Раді Вас бачити!

Олеся

Трохи отямившись, я не до кінця усвідомила, що саме роблю, — лечу униз майже прямовисним схилом.

Коли ж моєму погляду відкрився вираз щирого розпачу й болю на такому вродливому обличчі, мені захотілося впасти навколішки й розридатися — від переповнюючої ніжності й запізнілого каяття.

Забувши про холод, що сковував рухи, хапаю куртку, яка валялася поруч, і простягаю її Захарові:

— Ну все, ти переміг. А тепер ходімо додому.

Не дочекавшись відповіді, намагаюся сама натягнути куртку на його знекровлене обм’якле тіло.

— Захаре, вставай!

Мене охоплює панічний жах. Марно намагаюся стримати ридання.

— Ну будь ласка!

Я продовжую благати його, відчуваючи, що вже не можу боротися з підступаючою істерикою.

— Будь ласка! Тобі доведеться допомогти мені. Захаре, прошу тебе! Пам’ятаєш, ти казав, що хочеш, аби хоч хтось повірив у твою невинуватість? Тоді я тобі не до кінця повірила, але зараз — вірю! Клянуся. Чуєш?! Я знаю, що ти не винен! Я вірю кожному слову, яке ти мені казав! Вставай же! Будь ласка, благаю тебе, вставай!

На якусь мить мені здалося, що тіло Захара зовсім обм’якло й налилося вагою, як у людини, що втратила свідомість, — і мене накрив панічний страх.

— Захаре! Благаю тебе, не засинай!

Майже зриваюся на крик, продовжуючи наполегливо запихати його в’ялу руку в рукав куртки. Нарешті, через силу, вдалося натягти на нього куртку, але всі мої спроби підняти його на ноги виявилися марними.

Пробуксовуючи по зрадливо сипкому насту, я змогла підтягти снігохід ближче до Захара і, зібравши останню мужність, щосили дала йому ляпаса, намагаючись привести до тями.

— Захаре! — починаю благати, намагаючись не зважати на біль в обморожених руках. — Я ж не доберуся додому без твоєї допомоги! Якщо ти мені не допоможеш, ми разом замерзнемо в цих кучугурах. Невже ти саме цього хочеш? Захаре, ну будь ласка, допоможи мені! Не дай мені померти!

Минуло ще кілька нескінченних секунд, перш ніж я відчула, що його безвольно опущене на мої руки тіло раптом набуло ваги й життя.

— Слава Богу! — закричала я, з усіх сил намагаючись підвестися. — Вставай! І допоможи мені дістатися до будинку, де я нарешті зігріюся!

Усі рухи Захара були страшенно сповільненими, але він був при тямі — і це давало надію.

Прохрипів ледь чутно:

— Давай, за кермо. У мене дах їде… боюся нас угробити.

— Я не вмію.

• Навчишся. А так — завжди будеш не вміти.

Незграбно всаджуюся за кермо снігохода. Спробуй запереч його логіку!

Він сідає ззаду, обіймає мене, веде пальцями по керму й хрипким голосом біля самого вуха дає короткі команди.

—Дай тільки крові повернутися… я тобі таку прочуханку влаштую, що забудеш власне ім’я. Самостійна вона, бляха!

Він ледве хрипить, погрожуючи. А я насторожено чекаю, що зараз моє тіло скрутить паніка лише від того, що він так близько. Але цього не відбувається.

Мене просто накриває полегшенням. Здається, навіть тепліше стає, попри те, що мій комбез ввібрав стільки вологи, що аж задубів.

Нехай каже, що хоче. Я тепер ніколи не повірю, що він здатний завдати мені шкоди.

Повільно їдемо…

***

Добравшись до хати, Захар першою справою запускає сауну. У неї мається окремий вихід до басейну надворі. На стіні розвішаний лапник. Він стелить його на лави.

Я стою загальмована. Адреналін спав — і мене накрив відкат. Одяг задубів і навіть не гнеться.

— Знімай! — зло цідить мені в обличчя Захар.

Не церемонячись, смикає мене за комір, зриваючи з мене комбінезон.

Цокочучи зубами, стягую з себе мокрий одяг…

Знімаю все! Байдуже вже, чого соромитись!

Я страшенно виснажена, змерзла й хочу спати. Сподіваюся, усе це буде швидко…

— Ну що, хто перший?

Підводжуся, похитуючись прямую до тепла. Захар оглядає мене пильно, а тоді заходить слідом. Питально обертаюся до нього.

— Одній не можна. Можеш відключитися, — пояснює.

— Пий, — простягає воду.

Слухняно роблю кілька ковтків.

