Раді Вас бачити!

Захар

З боку шосе з ревом пролітали вантажівки, здіймаючи клуби снігового пилу. Перевірив годинник. Відтоді, як я проїхав пост, минула майже година. Тепер уже не можна було навіть думати про те, щоб голосувати на дорозі. Якщо Сергій точно виконає всі мої вказівки, то вже за п’ять-десять хвилин оголосять загальну тривогу. Але я не встиг як слід про це подумати, як на естакаді з’явилась машина з патрульними проблисковими маячками. Сповільнивши хід, вона звернула до стоянки біля кафе, прямуючи просто до мене.

Не залишалося нічого іншого, як інстинктивно присісти, роблячи вигляд, що розглядаю колесо «Santa Fe». І тут мене осінило. Вихопивши з речового мішка фінку, я нею розпоров одну зі шин, злегка повернув лезо вбік — щоб повітря виривалося слабше. Краєм ока помітив, що патрульна машина зупинилася просто позаду мене. Небезпечно. Дуже небезпечно. Але місцеві служителі порядку замість того, щоб поцікавитися, чого це якийсь тип із речовим мішком тиняється біля кафе, лише опустили скло й видали глибокодумне зауваження:

— Здається, у вас спустило колесо…

— Та вже так спустило, що далі нікуди, — погодився я, поплескуючи по покришці й намагаючись не обертатися назад. — Дружина ще намагалася попередити мене, що ця клята…

Далі я міг і не продовжувати. У будь-якому разі мій голос заглушили б істеричні завивання поліцейської рації. Патрульна машина миттєво різко розвернулася, набрала швидкість і з ревом зірвалася зі стоянки з увімкненою сиреною. А за кілька миттєвостей — звуки сирен уже долинали до мене з усіх боків, і патрульні машини одна за одною пролітали естакадою, блимаючи маячками.

***

Олеся

Я допивала каву й порпалася в сумці в пошуках гаманця. Візит до Борисова виявився навіть більш вдалим, ніж я очікувала. І хоча попереду мене чекала п’ятигодинна поїздка крізь заметіль, я була настільки задоволена результатом, що жодні труднощі мене не лякали. Поглянувши на годинник, я підвелася й, узявши з собою термос із кавою, попрямувала до виходу.

Важкі двері грюкнули, залишаючи позаду теплий затишок кафе, і я мимоволі здригнулася від пориву холодного вітру. Патрульна машина зі скреготом шин зробила якийсь неймовірний розворот і кулею вилетіла зі стоянки, зметаючи дорогою хмари снігу. Завивання сирен розносилося всією околицею.

Здивовано проводжаючи поглядом патруль, я ледь не спіткнулася об темноволосого чоловіка, який сидів навпочіпки біля одного із задніх коліс мого «звіра» і різко підвівся, щойно я наблизилася. Я перелякано відсахнулася. Він був на голову вищий за мене. Намагаючись вгамувати тремтіння в голосі, я недовірливо спитала, вдивляючись у віддзеркалення його обличчя в овальних скельцях окулярів:

— Що ви тут робите?

***

Захар

Повернувшись, я побачив перед собою досить цікаву картину. Молода жінка у строгому брючному костюмі, на підборах. Волосся зібране у високу косу, що починалася від потилиці. Кінчик коси, немов вістря штика, лежав на плечі її пальто, а інші, розвіяні пасма ховалися у вирізі його широкого коміра.

Я відвів погляд від її коміра й змусив себе зобразити щось схоже на усмішку. Тепер я точно знав, як саме треба поводитися в цій ситуації. Багата уява й здатність до імпровізації завжди були моїми відмінними рисами. Кивнувши на явно спущене колесо, сказав:

— Я міг би допомогти вам замінити колесо, якщо у вас є домкрат.

Жінка полегшено видихнула.

