовуюся. Обличчя знову кам’яніє — не можна показувати жодних емоцій.
— Візьми мене з собою?
— Це неможливо, моя дівчинко, — спираюся на капот.
Лесі не подобається моя відповідь. Вона стає навпочіпки, притискується до мене, цілує мене в вилицю, у скроню.
— Чому?
— Тому що… — вона вже залізла мені на коліна, цілує в шию. — Я хочу… щоб ти спала в теплому ліжку… — її руки вже в мене під светром. — На зручному м’якому матраці… — притискаючись щокою, спускається моїм тілом нижче. — На білих простирадлах…
Відключений мозок наздоганяє те, що відбувається, лише в той момент, коли я сам уже руками в неї під одягом і майже дотянувся до білизни.
— Ти що робиш? — гарчу їй просто в губи, розкусивши її план.
Вона кліпає на мене своїми невинними очима, швидко дихаючи.
Пальці ніжно ковзають моїм обличчям, пояснюючи — що саме вона робить. І мені не привиділося!
— Ні-ні-ні, — різко відсмикуюся. — Ти що?.. Ти цю думку забудь, як страшний сон, ясно?!
— Чому?.. — наївно.
Залипаю на її губах, ледь стримуючись, щоб не продовжити цей бенкет.
— Чому? А що ти про мене взагалі знаєш?
Дістаю тремтячими пальцями сигарету й затискаю її губами.
— Я знаю… який ти.
— Ха! Упевнена?!..
Бачу розгублене личко. Підхоплюю його долонями й, дивлячись просто в очі, намагаюся вправити їй оту дурну голову.
— Ти приїдеш додому, Леся. Ти відмиєшся від усього бруду, який із тобою стався. З тобою попрацюють психологи. Тебе заспокоїть родина. Ти забудеш усе, що сталося. Обов’язково забудеш. І мене разом із цим.
Вона заперечно хитає головою.
— Я сказав — забудеш! — гарчу на неї. — І так буде правильно, дівчинко моя. Правильно! У тебе все буде добре, чисто, по любові, з пропозицією від твого цього недонареченого. З величезним білосніжним букетом.
І образ цього букета в моїй голові — до біса яскравий. Звідки, бляха, він узявся взагалі?
— І ти цю пропозицію приймеш. Зрозуміла мене?! — знову підвищую голос. — А я… А я подбаю про те, щоб усе це з тобою сталося — поверну тебе «наверх». Це все, що я здатен дати. А ось це… виплюнь і забудь. Тобі ця історія взагалі не потрібна. Ми з тобою з різних світів. І ти нікому нічого не зобов’язана. Навіть якщо йому, сука, цього хочеться.
— Не ричи… — спокійно, а потім ніжно цілує.
Дурне, блять, створіння! Неадекватне.
Опускає погляд, явно не надто вражена моєю палкою промовою. Задумливо заламує свої тонкі пальчики.
Гірко так, що аж нудить.
Та я сказав правильно. Чесно.
Відчіпляю її від себе й відчиняю перед нею водійські дверцята.
Вона приймає правила гри, які я пояснив сьогодні зранку: жодних сліз, жодних сцен.
Одну спробу вона все ж зробила.
І цього мені вистачило.
Ніби вона взяла моє серце в свої маленькі долоні й зігріла.
Я віддаю його тобі, моя маленька.
— І не гони машину, — щільніше застібаю їй куртку й піднімаю комір. — Ти занадто швидко їздиш.
— Я не буду гнати, — піднімає на мене очі, повні сліз.
— Намагайся якомога довше не привертати до себе уваги, — нагадую, надіваючи їй на ніс сонцезахисні окуляри. — Щойно дістанешся АЗС, зупинися на першому ж майданчику. Нехай машина постоїть там хвилин п’ятнадцять, а ти сама в цей час намагайся нікому не потрапляти на очі. Потім іди просто до людей і телефонуй додому. Телефон напевно прослуховують, тому говори якомога схвильованіше. Скажи, що я залишив тебе на підлозі машини із зав’язаними очима й зник, але тепер тобі вдалося звільнитися, і ти їдеш додому. В усьому іншому тримайся правди.
— Тобі все зрозуміло?
Леся знову киває.
— От і добре. А тепер поцілуй мене на прощання.
Леся знову стає навшпиньки, щоб виконати моє прохання, й охкає від сили моїх обіймів.
— Пора.
Вона ще раз киває, але так і не зрушує з місця.
— Ти подзвониш мені?
— Ні.
— Але ти міг би хоча б повідомити, як у тебе справи, — збивчиво тремтить її голос. — Мені ж треба знати, де ти. Просто скажи, що з тобою все гаразд!
Доводиться зібрати всю витримку, щоб інтонацією донести їй це максимально чітко.
— Жодних дзвінків і розмов, Леся. Зрозумій, усе має закінчитися разом із твоїм від’їздом. Між нами все скінчено!
Спочатку її очі широко розкриваються, ніби я дав їй ляпаса. Але за мить вона знову змінюється. Її вовчиця піднімає голову. Обличчя стає маскою. Вона відвертається, сідає в авто, розвертає машину й виїжджає. Жодного разу не озирнувшись у мій бік.
Я заплющую очі від надто гострого відчуття. Ніби щось вирвали з грудей.
Серце й далі б’ється — але тепер у її руках.
Я дивився на машину Лесі, доки вона не зникла за поворотом. Але ще довго стояв нерухомо, проводжаючи її поглядом. Лише коли почав остаточно змерзати, раптом усвідомив, що вийшов на мороз у самому светрі.
Я розумів, якого болю завдав Лесі. Та був зобов’язаний так учинити — не міг допустити, щоб, повернувшись додому, вона продовжувала мене кохати, чекати чи на щось сподіватися. А отже, я зробив єдине правильне рішення..
Зайшовши на кухню, я взяв чайник і потягнувся до однієї з шафок по чисту чашку, але раптом мій погляд упав на ту саму чашку, з якої сьогодні вранці пила Леся. Простягнувши руку, я обережно взяв її й притис до холодної щоки.
