Раді Вас бачити!

Захар

Відкриваю очі — біла стеля. Запах антисептиків, шум апаратів і тиша, від якої мороз по шкірі. Довго не міг второпати, де я і чому живий. Коли свідомість повернулася, перед очима знову постали розкидані тіла товаришів.

Серце наче затисло в лещатах. Захотілося вити від болю.

Кобра… Смайл… Хрест…

Перебираю в пам’яті їхні обличчя.

Билися до останнього подиху…

Кожен член команди для мене — не просто боєць. Це брат. По тим ночам, коли сидиш у грязюці під обстрілом і чуєш, як у темряві він дихає поряд, не даючи тобі втратити глузд. Часом дружба побратимів міцніша, ніж родинні зв’язки. Вони пішли туди, у саме пекло, щоб витягнути мене. Мене, грішного, впертого, який сам загнав себе під приціл. І тепер від того ще більше пече всередині — боляче за хлопців і соромно за власний егоїзм.

Чоловіки не плачуть — так кажуть. Може, й не плачуть, бо сльози все одно не змиють кров. Але зараз я відчуваю, як усе всередині рветься, тисне на ребра, б’є у груди. Емоції заварені в мені, як у банці без кришки — киплять, але не мають куди вийти. Навіть коли вони рвуть сухожилля і ламають кістки — я мовчу. Бо як тільки дам слабину — трісну, як скло. І тоді вже не склеїти.

Ми вчимо землю пам’ятати наші імена.

Вона вчить нас мовчати.

***

Обличчя боляче чіпати. Усе розпухло, брова і губа розсічені, дивно, але ніс залишився цілий. На голові теж розсічення. У дзеркало можна не дивитися — і так зрозуміло, який я «красень».

Лікарі щось говорили, що я місяць балансував між життям і смертю. Уже мало хто сподівався, що мене вдасться витягти.

Коли тіло більш-менш зібрали докупи, мене повідомили, що готують до переправлення додому — доліковуватись. Мов би там і повітря цілюще, та й фахівці краще знають свою справу.

А на ділі — отямився я на рідній землі. Тільки в лікарні з ґратами на вікнах.

Було важко почути, що інформація про втрати в загоні виявилася правдою. Гіркою, жорстокою, такою, що рве душу й розриває серце. П’ять бійців… Еліта спецпідрозділу.

Моє життя перестало бодай щось важити.

Через тиждень, коли сам зміг сідати і потроху рухатись, до мене в палату зайшов військовий прокурор і зачитав обвинувачення. У ньому йшлося, що я винен у тому, що всі члени моєї команди загинули через недбале ставлення до виконання обов’язків командира групи.

Тепер я під слідством. Надуманим слідством. Є в мене підозри, що за всією цією підставою стоїть Терещенко. Злопам’ятний, заздрісний виродок, який усе життя йшов по головах, аби зробити кар’єру, — ніколи не зміниться.

Моя кандидатура давно дратувала полковника, а після ситуації з його донькою — у нього взагалі дах поїхав. Не вийшло прибрати мене на завданні — от і вчепився в цю ситуацію бульдожою хваткою, щоб прибрати зі спецпідрозділу.

А колись, поки був живий батько, цей пацюк до нас у дім заходив, усміхався мені й брату. Хвалив нас перед батьком, казав, що він може нами пишатися. Називав батька другом, а насправді заздрив.

Наш батько не був кабінетним щуром. Шанований бойовий генерал, на рахунку якого понад сотню секретних операцій. Його груди були прикрашені справжніми нагородами. І загинув він у бою, як чоловік, як військовий, як патріот своєї Батьківщини. А на його місце поставили Терещенка — колишнього приятеля, який увесь цей час просиджував штани в штабі, перебираючи папери. Підла заздрісна тварюка!

Що я відчув у той момент? Нічого. Прийняв інформацію, вимкнувши емоції.

***

Прямо під час суду, у перерві, до мене прорвався Матвій.

Я не хотів, щоб він був присутній на засіданні. Частково тому, що мені було соромно за власне приниження, але здебільшого тому, що не хотів, аби дружба зі мною заплямувала його кришталево чисту репутацію чесного й принципового підполковника.

Друг пройшов через стільки випробувань, що й десяток Терещенків не витримали б. Він здобував свої погони не кабінетними розмовами, а кров’ю та потом, а також власними рішеннями, за які відповідав до кінця. Таких, як він, називають відважними не тому, що не бояться, а тому, що йдуть уперед, навіть коли бояться.