— Вибачте, ви мене страшенно налякали. Та ще й патрульна машина з таким шумом щойно звідси зірвалася…

— Це був Сергій, місцевий патрульний, — продовжив брехати, намагаючись ненав’язливо створити враження, ніби цей поліцейський — був мій приятель. — Він щойно отримав терміновий виклик, а то неодмінно допоміг би мені поміняти вам колесо.

Вона помітно заспокоїлася й усміхнулася мені — своєму «добровільному помічникові».

— Дуже дякую за допомогу, — сказала вона, відкриваючи багажник у пошуках домкрата, — взагалі-то це машина мого брата. Тут має бути все необхідне, але я точно не знаю, де саме.

— Та ось же він, — я швидко знайшов те, що треба. — Заміна займе всього кілька хвилин.

Час підганяв, усі ліміти адреналіну вже були вичерпані. Головне мені вдалося переконати цю жінку, що я свій, що мене знають місцеві копи. А далі — замінити їй колесо, і вона буде просто зобов’язана запропонувати підвезти мене. На дорозі поліція не зверне на нас жодної уваги, тому що шукатиме чоловіка, який подорожує наодинці. Уже навіть зараз ми з боку виглядали як подружжя, де чоловік міняє колесо, а дружина спостерігає за його роботою.

***

Олеся

— І куди ви прямуєте? — запитав він, встановлюючи домкрат.

— На схід, а потім на південь, — відповіла я, мимоволі захоплюючись вправністю, з якою він поводився з громіздкою машиною. Я мимоволі відмітила, який неймовірно гарний голос мав мій випадковий знайомий — низький і глибокий. Його темно-каштанове волосся було дуже густим, але чомусь погано підстриженим. Раптом спіймала себе на думці, що мені страшенно хочеться побачити й те, що ховається за його непроникними дзеркальними окулярами. Чоловік, безперечно, був дуже вродливим. Щоправда, невдовзі я відкинула цю думку й, обхопивши термос зручніше, продовжила розмову:

— Ви працюєте десь поблизу?

— Працював. Завтра я вже маю бути на новому місці. Правда, якщо не встигну до сьомої ранку, то, скоріше за все, вони візьмуть когось іншого, — закінчивши встановлювати домкрат, він почав відкручувати кріплення колеса. Не припиняючи роботи, він кивнув у бік речових мішків, які я раніше не помітила лише тому, що вони якимось чином зсунулися й опинилися під машиною. — Один приятель пообіцяв забрати мене звідси дві години тому, — тим часом продовжував чоловік, — але, мабуть, щось трапилося, і він не зміг під’їхати.

— То ви тут уже дві години? — я аж похолола. — Ви ж, напевно, промерзли до кісток!

Він і далі вовтузився з колесом спиною до мене, і мені вартувало чималих зусиль стримувати таке незрозуміле бажання нахилитися й краще роздивитися його обличчя.

— Хочете кави?

— Із задоволенням.

Щоб завчасно не витрачати каву з термоса, я вирішила повернутися до кафе:

— Зараз принесу. Яку ви п’єте?

— Чорну, — відповів новий знайомий.

Коли я повернулася до машини з паперовим стаканчиком у руці, мій рятівник уже практично закінчив заміну колеса. Снігу намело вже по щиколотку, і він усе продовжував падати. Очі сльозилися від пронизливого крижаного вітру. Побачивши, як очевидно змерзлий знайомий потирає зяблі руки, я чомусь згадала про його нову роботу, яку він має отримати завтра… якщо зуміє вчасно дістатися. А судячи з того, що в цього чоловіка навіть не було власної машини, він потребував грошей. Подумавши про це, я вперше звернула увагу на те, що на ньому — абсолютно нові джинси: про це свідчила характерна поздовжня складка на обох штанинах. Напевно, він купив їх спеціально для того, щоб справити добре враження на нового роботодавця. Ця деталь здалася мені настільки зворушливою, що симпатія до цього чоловіка зросла в рази.

