Я був елітою спецпідрозділу.
Був на вершині — доки мене не вирішили прибрати.
Я вижив. І тепер на мене відкрили сезон полювання.
А вона… просто опинилась поруч.
Не в той час і не з тим чоловіком.

Тепер наші обличчя на екранах: «викрадач» і «співучасниця».
Вони хочуть мене живим або мертвим .
Але я відвоюю її в усього світу. Навіть у неї самої, якщо доведеться.
Я пройду крізь кордони, пастки й власних демонів, але збережу її.
До поки б’ється її серце — б’ється моє.
А коли нас загонять у кут, я покажу, що таке справжня війна за любов.

— Можна, я мандаринку візьму?
— Можна. Пончик хочеш? Гарячий.
— Хочу…
— Тільки не криши й маслом не капай!
В очі б’є світло фар зустрічної. Машину кидає, і я різко тисну на гальма. Уникнувши аварії, виїжджаю на напівпорожню дорогу.
Серце калатає… Повільно їду далі. Пончики…
— Марія!..
— М?
— Мої сидіння цнотливо чисті, правда?
— Ваші глазуровані сидіння?
— Марія!!
— Шкода... Цнотливо чиста тепер тут лише я.

— Та твою ж… — підскакую я— Ти до інфаркту вирішила мене довести?!
— Ти ж кликав!
— Вийдеш до мене?
— Ні.
— Та годі! Я тебе від учорашньої ночі шукаю. Два села оббігав. Дай хоч подивитися на тебе!
— Навіщо шукаєш?..
— Не знаю… Заінтригувала, мабуть. Увесь час про тебе думаю.
— Конкретніше. У мене часу мало. Опівніч…
— Як звуть тебе? Звідки ти? Тебе ніхто тут не знає.
— Знають… просто не пам’ятають. Не ображайся, Ярко. Імені свого я тобі сказати не можу.
— Чому?
— Ім’я… це ж для нас, лісових духів, як заклинання. Владу ти наді мною матимеш, знайдеш, коли схочеш, а я цієї влади тобі дати не можу.