Раді Вас бачити!

Олеся.

Сьогодні Олеся пленталася зі школи вдвічі довше, ніж зазвичай — її переповнювали смуток і страх знову бути відкинутою. Вона зупинилася перед невеликим будинком із зеленим парканом, який за три місяці життя з Бережними вже звикла вважати рідним.

Напередодні в школі хтось поцупив гроші, які вчителька збирала на обіди. Вони зникли просто зі столу. Через крадіжку опитували всіх, але вийшло так, що саме Олеся того дня затрималася у кабінеті довше за інших, доробляючи роботу з географії. Вона стала головною підозрюваною не лише тому, що мала чудову нагоду вкрасти ті гроші, а й тому, що була новенькою, чужою, дитиною з дитячого будинку із поганою репутацією. А оскільки до її приїзду в класі нічого подібного ніколи не траплялося, в очах усіх вона стала єдиною можливою кандидаткою на роль злодійки.

Сьогодні вдень, стоячи біля дверей до кабінету директора, Олеся чула, як він говорив своїй секретарці, що збирається подзвонити Миколі Бережному й розповісти про крадіжку. Швидше за все, він так і зробив, бо зараз машина батька родини стояла на під’їзній доріжці, а він зазвичай ніколи не повертався додому так рано.

Олеся дійшла до хвіртки й зупинилася, марно намагаючись угамувати тремтіння в колінах. Думка про те, що їй доведеться розлучитися з цим домом, була просто нестерпною. Тут у неї була власна чудова кімната з великим м’яким ліжком,  укритим гарним вишитим покривалом. Але не це головне. Їй бракуватиме їхніх теплих обіймів. І сміху. І красивих голосів. Усі вони мали такі м’які, добрі, усміхнені голоси. Від самої думки, що Оксана більше ніколи не поцілує її на ніч, — хотілося заритися у сніг і розридатись, як маленька дитина. А як тепер жити без Михайла й Жені, яких вона вже звикла вважати своїми справжніми старшими братами?

Усе було надто добре, щоб тривати довго, з гіркотою думала Олеся, з усіх сил намагаючись стримати сльози, що набігали на очі. Як вона мріяла про те, щоб її просто покарали, замість того щоб відсилати назад. Але в глибині душі вона розуміла, що ці надії марні. По-перше, її нові прийомні батьки не вірили у доцільність і ефективність покарань, а по-друге, вони були певні, що брехня й крадіжка — це смертні гріхи, які не приймає ні Господь, ні вони самі. Олеся пообіцяла, що ніколи більше не займатиметься ні тим, ні іншим, і вони їй повірили.

Завмираючи від страху, вона повільно попрямувала до дому, піднялася сходами ґанку й увійшла на кухню. На таці хололо її улюблене шоколадне печиво. Ні в кухні, ні в вітальні чомусь нікого не було. Правда, з кімнати братів долинали голоси. Тремтячими руками Олеся повісила сумку на один із гачків біля кухонних дверей і зняла білу стьобану куртку. Потім попрямувала до кімнати братів.

Шістнадцятирічний Євген помітив Олесю першим.

— Привіт, Лисеня, — піддражнив він її, — як тобі наш новий плакат?

Крізь пелену сліз Олеся подивилася на величезну фотографію високого, широкоплечого, серйозного чоловіка з руками, схрещеними на широких грудях, порослих темним волоссям.

— Так, справді крутий плакат, — покірно погодилася вона й цілком безжиттєвим голосом запитала:

— А де ваші мама й тато?

Вона свідомо сказала «ваші», бо знала, що скоро назавжди втратить право називати Оксану й Миколу батьками. — Мені потрібно поговорити з ними. — Голос Олесі зірвався від невиплаканих сліз, але вона хотіла якнайшвидше покінчити з усім цим жахом. Кожна секунда зволікання підводила її дедалі ближче до нервового зриву.

— Здається, вони у своїй спальні, — сказав Женя, не відриваючи захопленого погляду від плакату. — Ми з Мишком збираємося завтра на прем’єру в кіно. Шкода, що мама не дозволяє взяти тебе. Каже, там забагато насильства. — Відірвавши погляд від свого кумира, Женя нарешті помітив похмуре обличчя Олесі, але витлумачив це по-своєму: — Ей, малеча, не засмучуйся так. Ми візьмемо тебе на перший же фільм, який...

Двері спальні батьків відчинились, і звідти вийшли Оксана й Микола. Вирази їхніх облич не віщували нічого доброго.