До цього часу я завжди дотримувалась власного неписаного правила — ніколи не брати попутників. Але цього разу все було інакше. І не лише тому, що цей чоловік допоміг мені змінити колесо. Для мене усе вирішила звичайна пара джинсів. Новеньких, без жодної плямки, очевидно куплених безробітною людиною в надії на краще майбутнє. На надію, яка не здійсниться, якщо хтось не підвезе його хоча б частину шляху.

— Здається, ви вже закінчили, — сказала, підходячи до свого рятівника й простягаючи стаканчик, від якого йшов пар. Передаючи каву, помітила, як почервоніли від холоду його руки. Попри очевидну бідність, у цьому чоловікові відчувалося щось таке, що заважало просто запропонувати йому гроші. Але про всяк випадок все ж вирішила це зробити.

— Дозвольте мені заплатити вам, — почала було, але одразу зрозуміла, що продовжувати не варто, — або, якщо вам по дорозі, я могла б вас трохи підвезти.

— Був би вам дуже вдячний, — сказав він уже трохи м’якше й нахилився по свій мішок.

Ми сіли в машину.

Він назвався Анатолієм. Я — своїм ім’ям.

І лише після цього врешті змогла трохи розслабитися.

Хоча…

Час ішов, але мій попутник був дуже мовчазним та тримався якось надто відсторонено.

***

Захар

Я ледь стримав досаду, коли дівчина повідомила, що прямує на південний схід, а мені належало подолати майже чотириста кілометрів на північний захід.

Краєм ока глянувши на годинник, постарався працювати ще швидше, міняючи їх колесо. Минуло вже півтори години з моменту втечі, і ризик бути спійманим зростав із кожною секундою. Незалежно від того, куди їде ця дівчина, мені доведеться їхати з нею. Зараз головне — вибратися подалі з міста.

Минуло цілих десять хвилин дороги, перш ніж я відчув, як дикa напруга, що стискала груди, почала потроху відпускати. Тепер нарешті зміг глибоко вдихнути. Вперше за останні кілька годин. Хоча ні. Правильніше було б сказати — за кілька місяців. За кілька років.

Повз промчала червона машина, заходячи на поворот, але, очевидно, щось трапилося зі зчепленням — її закрутило дзиґою, і вона дивом розминулася із нашим «Santa Fe».

Допомогла не удача — майстерність дівчини за кермом.

Хоча, на мій погляд, їхала вона надто швидко.

Така собі відчайдушна безоглядність.

Я би й сам сів за кермо й уже відкрив рот, щоб запропонувати свої послуги, як раптом почув її спокійний, трохи насмішкуватий голос:

— Можете розслабитися, я ж зменшила швидкість. Не хотіла вас налякати.

— А хто вам сказав, що я злякався? — вирвалося з мене різкіше, ніж би хотілося.

Вона кинула на мене скосий погляд і всміхнулася:

— Ви ж учепилися в панель обома руками.

Я прибрав руки, теж усміхнувся і подумав, що роки в’язниці справді не минули безслідно — майже розучився говорити по-людськи.

А ще… у цієї дівчини просто неймовірна усмішка. Вона починалася з очей і розгорталась на все обличчя, роблячи його не просто гарненьким, а по-справжньому вродливим.

І запах її парфумів… свіжий, м’ятний… від нього мене, наче п’яного від адреналіну, взагалі вимикало мозок.

Я вчасно пригальмував черговий нерозумний порив — доторкнутися до неї.

Що за біда з цією жінкою? Та її й близько не можна підпускати.

Скептично закотив очі на власні ж думки, мимоволі кидаючи скоса погляд на її губи, які вона без кінця покусує.

Гарні губи… Проковнув клубок у горлі, стискаючи свої.

— А чим ви займаєтеся? — несподівано запитала мене Олеся.

Я на мить розгубився від її запитання, ляпнув перше, що спало на думку, намагаючись не суперечити сказаному раніше.

— Я займаюся будівництвом.

— Справді? Мій брат теж будівельник. А чим саме ви займаєтесь?