Він роздягається…

В одязі він як ведмідь — здоровенний, масивний. Без нього… теж гора м’язів, але вже не ведмежої комплекції. Скоріше як… стафф! — згадую сусідського пса: мускулистого, активного й такого, що вміє робити красиві стійки.

— Давай, всередину. Забирайся нагору. Лягай на спину. Дихаєш на повну. Терпиш…

Від цих недвозначних інструкцій мені хочеться заплакати. Але ж він про інше, правда?

— Як тільки відчуєш, що «дах їде», стискай мою руку.

Слухняно заповзаю на верхню полицю. Захар вмощується нижче.

В обличчя б’є гаряча хвиля. Я ніколи не була в сауні.

Мені здається, я потрапляю в пекло… Мозок у ту ж мить перестає мислити. Мружуся, ховаючи очі від жару.

— На спину.

Хвойне віття коле. Жар обпалює легені. Від концентрованого запаху хвої дихати неможливо!

У шоці лежу на спині. Він сидить поруч.

Відчуваю, як його долоня знаходить мою.

Каміння тріщить. Повітря таке сухе, гаряче й пряне, що аж боляче.

Плеск! Шипіння!

Пар обварює.

Істерично стискаю його руку.

Він різко підривається й витягує мене назовні. Льодяне повітря приносить полегшення й п’янить.

— Тепер снігом.

Я впадаю в новий шок від обпікаючого відчуття.

Він тре мене снігом — швидко, безжально й боляче! Наче наждачкою. Я думала, що бабуся мене колись боляче розтирала вафельним рушником. Але то були квіточки!

І тільки-но я встигаю задубіти від цих нестерпних відчуттів… він знову запихує мене у хвойне пекло!

І знову — пар. І знову в мене плавиться все — шкіра, внутрішні органи… Від поту щипає очі…

Стискаю його руку.

Пекло льодяне! З наждачкою.

Пекло хвойне! З паром.

І знову льодяне!

І знову хвойне!

Але в якийсь момент замість шоку я починаю відчувати розслаблення й невагомість.

Мені лінь і добре. І вже не хочеться в істериці жати його долоню щоразу, коли він ллє воду на каміння.

Я просто лежу, відчуваючи свою маленьку руку в його великій долоні.

Його долоня — як кнопка евакуації. І я точно знаю, що вона спрацює. Тому дозволяю собі «плавитись», досліджуючи межу можливостей тіла.

Мені б таку кнопку назавжди. Кнопку евакуації — коли сили вже на межі.

— Зігрілася? — стискає сам мою руку. Сам Захар, на диво, досить бадьорий.

Я ворушу губами, не в силі відповісти, наскільки я «зігрілася».

Він прочиняє двері, впускаючи повітря, і як дитину загортає мене у рушник.

Мені просто тепло й спокійно. І трохи бентежить його близькість.

Він бере мене на руки й несе до спальні.

Підіймаю на нього погляд.

— Я дурна вівця, так?

Він пригортає мене сильніше, гладить по спині. Торкається губами моєї переносиці.

— Ти не вівця. Ти вовчиця. Зубаста. Просто ще маленька… Я б тобі прочухана влаштував. Але завтра. Ходімо.

Уклавши мене в ліжко, Захар зарився з головою у шафу в пошуках додаткових ковдр.

Я мимоволі зиркаю на нього — і побачене, попри все пережите, змушує мої щоки палати.

Нічим не прикрите ідеальне чоловіче тіло нагадує мальовничий плакат із «Плейбоя».

Захар забирається до мене під ковдру. Побачивши мій обурений погляд, тільки закочує очі й, перехопивши мене за талію, притягує ближче до себе.

— Ще не зігрілася? Іди ближче, так менше шансів захворіти.

Закутує мене в себе й у ковдру.

Він гарячий, як піч. І я одразу зігріваюся.

Обіймаю його за шию, вдихаю запах його шкіри. Можливо, це стрес так вплинув на мозок, але мені здається, що я розтану від ніжності до цього великого сильного вовка…

Хочу зазирнути йому в очі, але чоловік уже дихає рівно.

Напевно, сам тримався з останніх сил, але все одно спочатку подбав про мене.

Мені стає соромно за свою втечу. Захар мало не загинув через мене.

Ще раз придивляюся до його обличчя. Спить.

Пальчиками розгладжую його хмуре чоло, проводжу по бровах, по шраму. Палець ковзає до краю вуха. На міцну шию. Відчуваю під долонею міць і пульсацію серця.

Мені хочеться торкнутися його преса й стегон, поки він спить. Там такий гарний рельєф… Але не наважуюсь. Я більше не боюся його. Я йому вірю.

Горнуся до нього, як кішка, поки мене не зносить у сон.

А сни в мене гарні… Там — поцілунки… І його вуста торкаються моїх, усміхаючись…

І серце моє б’ється… все дужче…