— Мені здалося, що я почула твій голос, Лисичко, — сказала Оксана. — Хочеш трохи перекусити, перш ніж сідати за домашнє завдання?

Микола уважно подивився на напружене, змучене личко Олесі.

— Думаю, Оксано, що Олеся зараз надто засмучена для цього, — сказав він і, звертаючись до дівчинки, додав: — Коли ти хочеш поговорити про те, що тебе турбує — зараз чи після обіду?

— Зараз, — ледве чутно прошепотіла Олеся. Мишко й Женя перекинулися розгубленими, стурбованими поглядами й попрямували до дверей, але Олеся жестом показала, щоб вони залишилися. Вона вирішила не розтягувати цю болісну процедуру, а покінчити з усім зараз, раз і назавжди, у присутності всіх членів родини.

— У нас у школі сталася крадіжка. Поцупили обідні гроші.

— Ми вже знаємо про це, — беземоційно промовив Микола. — Ваш директор подзвонив нам. Судячи з усього, він так само, як і твоя вчителька, вважає, що гроші взяла ти.

Ще дорогою зі школи Олеся вирішила, що якими б жорстокими й несправедливими не були слова на її адресу, вона не принижуватиметься і не благатиме повірити їй. Єдине, чого вона не врахувала, — це нестерпний біль від самої думки, що зараз доведеться назавжди розстатися зі своєю новою родиною. Непомітним рухом Олеся засунула руки в задні кишені джинсів, але навіть ця звична поза виклику всьому світу цього разу геть не допомогла. На її жах, плечі почали здригатися від ридань, а по обличчю потекли сльози — ті самі, які вона завжди зневажала.

— Ти взяла ці гроші, Олесю?

— Ні! — відчайдушно вигукнула вона, вкладавши в це коротке слово весь душевний біль, який відчувала.

— Ну що ж, дуже добре, — Микола й його дружина підвелися, і Олеся, вирішивши, що вони тепер вважають її не тільки злодійкою, а й брехункою, геть забула про своє тверде рішення ні в якому разі не просити й не принижуватись.

— Я клянусь, що не торкалася цих грошей, — ридала вона, судомно смикаючи край светра, — я ж п-пообіцяла, що ніколи більше не буду брехати й красти, я п-пообіцяла! Будь ласка! Будь ласка, повірте мені…

— Ми віримо тобі, Олесю.

— Я ж справді змінилася, правда, і я… — Раптом до Олесі дійшов зміст слів Миколи, і вона обірвала фразу, не в змозі повірити почутому. — Ви… що?

— Лисичко, — сказала прийомна мати, погладивши її по щоці, — коли ти вперше переступила поріг нашого дому, ти дала нам слово, що більше не будеш брехати й красти. Ти дала нам слово, а ми дали тобі — нашу довіру, пам’ятаєш?

Олеся кивнула, бо кожна секунда тієї розмови у вітальні три місяці тому закарбувалася в її пам’яті з дивовижною чіткістю. Потім вона підвела очі й, побачивши таку знайому усмішку на обличчі Оксани, кинулася їй в обійми. Теплі руки, що пахли випічкою, зімкнулися навколо неї, обіцяючи довге й щасливе життя попереду, сповнене веселого сміху й поцілунків перед сном.

Нестримувані вже нічим сльози тепер лилися водоспадами.

А в понеділок наступного тижня, черговий застав під трибуною шкільного стадіону групу учнів, які розпивали пиво, яким їх щедро пригощав восьмикласник. Усередині порожнього картонного ящика знайшли жовтувато-коричневий конверт із написом: «Гроші на обід, 9-А».

Перед Олесею вибачилися. Вчителька — публічно, у присутності всього класу. Директор — у приватній розмові й значно менш охоче.

У зігрітій любов’ю атмосфері дому Бережних Олеся розквітла, немов бутон півонії, що розгортає свої пелюстки назустріч сонячному світлу. Щодня життя дарувало їй нові знання й враження.

***

Олеся йшла додому знайомою стежкою, що тяглася вздовж парканів і ще голих кущів. Рання весна — та пора, яка дивовижно поєднувала у собі промерзлий холод, сліпуче сонце і відчуття, що життя відроджується наново.

У такі хвилини вона завжди підіймала голову до неба — світлого, чистого, з уривками хмар — і говорила подумки з тими, кого давно втратила. Вона продовжувала розмовляти з рідними татом і мамою. Так і сьогодні, підвівши голову догори, дівчинка дякувала долі за наданий другий шанс.

«Поки б’ється моє серце — вони матимуть привід пишатися мною».