Я, який у будівництві розумівся не більше, ніж чернець у казино, тут же щиро пожалкував, що не вигадав якусь менш поширену професію. А ще краще було б узагалі промовчати.

— Стінами, — невизначено відповів. — Я займаюсь стінами.

Побачивши, що моя співрозмовниця відвела очі від дороги, я насторожився. Коли вона ще й пильно подивилася на мене, напружився вже серйозно.

— Стінами? — вона не приховувала свого здивування. — Ні, — вона намагалася пояснити ще раз, напевно вирішивши, що я її неправильно зрозумів, — я хотіла спитати, яка у вас спеціальність.

— Я ж вам уже відповів. Стіни, — відрізав, починаючи кляти самого себе за те, що взагалі підтримав цю безглузду розмову. — Це і є моя спеціальність. Я роблю стіни.

Обличчя дівчини раптом осяяло:

— Облицювання! — вона вигукнула, наче засмучена тим, що так довго не могла здогадатися про таку просту річ. — Отже, ви облицювальник?

— Так, — підтвердив, що б те слово не означало.

— У такому разі дивно, що у вас проблеми з роботою. Хороших облицювальників зазвичай бракує.

— Отже, я поганий облицювальник, — постарався відповісти максимально беземоційно, щоб дівчина нарешті зрозуміла, що я не бажаю продовжувати розмову.

***

Олеся

І відповідь його, і особливо тон звучали настільки неочікувано, що я ледь стримала нервовий сміх. Попутник мені дістався… ну дуже своєрідний. І я вже не могла зрозуміти, приємна мені його компанія чи навпаки.

І ще — він жодного разу не зняв свої окуляри. Дзеркальні, непрозорі, наче стіна. Я ловила себе на тому, що мені просто нестерпно хочеться побачити його без них.

Місто залишилося позаду. Погода зіпсувалася вкрай — небом неслися важкі, свинцево-сірі хмари. Наступні пів години ми їхали у повній тиші. Густий сніг падав на лобове скло, збирався маленькими кучугурами над двірниками, і дорога ставала все більш слизькою.

Я краєм ока помітила, як Анатолій напружено подивився у дзеркало заднього виду. І майже в ту ж секунду почула позаду виття сирени.

Патрульна машина стрімко наближалася.

— Чорт… — прошепотіла я й автоматично зменшила швидкість, притискаючись до узбіччя. Серце від хвилювання вдарило десь у горлі.

Патруль вийшов на нашу смугу. Машина нагнала нас…

***

Захар

Глянув у дзеркало заднього огляду — і кров застигла в жилах.

Позаду, всього за кількасот метрів, з’явилась поліцейська машина з увімкненою мигалкою. Вона набирала швидкість. Прямо на нас.

За секунду повітря прорізало виття сирени.

Я відчув, як ті самі залишки адреналіну, що тримали мене на ногах останні дві доби, просто випалюються дотла.

Два дні.

Два кляті дні я прокручував у голові кожен сантиметр маршруту, кожен ризик, кожну точку потенційного провалу. План був ідеальним. А потім розсипався в перші ж хвилини.

І я досі не розумів, як взагалі залишався живим.

Пальці самі намацали метал пістолета в кишені куртки. Не хотілося лякати дівчину. Але я не піду назад. Ні за яких умов.

Патруль уже був зовсім близько.

Я побачив у кабіні двох.

Ми сповільнились. Олеся притислася на узбіччя.

Поліцейська машина обігнала нас…

…і помчала далі.

Я заплющив очі лише на мить — рівно настільки, щоб перевести дух і втямити, що ще секунду я був на краю. І що цей клятий світ усе ще дає мені шанс.

— Мабуть, десь попереду аварія, — прокоментувала дівчина, коли ми піднялися на гребінь пагорба й зупинилися. Машина вперлася в багатокілометровий затор. А за кілька миттєвостей поруч із нами проїхали дві машини «швидкої допомоги».