Раді Вас бачити!

Захар.

Світло фар м’яко підсвічувало дорогу, що тяглася між ялинами. Машина Захара плавно пригальмувала перед кованими воротами з підсвіткою, де під сріблястим логотипом переливалися літери: Lake Aurora Resort.

Нічне повітря було густим, прохолодним, напоєним запахом озерної вологи й дорогого тютюну — хтось із охорони курив, намагаючись робити це непомітно.

— Запрошення, будь ласка, — охоронець в ідеально випрасуваній формі чемно нахилився до вікна.

Захар простягнув конверт. На щільному папері з тисненням золотом його ім’я виглядало незвично чужим у цьому переліку обраних.

— Усе вірно, проїжджайте, пане Рубіжний. Вас уже чекають.

Ворота відчинилися безшумно. Машина повільно заїхала на територію, і Захар мимоволі скинув швидкість.

Навколо — суцільна розкіш: доріжки, вимощені гранітом, підсвічені ліхтарями, білі шатра біля самої берегової лінії. Музика лунала приглушено, із м’яким басом — ніби спеціально відфільтрована для витонченого слуху.

На дзеркальній поверхні озера відбивалися яскраві вогники гірлянд, а далі — ресторанний комплекс зі скла й дерева, що сяяв сотнями вогнів. Кожне вікно — як окрема сцена: жінки у вечірніх сукнях, чоловіки у смокінгах, офіціанти з тацями шампанського, сміх, блиск, рух.

Захар припаркувався біля входу. На мить залишився в машині, спостерігаючи, як у небі відбивається відсвіт феєрверків — тонкі сріблясті лінії, наче зорі вирішили спуститись ближче.

І досі не вкладалося в голові, навіщо Дмитро Натанович його запросив.

Ювілей полковника — подія, на якій збиралася вся верхівка. Його, Рубіжного, радше очікували побачити на екрані звітного відео, ніж серед гостей. Він не тішив себе ілюзіями про раптові дружні почуття Терещенка. Цей старий вовк щось задумав — залишалось лише зрозуміти, що саме.

Тиждень тому його викликали в управління, і секретар полковника передав запрошення. Захар, розкрив конверт на місці, перепитавши двічі:

— Ви певні, що це не помилка?

— Особисто передавав, — відповіли йому.

І Захар, здивований, але все ж приємно вражений такою увагою, вирішив не відмовлятися. Та й важко було — відмовити людині, від якої нині залежало його майбутнє.

Хоча Терещенко передав запрошення не особисто — отже, мав до Захара справу.

Судячи з усього, ресторан орендований повністю, біля озера — окремі бунгало для гостей.

Захід обіцяв бути широким, майже показовим за розмахом — із живою музикою, фуршетом, танцями й ночівлею.

Він вийшов із машини, запахнув пальто, на секунду затримався, спостерігаючи за відбиттям вогнів у воді.

Шикарне, гучне свято чужого життя.

А він тут — радше спостерігач, ніж учасник.

З кожною годиною нутро його, чортзна-з-якого дива, починало крутитись швидше, збиваючи в голові всі налаштування.

Ненавидів подібні зібрання — цю ілюзію пристойності, де всі усміхаються, але рахують відсотки й зв’язки. Коли тебе ставлять пішаком у чужій грі лицемірства.

У бою, серед своїх, усе чесно. Там, під дулом, він почувався у більшій безпеці, ніж зараз — у смокінгу.

Захар глянув на годинник — запізнюється. Не смертельно, але неприємно.

На ресепції йому вручили конверт із ключем-карткою, де каліграфічним шрифтом було виведено: «Пан Рубіжний».

— Наче я міністр оборони, — хмикнув він собі під ніс і пішов доріжкою до свого бунгало.

Усе — як у глянці: підсвітка по периметру, тепле світло з-під сходів, на терасі — два крісла й пляшка вина з карткою «Welcome Gift».

Він кинув пальто, поклав годинник і телефон на тумбу, застібнув ґудзики на сорочці. Все швидко.

— Вечір обіцяє бути довгим, — пробурмотів, перевіряючи у дзеркалі метелик.

Подарунок — запакований у стриманий папір, армійський ніж ручної роботи. Не показний, але з історією. Для Дмитра Натановича — саме те. Він такі речі цінує.

Вийшов, перетнув доріжку й майже одразу почув музику.

Захар машинально відзначив: безликі офіціанти, п’ятнадцять чоловік охорони…

Типовий Терещенко. Якщо вже робить — то так, щоб усі ахнули.

У банкетній залі вже шуміло близько сімдесяти людей.

Жінки у вечірніх сукнях, чоловіки в костюмах, які, певно, коштували, як його машина за кожен.

Сцена з музикантами, фотозона, офіціанти з шампанським — картинка маслом із підписом «життя вдалося».

Біля входу — сам іменинник вже приймав подарунки й вітав гостей: Дмитро Натанович із дружиною та дочкою. Серйозний, трохи втомлений, але задоволений. Поруч — Юля: усміхнена, красива, трохи збентежена під спалахами камер.

Коли черга дійшла до Захара, Юля дочекалася, поки батько прийме подарунок, а тоді першою зробила крок до нього.

— Захаре! Нарешті. Я вже думала, ти не приїдеш. — Її усмішка була щирою й теплою.

Вона вся — втілення чарівності: у світлій, перламутровій максі сукні, з гарно вкладеним волоссям і яскраво-червоними губами.

«Як голлівудська зірка», — усміхнувся подумки Захар.

