Раді Вас бачити!

Олеся

Сніг сипле за вікном густими пір’їнами, ніби небо розірвало подушку. Ліхтарі розпливаються золотими колами. По ту сторону скла світ здається тихим і віддаленим, наче завмирає, притихаючи під цією м’якою білизною.

У невеликій конференц-залі, як завжди, віє запахом кави. Цю кімнату я спеціально орендую у великому спорткомплексі для зустрічей із моїми підопічними.

Я сиджу на краю столу, спершись долонями об бортик. Переді мною — шість жінок. Мої дівчата. Мої квітки пустелі. Так люблю і переживаю за долю кожної з них.

У кожної за спиною — свій пекельний шлях, але зараз у їхніх очах уперше світиться життя.

Моя робота ріелтором навчила мене вибудовувати стосунки й створювати потрібні зв’язки, а дружба з Віктором відкрила двері до кабінетів впливових людей у нашому місті.

Тепер мої дівчата живуть у теплому, світлому будинку — сучасному комплексі, де кожна має дах над головою, підтримку благодійного фонду й шанс почати все спочатку.

— У мене для вас чудові новини, — кажу, вдивляючись у їхні обличчя, одне за одним. — Пам’ятаєте квартиру на першому поверсі, де нещодавно завершили ремонт? Один із наших меценатів зацікавився моєю пропозицією і готовий розглянути можливість передати її під дитячий садок домашнього типу.

Я вже маю людину, якій довіряю — моя близька подруга, вихователька з великим досвідом. Вона з радістю візьме на себе цю справу.

Жінки переглядаються. Їхні очі засяяли яскравіше за зірки на нічному небі. Хтось охнув і притиснув руки до грудей.

— Це означає, — продовжую я, намагаючись стримати тремтіння голосу, — що ви зможете навчатися. Отримати фах, вийти на роботу, стати на власні ноги. А поки ви вчитиметеся, за вашими дітьми буде кому доглянути. І вже за кілька місяців, маючи сертифікат, ви зможете самі заробляти, оплачувати житло, харчі — усе, що потрібно.

Ви більше ніколи не будете залежати від чужої волі.

— Господи, — шепоче Марина, — це ніби життя почалося знову...

Я усміхаюся.

— От і почнемо спочатку.

Коли вони підіймаються зі стільців, я бачу сльози.

— Лесечко, дякуємо тобі! І Віктору. Без вас ми б... — жінка не договорює, просто обіймає мене.

— Все нормально, — відповідаю. — Ми впоралися.

— А тепер марш у зал, — плескаю долонями. — Тренер із самооборони вже чекає. Сьогодні — захист від захоплення. Без поблажок!

Жінки сміються, витирають очі й виходять.

***

Виходжу з будівлі спортивного комплексу. Сніг хрустить під підошвою. Моя «крихітка» блищить під вуличним світлом, переливаючись сріблом. Вона радісно блимає фарами у відповідь на натиск стартеру. Впускає мене в теплий салон.

Перевіряю час. Ще чверть години до зустрічі з Віктором — усе встигаю.

Ресторан, як завжди, напівтемний і затишний.

Віктор Савицький підводиться від столика, побачивши мене. У руці — традиційний букет білих троянд.

— Ти запізнилася на цілих п’ять хвилин, — усміхається.

— А сніг — на двадцять, — відповідаю посміхаючись.

Він цілує мене в щоку, пахне чимось дорогим і чистим. Ми сідаємо.

— Як наші підопічні? — запитує він.

— Чудово. Я сьогодні повідомила їм про зустріч із меценатом. Через три дні їду до Борисова.

— Це той менеджер фонду?

— Так, — киваю. — Я хочу запропонувати повноцінний проєкт: навчання, працевлаштування і дитячий садок при комплексі. Щоб ці жінки більше не жили на пожертви, не відчували себе залежними від обставин.

Нехай здобудуть професію, навчаться планувати свій час, отримають упевненість у завтрашньому дні.

А тим часом їхні діти будуть поруч, у безпеці, під наглядом виховательки, яку вони вже знають і люблять.

Через пів року, коли вони зможуть самі забезпечувати себе, фонд зможе перенаправити фінансування на поміч іншим.

Це — не просто допомога. Це система, у якій кожна жінка отримує шанс вирости й передати цю силу далі.

Він слухає, тримає мою руку, тепло усміхається, вдивляючись у мене.

— У тебе горять очі.

— Бо це правильно, Вікторе. Вони зможуть стати на ноги. Не просто виживати — жити!

Він киває, але погляд стає трохи серйознішим.

— До Борисова день дороги в один бік. Ти збираєшся їхати сама?

— Візьму пікап у брата. Переночую в готелі, у п’ятницю вже буду вдома.

— Ти невгамовна, — тихо зітхає він. — Все сама. Ти взагалі збираєшся якось розділяти обов’язки?

Я усміхаюся.

— Так спокійніше.

Він робить паузу, потім кладе долоню поверх моєї.

— Я все ще чекаю відповіді.

Мені соромно, я відводжу погляд. Роблю вигляд, що не зрозуміла, про що мова.

— Якої відповіді?

— На пропозицію жити разом, — його погляд твердий і уважний. Так, він уже втомився від моїх ухилянь.

У горлі раптом пересохло. Я винувато усміхаюсь:

— Я просто... була зайнята. Переговори, звіти, підготовка до зустрічі. Хотіла закінчити все до Нового року, а потім спокійно подумати.

— Обіцяєш?

— Обіцяю. Після поїздки.

Він киває, знову стискає мою руку.

— Я чекатиму.

Вечеря добігає кінця. Віктор кличе офіціанта, розраховується, допомагає мені вдягнути пальто.

Надворі сніг іде стіною, ніби світ знову хоче сховатися під білим.

— Із півночі насувається сильний циклон, — Віктор обіймає мене, цілує у скроню.

— Будь обережна в дорозі, Лесю.

— Завжди, — відповідаю.

Він проводжає мене до батьківського дому. Біля хвіртки я махаю рукою, він сідає у машину й зникає в сніговій завісі.

А я стою й думаю: усе, здається, правильно. Усе складено, як треба. Гарна історія, логічний фінал. Але чому я знову відтягую цей момент, ніби боюся власного щастя?  Іноді я сама себе не розумію. Варто лише уявити, що щоранку й щовечора я прокидатимусь поруч із Віктором, — і десь під ребрами стискає, тихо наростає знайоме відчуття... ніби знову не вистачає повітря.

Гаразд, зараз треба зосередитись спершу на подорожі, а потім — прийняти рішення. Я вже сама від себе втомилася. Не знаю, як тільки Віктор мене терпить.

Важко зітхаю, ховаючись у теплі батьківського дому.

Сніг лягає на плечі, тане.

Світ спить.

А в мене попереду — дорога.