Раді Вас бачити!

Юлія.

Того ж вечора.

Вогонь у каміні потріскував розмірено, ділячись теплом. Після вечері я затрималася у вітальні випити кави. Умостилася на подушках м’якого крісла — то так і занурилася у свої думки, усміхаючись, не відводячи погляду від вогню. Мій товстий кіт видерся мені на коліна, муркоче, а я автоматично погладжую його по спині й дивлюся, як полум’я відбивається іскрами на горнятку із кавою. Гаряче. Приємно. Усе йде за планом.

Я подумки тихо аплодувала собі. Захар повівся. Хай собі там вдає  із себе розумного й неприступного, але я бачила — момент був. Іскра є. Звісно, він не покаже цього відкрито. Якби він був таким простим чоловіком, він би ніколи не став моїм обранцем. Але я й так усе зрозуміла. Чим кращий жеребець — тим довше брикається. Я приручу його. Він уже з’їв цукерку з моїх долонь. Залишилось тільки спрямувати полум’я — і вогнище розгориться…

Батьки — у своєму всесвіті: тато з газетою, мама з журналом. Через два тижні в тата ювілей, заплановано розкішний банкет. Статус не дозволяє зробити скромно, та й зв’язки треба підтримувати. Мама подала татові горнятко із його улюбленим гарячим шоколадом, а сама продовжила перевіряти буклет для оформлення майбутнього заходу. Так поруч із мамою мій владний татусь, полковник Терещенко, іноді дозволяє собі стати… беззубим котиком. Я посміхаюсь своїм думкам. Це дуже мило.

У мене теж так буде. Зовні Захар — неприступна скеля, але мені не страшно: приручимо.

— Я все затвердила, — каже мама. — База відпочинку на озері вільна, дванадцять шале й банкетна зала повністю в нашому розпорядженні. Гостей приблизно шістдесят-сімдесят осіб, я вже замовила оформлення.

— Чудово, — киває полковник. — Нехай буде скромно, без показухи.

Слухаю одним вухом, а тим часом думки самі складаються в ланцюжок. Ніч на озері. Закрита база. Захід сонця. Музика. Захар — підкорений і зачарований. Ха! Так! Саме те, що треба. Навіть якщо сам не наважиться, я вже знаю, як його підштовхнути. Мій пульс помітно прискорився від цієї думки. Уже бачу, як ВІН стає на одне коліно біля набережної…

Усміхаючись від вуха до вуха своїм фантазіям, я ставлю горнятко на столик.

— Тату, — кажу, ніби між іншим, — а давай запросимо на ювілей майора Рубіжного.

Газета повільно опускається, тато прижмурюється, здивований таким випадом.

— Майора? — хмикає. — У нього зірки на погонах трохи дрібнуваті для мого дрес-коду.

— Тоді розшир положення про дрес-код, тату, — усміхаюсь. — Поділюся однією зірочкою зі свого плеча з майором.

Батьки обмінялися здивованими поглядами. Тато відкладає газету, дивиться прямо. У його очах — цілий допит.

— А це що за підвищений інтерес до бійця? Чи не намітила ти собі доню, часом Рубіжного в женихи?

Я всміхаюсь і піднімаю брову:

— Я просто поважаю сильних чоловіків. Схоже, смак у мене — спадковість. – підморгую татові.

— Не грайся, Юлю, — голос у нього хриплуватий, без звичної м’якості. — Рубіжний — дорослий чолов’яга. Розумний, із характером. Не по зубах він тобі. Під твою дудку танцювати не стане. Тільки зуби собі пообламуєш і потім матері тебе утішати.

Кіт підводить голову й ліниво позіхає. Я теж перестаю усміхатись, холодно відповідаю:

— Я вже достатньо доросла, таточку, щоб самій вирішувати, який чоловік мені потрібен і хто мені по зубах.

Він деякий час мовчить, вдивляючись у мене. Потім знову бере газету, але не читає.

— Що ж, — каже роздумуючи, — може, й добре. Рубіжний — чоловік серйозний, далеко піде, — трохи мовчить і додає сам до себе: — І тили прикриє перед пенсією, і мою норовисту принцесу приструнить.

Повертається до мами:

— Додай у список гостей і Захара.

Мама схвально киває і щось відмічає у блокноті, а я, гладячи кота, ховаю усмішку.

Вогонь у каміні тріщить гучніше. Гра почалася.