Він відповів коротким кивком, стримано, але по-доброму:

— Не міг не приїхати. Полковник би мене сюди й сам доставив.

Юля засміялася, торкнулася його ліктя.

— Ходімо, покажу, де твій столик. Тобі пощастило — недалеко від нас.

Він хотів щось відповісти на відмовку, але раптом її покликала мама, здається.

Юля вибачилася поглядом і пішла, залишивши в повітрі аромат парфумів і короткий присмак легкості, який Захар, чомусь, не очікував відчути на цьому святі чужих тріумфів.

Усе навколо його напружувало, тож коли Юля зникла, Захар із полегшенням видихнув.

І тут його хтось добряче ляснув по плечу — відчутно, з силою. Він уже інстинктивно прийняв бойову стійку, але, обернувшись, побачив знайоме, усміхнене, бородате обличчя друга.

З Матвієм вони познайомилися після однієї операції в Туреччині. Тоді його групу відправили прикривати наших — усе пішло шкереберть, обох ледь не накрили. Виходили неофіційними ходами, за фальшивими документами, без зв’язку, без прикриття. Витягли один одного буквально зубами.

Відтоді — свій. Не за погонами, а за кров’ю.

Потім не раз перетиналися: навчання, підготовка спецпідрозділів, спільні завдання. Матвій завжди діяв тихо, але з першого разу. З тих, кому довіряєш спину, не перевіряючи. У нього вся родина з “фейсів” — службова еліта, кабінетна каста. Але сам він залишився нормальним — із тих, хто пам’ятає, що честь не дорівнює посаді.

Скільки разів Захар до нього не звертався — той ніколи не підводив.

На мить Захар здивувався появі друга, але згадавши, що Матвій тепер теж велика шишка, трохи розслабився. Теж широко усміхнувся й розкрив обійми для цього ведмедя.

— Та ну до біса! — засміявся він. — Матвій?!

— А хто ж іще, чорт забирай! — розреготався той, обнявши Захара так, що хруснули ребра. — Думав, не впізнаю?

— Я думав, ти у столиці.

— Та де ж, я не міг пропустити, як полковник Терещенко нарешті визнає, що постарів. — Матвій підморгнув. — Ходімо, я відхопив собі стіл ближче до бару. Там, як бачиш, повітря свіжіше.

Вони пробиралися через залу, перекидаючись короткими репліками — як завжди, ніби тільки вчора розійшлися.

— Чув, тебе ледве зібрали після останнього виїзду? — запитав Матвій.

— Серце б’ється - значить живий. А ти все такий самий ведмідь, бачу.

— Не лихослов на природу, вона старалася, — розсміявся той, ляснув Захара по спині й підсунув стілець: — Сідай, командире. Сьогодні відпочиваємо.

Музика грала, офіціанти снували туди-сюди з підносами, хтось чокався келихами, хтось уже голосно сміявся. Матвій щось розповідав, згадував Туреччину, якісь навчання, реготав своїм фірмовим «ревом».

Захар слухав краєм вуха, усміхався. Напруга поступово спала — розчинялася у шумі, у сміху друга поруч.

І все було б чудово, якби не Юля. Упродовж усього вечора вона крутилася весь час десь поблизу.

То з’являлася нібито випадково, то ловила його погляд через зал, то раптом опинялася поряд у найнезручніший момент.

Він уже втомився — і просто почав її уникати.

Коли черговий раз упіймав на собі її шукаючий погляд через парк, стояли із Матвієм біля альтанки, курили.

Блиснуло золото тканини поміж кущів гортензії — і Захар, не роздумуючи, втягнув друга в тінь альтанки.

— Ти що, Сенс? — здивувався Матвій, ледь не вдавившись димом.

Захар приклав палець до губ, закликаючи до тиші, і кивнув у бік галявини.

З-за кущів майже бігом вилетіла Юля. Сукня блищала під підсвіткою, мов луска золотої рибки. Вона озиралася навсібіч, напружено мружилася, наче сподіваючись спіймати його на місці злочину. Не побачивши нікого, важко зітхнула й неспішно повернулася до ресторану.

Матвій тихо пирснув:

— Це що зараз було?

— Це катастрофа, — буркнув Захар. — Вона мені весь мозок уже виїла. Ото реп’ях — причепилася, не віддереш. Послати не можу, сам розумієш, полковник із неї пилинки здуває. Але й дихати вона мені вже не дає.

Матвій похитав головою, усміхнувшись:

— От це ти встряв, брате.

Він ляснув Захара по плечу й додав:

— Я її характер знаю. Кілька років тому вона одного мого бійця «обрала». Бідолаха повівся, думав — любов. За місяць Юленьці набридло, і вона поскаржилася таточку, що сержант її домогався. Наступного ранку його викинули з підрозділу без пояснень. Тож дивись, Сенсе, тримай дистанцію. Та принцеса вміє ставити міни не гірше за твої.

Захар хмикнув:

— Пізно. Здається, я вже на мінному полі.

Свято поступово стихало. Музика змінилася на спокійну, гості один за одним розходилися до своїх номерів.

Захар теж підвівся — голова гуділа, тіло просило відпочинку.

День був довгим. Як і дорога. Алкоголь теж зробив своє. Усе переплелося.

Не зовсім твердою ходою він дістався свого бунгало, кинув піджак на крісло, розстібнув комір і впав на ліжко.

Щойно голова торкнулася подушки — світ зник. Навіть не пам’ятав, як заплющив очі.

Царство Морфея забрало його миттєво — глибоко, без сновидінь.