Раді Вас бачити!

Захар

Війна вчить чутко спати…

Розтираю обличчя, йду обмитися водою. Через годину відбій, треба встигнути повернутися до камери. Я не вірю в удачу, вірю лише у власні сили, але зараз трохи везіння не завадило б.

Пара над плиткою згущується. Душ реве над головою — гаряча вода змиває піт і пил, думки нарізані на шматки. Стою спиною до стіни, очі напівзаплющені, м’язи напружені на автоматі — навіть у простому душі мозок не дозволяє розслабитись повністю. До шуму води примішується сторонній звук.

Не дали змити піну з волосся. Падлюки.

Вимикаю кран, гашу світло в душовій і тільки потім виходжу. За ці дні я прекрасно навчився орієнтуватися в темряві. Накинувши на плечі рушник, іду в роздягальню. Беру заточену зубну щітку, підходжу безшумно до входу.

Невже вони так впевнені, що швидко мене ліквідують?

Гості світло не вмикають.

Раптом чужа рука стискає мене за плече. Поворот — і холод металу ковзає по потилиці.

— Ти — мій вирок, — прошепотіло вологе дихання мразі.

Другий з’являється збоку, ножик блищить, мов репліка місяця.

Мій розум спокійний і розслаблений. У мирному житті я не такий вправний і пристосований. А зараз я у своїй стихії.

З гарчанням кидається на мене.

Усміхаюсь, рефлекс — крок убік, лікті вниз. Перший штик проходить повз — дрібно, але достатньо, щоб розірвати тканину спини. Короткий ривок — і я хапаюся за зап’ястя того, хто стояв попереду. На дотик — суха долоня. Тягну, перевертаю, викидаю вогонь адреналіну в кожну клітину. Одним вивіреним ударом навідмаш у шию — виношу його.

Другий різко викидає ногу — підніжка, щоби вибити опору. Швидко, як у бойовому танці. Падаю на коліно, але гарт не дозволяє впасти остаточно: рука знаходить плитку, ковзає по милкій поверхні, зчеплення мінімальне, але вистачає. Лезо шкребе по зап’ястку — пече, але не смертельно. Біля душової решітки вода змішується з кров’ю; вона холодіє, як передчуття. Присідаю, блокую його руки за спиною рушником.

— Як так?! — захлинається.

— Бо, брате, удар спецури — як «Рафаелло»: замість тисячі слів, блядь… — майже хтиво шепочу йому у вухо.

Всю бійку бачу ніби збоку і одночасно відчуваю кожною клітиною. Ніякої драми — лише стиснуті кулаки, важке дихання і дзюрчання води, що стікає по плитці. Коли останній замовк, у приміщенні настає така тиша, що чую як кров стукає у скронях. Стою над ними, роблю кілька глибоких вдихів. Переконуюся, що все, що мало статися — сталося.

Таких шумних убивць я ще не зустрічав.

Накидую рушник на плечі, одним оком перевіряю — чи дихає хтось ще? Ні. От і добре. Повільно, без зайвого шуму, відсунув їхні тіла так, щоб не заважали дверям. Вмиваю обличчя холодною водою, зчистивши з губ піну й кров. Потім тихо відчиняю двері й йду коридором назад у камеру, ніби просто вмивався й затримався зайвих п’ять хвилин. Ніхто не кричав. Ніхто не біг.

Вдруге убивати мене сьогодні, мабуть, не стануть…

***

Я відсидів у в’язниці вже три роки.

Зв’язків своїх не втратив — не така в мене порода, щоб розчинитися в тиші. Матвій тримав мене на гачку життя: через людей передавав короткі зведення, уривки новин, які пахли волею. По крихті збирав для мене світ, аби я не згас остаточно.

Адвокати рили землю, здирали підошви об бетон, гризли цю справу, шукаючи бодай щілину, щоб оскаржити вирок. Але поки полковник сидить на своєму троні — кожен, хто відкриває рота, одразу ковтає власний язик. Його зв’язки тягнуться вище, ніж здається, а страх має довгу пам’ять.

Місяць тому через Матвія отримав звістку: на мене замовлення. Те, що виконується швидко, тихо й без шансів. В’язниця, кажуть, місце для покути. Брехня! Це лише зручна клітка, де можна непомітно добити того, хто комусь заважає.

Ніхто не збирається випускати мене звідси живим. Але мені не вперше чути вирок. І кожного разу, коли світ вирішував поставити на мені крапку — я просто стирав її й малював новий рядок.