Я завжди знав: на цього бородача чекає велике майбутнє. Грандіозне. І якщо комусь у нашій системі й судилося прорватися нагору без бруду й компромісів — то саме йому. Саме тому я не хотів, аби поруч зі мною його ім’я навіть випадково потрапило в тінь.

До вчорашнього дня Матвій був у Європі, де вів переговори щодо закупівлі нової партії техніки, і мені було неважко, розмовляючи з ним телефоном, підтримувати видимість оптимізму. Але зараз вистачило одного погляду на похмуре обличчя друга, щоб зрозуміти — Матвій уже знає страшну правду і, схоже, саме через це прилетів до мене.

— Тільки не треба так радіти моєму приїзду, — сухо сказав цей кудлатій велетень, заходячи до камери.

— Я ж казав тобі, що немає жодної потреби приїжджати сюди, — не менш сухо відказав я, спостерігаючи, як за ним зачиняють двері. — Суддя якраз зараз ухвалює рішення. Тож скоро всі мої муки закінчаться.

— У такому разі, — відповів друг, анітрохи не збентежений настільки очевидною відсутністю ентузіазму з приводу свого приїзду, — ми поки можемо обговорити всі деталі майбутньої апеляції. Уже ясно, що полковник не дозволив би, щоб справа вирішиться для тебе позитивно. Тому мені потрібна від тебе вся інформація, щоб знати, як допомогти розірвати цю тварюку.

— Не варто турбуватись, — мій голос забринів напругою, — мої адвокати вже в курсі справи. Єдине, можеш дати мені свій телефон на хвилину.

Не ставлячи запитань, друг протягує мені свій гаджет.

— Ти пишеш своїм?

Киваю, не відриваючись від екрану, швидко друкую повідомлення.

— Написав кільком хлопцям, якщо вони на базі — зможуть прочитати, — перш ніж устиг відвернутися, ловлю в його погляді тривогу.

Зайшов охоронець, повідомивши, що суд готовий оголосити своє рішення. Підіймаємося обидва. Щойно службовий вийшов, підходжу до друга близько й майже пошепки прошу:

— Хочу попросити тебе ще про одну послугу. — З цими словами друкую в його телефоні адресу й назву юридичної компанії. — За цією адресою на тебе виписано документ. Я підготував його на той випадок, якщо раптом виникнуть якісь ускладнення. Ця довіреність надає тобі необмежене право діяти від мого імені в усьому, що стосується мого майна та фінансів.

Матвій відчутно блідніє. Він добре розуміє, що існування цього документа свідчить про те, наскільки низько я оцінюю свої шанси на виправдання.

— Це не більше, ніж формальність, — вирішив підбадьорити його я. — Так, запобіжний захід на випадок якихось непередбачених обставин. Я впевнений, що тобі ніколи не доведеться ним скористатись.

— Я теж, — відповів друг, хоча очі видавали його невпевненість.

Ми напружено іще раз уважно дивимося один на одного, прощаючись. Однаковий зріст, однакова статура, майже однаковий колір волосся й очей і, головне, однаково гордий вираз обличчя робили нас схожими на двох братів. Я бачив, що Матвій через силу, але поривається поставити ще якесь питання. Потягнувся за піджаком, і він усе ж наважився:

— А якщо… якщо раптом мені все ж доведеться скористатися цим документом? Може, в тебе є якісь вказівки чи побажання?

Я лише знизав плечима і, застібуючи ґудзики, спробував пожартувати:

— Побажання лише одне — постарайся не розорити мене.

А за десять хвилин я стояв уже у залі суду, поруч зі своїми адвокатами, і спостерігав, як суддя оголошує вирок. Слова судді долинали до мене ніби звідкись здалеку, наче проходили крізь вузький і довгий тунель.

— …Визнати винним у службовій недбалості, що призвела до загибелі п’ятьох осіб… Потім було оголошено коротку перерву для визначення міри покарання, і я почув наступний вирок — ще більш убивчий, ніж попередній:

— Призначити Захару Рубіжному покарання у вигляді двадцяти п’яти років позбавлення волі з відбуванням у виправній колонії суворого режиму.

Хотілося кричати, розірвати всіх, битися головою об стіну, але на моєму обличчі не здригнувся жоден м’яз. Призвавши на допомогу рештки самоконтролю, я намагався нічим не виказати свого стану і стояв, гордо випрямившись, навіть коли якийсь виродок заломив мені руки за спину і повів із зали.

Я лиш повернувся до молодого, із гіркою посмішкою промовив:

— Не будь таким різким, лейтенанте. Життя — бумеранг. Не забувай.